Тарас Шевченко крізь погляд 2019: Ні мертвий, ні живий, але відроджуваний

«Ми звикли вважати (дехто іронічно, а більшість – серйозно), що хліб, вишиванка, калина, гопак і пісня символічно трактують нашу українську ідентичність. Від них вже рукою сягнути до культурного коду нації – Тараса Шевченка. Його продовжують згадувати й цитувати в часи сум’яття та непевності (тобто регулярно), хоч за двісті років він з живого артиста-авантюриста перетворився на ідеологічний пам’ятник боротьби з недолею», – йшлося в концепції попарт-виставки Олександра Грехова «Квантовий стрибок Шевченка», яка за аналогією із науково-фантастичним американським серіалом початку 90-х переносила поета в різні часи та показувала в образах, які могли глядачам видатися несподіваними, дивними, влучними, кумедними, милими. Натомість декому, на жаль, здалися блюзнірськими й «святотатськими».

«Святим прапором нашої національної одності, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя» назвав Шевченка ще Михайло Грушевський, але на тотальне забронзовіння поета найбільше вплинула радянська влада, яка штампувала його далеко не завжди вдалі пам’ятники майже з такою ж інтенсивністю, як ленінські; станцію метро, бульвар, університет, інститут літератури і чомусь оперний театр нарекла його іменем, а «Кобзар» стала друкувати багатотисячними тиражами не інакше, як з ідеологічно правильними передмовами і примітками, зображаючи якимсь провісником соцреалізму. 

«Квантовий стрибок Шевченка» з превентивних міркувань скасували у Львові й Вінниці. Цікаво, чи висить ще у Вінницькому краєзнавчому музеї гігантський портрет, у який зачудовано вдивлялася колись малою, гадаючи, звідки Тарас Григорович взяв такий костюм. На тому полотні його зобразили в плечистому піджаку з краваткою – партійний діяч та й годі. Цілісіньке ХХ ст. Шевченка інституціоналізовано перетворювали на опудало, навішуючи йому анахронічні ідеї соціалістичної епохи, й заледве не чіпляли на надгробок ордени, а натомість когось обурюють сучасні зображення, які й у ХІХ ст. підпадали б під визначення дружнього шаржу. При чому в експозицію не потрапили інші постери цієї серії, які можна подивитися на інстаграм-каналі художника. Магнето, Джокер, сніговик Олаф, Малефісента, Пікачу – образи, які охоче приміряє на себе молодь на всіх Комікконах, і кращого способу зняти замшілу позолоту з вусів Григоровича годі й уявити.

Втім, Олександр Грехов — не перший. Знамениті графіті всієї трійці укрліту – Шевченка, Франка й Лесі Українки, які з’явилися на вулиці Грушевського в часи Євромайдану, – створив художник Sociopath. За два роки до того Андрій Єрмоленко створив цілу серію «Шевченкіана», де зобразив Кобзаря, наприклад, Елвісом Преслі: «Шевченко — це тогочасний і репер, і рокер, і панк, якщо хочете. За впливом на культуру, за тим, наскільки потужно він актуалізовував (і продовжує це робити через власну творчість), на жаль, завжди сучасні проблеми українського суспільства, він є справжнім культовим героєм, що мав би набути “масового вжитку”. Вважаю за необхідне робити Шевченка модним!».

Подібну мету ставили перед собою автори містичного анімаційного серіалу «Кобзар-2015», де вже в перша серія – екранізація поезії «За байраком байрак», намальована у складній бароковій стилістиці і відзнята в жанрі зомбі-жахастика. «Якщо ми будемо працювати з Шевченком як із кріпаком, то це буде сльозлива шароварщина. А якщо як зі Стівеном Кінгом, як з автором хорору, то буде зовсім інше ставлення», — розповів продюсер серіалу Максим Прасолов. Режисера мультфільму, між іншим, звати Богдан Шевченко.

Дуже відмінний за настроєм короткометражний анімаційний фільм «Причинна». Це екранізація Шевченкової балади про дівчину, яка, тамуючи печаль через розлуку з козаком зіллям ворожки, стала не при собі й загинула. Повернувшись з війни, наречений не застає ту, заради якої вижив, тому накладає на себе руки. За словами режисера Андрія Щербака, коло ненависті, що породжує війна, розірвати нелегко, і тільки любов дає життя і рятує, – про це писав Шевченко і це саме хотів показати він сам. Мультфільм побував на десятках фестивалів, де здобув кілька українських і міжнародних відзнак, а в Києві незабаром відбудеться камерний показ стрічки.

Приємною несподіванкою для українських глядачів скоро стане ігрове кіно «Тарас. Повернення» – байопік про останні тижні солдатської служби  Шевченка на засланні в Новопетрівській фортеці на півострові Мангишлак у Казахстані. Сюжет фільму побудований на історії переслідування письменника агентами царської таємної поліції – «Охранки». Автор сценарію та режисер Олександр Денисенко видав однойменний роман, який можна прочитати, поки фільм вийде у прокат.

Інтригу тримають творці фільму із загадковою назвою «Тарас Шевченко: перший самурай». Про нього відомо лише, що це повнометражна пригодницька стрічка, яка має з’явитися на екранах наступного року.

Повертаючись до першоджерел, варто виокремити кілька красивих і якісних видань, які приємно відрізняються від традиційного уявлення про те, як мають виглядати книжки Тараса Григоровича. Дуже весняний на вигляд «Кобзар» КСД навіть трохи нагадує дитячу книжку, однак існує і спеціальний «Кобзар для дітей» від ВСЛ, ілюстрований картинами Марини Михайлошиної. У ньому зібрана лірика, яка зрозуміла й цікава буде навіть наймолодшій аудиторії: там немає заскладних і, сказати б, травматичних текстів, як-от «Гонта» чи «Катерина».

«Kateryna» – переклад поеми англійською, надрукований торік із неймовірними алегоричними ілюстраціями Миколи Толмачова. Це розкішне подарункове видання здатне змінити кут зору на поему й особливо вразить тих, хто недолюблює Тараса Григоровича через гіпертрофовану присутність у шкільній програмі. Те саме стосується артбука-абетки «Шевченко від А до Я» Леоніда Ушкалова. Напозір книга розрахована на юну аудиторію, але насправді вона універсальна. Яскраві інфографіки та дуже любовно зроблені колажі ілюстраторки Анастасії Стефурак не залишать байдужим навіть закоснілих фанатів Бузини.

А от прихильників інтелектуального чтива позаторік потішило перевидання праці Оксани Забужко «Шевченків міф України», – та не просто, а разом із впорядкованими літературознавцем Ростиславом Семківим як схвальними, так і критичними статтями 90-х років. З плином років усе цікавіше пригадувати, як тоді, наприкінці 90-х, вітчизняні авторитети реагували на філософські рефлексії авторки, яка тепер, 20 років по тому, сама стала для української інтелігенції передовим орієнтиром. За рівнем інтерпретаційного зухвальства цей текст можна порівняти хіба що із дослідженнями гарвардського професора Григорія Грабовича «Поет як міфотворець» і «Шевченко, якого не знаємо», де вперше був опублікований  автопортрет оголеного поета.

Наостанок кортить розповісти про художню рецепцію Шевченка. Йдеться про книжку, яка вважалася повністю втраченою – початковий том тетралогії Гната Хоткевича «З сім’ї геніїв». Перша частина – «Тарасик» – уперше опублікована за єдиним збереженим рукописом. Це розгорнута й колоритна оповідь про дитинство Шевченка. Друга мала називатися «Тарас» – до 1838 року, третя – до арешту – «Тарас Григорович», а остання – «Шевченко», однак  автор не закінчив епопею через арешт власний, невдовзі після якого Хоткевича розстріляли. Таким чином Тарас Григорович у нього так і залишився хлопчиськом, що тікав дивитися на залізні стовпи, які небо підпирають. Так само, як його «Кобзар» підпирає собою всенький канон української літератури, і нам з цим дуже пощастило.

(Visited 462 times, 1 visits today)