Бути не таким, як інші, постійно стикатися з перешкодами — крізь це проходить багато підлітків, для яких шкільне життя є справжнім випробуванням. У видавництві «Віват» у 2019 році вийшов український переклад книги «Риба на дереві» Лінди Муллалі Гарт, який доводить: викладачі не повинні бути сторонніми спостерігачами за учнями, а бути інакшим — цілком нормально. Оглядачки блогу Yakaboo вже мають #ДвіДумки про цю книгу.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Намагаюся не пропускати жодну підліткову новинку, тож на «Рибу на дереві» одразу нагострила зуби. Тим більше, що критики цей роман Лінди Муллалі Гант порівнюють з іншим надзвичайно сильним і пронизливим текстом про адаптацію особливої дитини у школі – «Дивом» Р. Дж.Паласіо.
Юлія Дутка: В дитинстві читання мені не давалось: плутала склади, перекручувала слова, стрибала з рядка у рядок, бо літери любили мінятись місцями. Зараз у це складно повірити – вже два роки поспіль читаю на рік понад сотню книжок, та героїню добре розумію, бо тоді відчувала себе такою самою рибою на дереві.
Дівчинка, яка не вміла читати
Юля: Перегорнувши останню сторінку, спитала маму – вчительку з величеньким стажем: чи були колись у неї учні, які взагалі не можуть читати. Вона сказала, що ніколи. Бували ті, хто читає повільно, кому не вдається начитати вголос встановлену кількість слів, ті, хто, «що читав, що музику слухав», але так, щоб геть зовсім… Зрештою, у нас діагноз «дислексія» – ще дуже екзотика, думаю, більшість про нього й не чула.
Еллі – дивовижна дитина, талановита художниця, яка постійно бачить «фільми» у голові (режисер від Бога, думаю), має хист до математики, але не може читати. Та через те, що вона кмітлива, всі думають, що вона читає. Погано, невпевнено… та як завгодно, але не в межах норми. Вона кілька разів змінювала школу, тому обман досі не розкрили, бо сім’ї військових часто переїжджають. Та ось вона в шостому класі й досі не може читати, мовляв, туманкувата, лінива, неакуратна… Аж поки не з’являється містер Деніелс.
«Думаю про те, що, якби на мене хтось навісив табличку з якимось написом, це нічого не змінило б. Але люди завжди називали мене тумануватою. Просто в очі, немов я надто дурна і не годна зрозуміти, про що вони кажуть.
Люди діють так, наче слова «погано читає» можуть щось їм розповісти про те, що в мене всередині. Ніби я якась бляшанка з супом, а вони можуть просто прочитати список інгредієнтів і все про мене дізнатись. У супі є багато того, про що не пишуть на етикетці, – його запах, смак, те, як він зігріває, коли ти його їси. Отак і я – не просто дівчисько, яке не може нормально читати».
Віта: Знаєш, я все думала, як це. Кмітливій дитині з прекрасно розвиненою уявою, яка любить історії і має образне мислення, це має бути особливо боляче. Адже якщо ти не вмієш читати, то весь безмежний і дивовижний книжковий світ тримає свої двері перед тобою зачиненими. Не кажучи вже про побутові халепи, в які потрапляєш раз по раз, якщо не можеш прочитати навіть текст на вітальній листівці. І твої вчинки стороннім видаються продиктованими чи то пекельним цинізмом, чи то дрімучою тупістю.
Здавалося б, можна усе пояснити. Але чим далі, тим складніше зізнатися у своїх проблемах. Адже у шостому класі тобі дозволяється не вміти гарно малювати, співати чи грати на трубі, але читати і писати – це ну просто маст-хев! Тому Еллі так важко звернутися по допомогу.
Добра новина в тому, що дислексія дуже часто йде попід руку з особливою обдарованістю, ба навіть геніальністю. Цю особливість мали Моцарт і Леннон, Томас Едісон й Александр Белл, Вінстон Черчилль і Стів Джобс, Андерсен і Пікассо… Й Еллі цілком очевидно, зважаючи на її малюнки, здібність до математики і схильність до глибоких суджень, теж дівчинка непроста. Але усвідомити вона це зможе лише тоді, коли у їхній клас прийде новий учитель.
Дивовчитель
Віта: «Ну, гаразд, неймовірнуси! По місцях! Саме час запалити світ!» – коли новий вчитель звертається до свого класу отак, це вже переконлива заявка на успіх. Щойно містер Деніелс з’являється у класі Еллі, одразу все стає трохи краще. Він із тих педагогів, які уміють налагоджувати контакт із кожним учнем і ненав’язливо розкривати їхні приховані, але такі яскраві грані. Так незабаром однокласники дізнаються, що Кейша пече тістечка зі словами всередині, а Альберт – не просто ґік, а суперрозумний юнак із науковим підходом до всього у житті. Так містер Деніелс винаходить для гіперактивного Олівера таємний знак, яким дає сигнал, що тому пора трохи вгамуватися, не привертаючи уваги однокласників. Так він береться розв’язати проблему Еллі – але насправді ставиться до її «нечитання» не як до вади чи хвороби, а як до цікавої задачки, з якою їм обом потрібно впоратися.
Його метод містить, поміж іншим, гру в шахи, писання кольоровим піском і пінкою для гоління та побудову довірливих стосунків. Не з усім одразу складається гладко – зокрема з довірою. Але містер Деніелс має чудову рису, яка притаманна далеко не всім вчителям (а дарма), – вміння визнавати свої помилки, перепрошувати і пробувати знову. Неймовірний вчитель, як і його «неймовірнуси». Думаю, якби у школах було більше таких «містерів Деніелсів», то зі школярів виростали б щасливі, впевнені у собі дорослі, а спогади про шкільні роки були набагато приємнішими.
Юля: Школа. Не найкращі роки мого життя. Експеримент, у якому зводять абсолютно різних людей, часто не сумісних, тільки тому що вони одного віку. Все-таки в університеті приємніше, принаймні, спільні інтереси. Хоча клас в мене був досить непоганий, у чомусь ми таки знаходили порозуміння. Власне, це стосувалось ставлення до вчителів. Когось ми поважали, когось відверто не любили й капостили. Але таких фанатів своєї справи, як містер Деніелс (моє доросле я вперто приписує йому ім’я Джек, вибачте), у школі, де вчилась я, на жаль, не було. Були переважно змучені життям і мізерною зарплатою люди, які перестали любити свою професію вже досить давно, бо, вочевидь, побачили марність своїх зусиль та мінімум віддачі, вони робили свою роботу, але без запалу. Вони, мабуть, не панькались би з дівчинкою, яка не може читати, бо де це таке бачено – вона просто не старається, не працює над собою та лінькувата.
Містер Деніелс, як на мене, той варіант вчителя, якого всім хотілось би мати, – сповнений натхнення й ідей, уважний та компанійський та трохи божевільний. Такий може дати раду і відвертим шибеникам, і тим, хто не встигає засвоювати матеріал, зрештою, з ним не засумують й ті розумники, які полюють за знаннями, здається, і вдень, і вночі. Містер Деніелс – класний, з таким у школі можна любити не тільки перерви, а й уроки. Цікаво, все-таки, як його звати. Може, таки Джек…
«Взагалі-то у дикій природі кити-вбивці ніколи не нападають на людей. Геть ніколи. А риба-камінь набагато небезпечніша, бо в неї є тринадцять отруйних плавців. Справа в їхніх назвах. Якби замість «кит-убивця» цю істоту назвали «кит-дружбан», ніхто не злякався б.
Думаю про ці слова. Про те, яку владу вони мають. Як вони можуть діяти, наче чарівна паличка – іноді на краще, так, як їх використовує містер Деніел. Як він змушує таких дітлахів, як ми з Олівером, почуватись упевненіше. І про те, як слова можуть уживатися зі злою метою. Аби завдавати болю.
Дідусь колись казав, що зі словами та яйцями треба бути обережними, бо вони надто крихкі. Що старшою я стаю, то краще розумію, яким мій дідусь був розумакою».
Друзі
Юля: Через свою особливість Еллі у класі заробила славу аутсайдера, та й, зрештою, вона сама постійно трималась осторонь інших. Ще хтось дізнається таємницю і тоді буде геть кепсько… Звісно, вона ставала об’єктом кпинів популярних дівчат, тому й сприймала школу як каторгу, але її врятували. Допомога прийшла неждано від таких же упосліджених однокласників: енциклопедичного Альберта, який постійно ходить у тій самій футболці (насправді в нього їх кілька, просто всі однакові), та залюбленої у випічку Кейші (з таких виростають неймовірні кондитери). Ця трійця, яка трошки нагадала мені Гаррі-Рона-Герміону, здатна на значно більше, ніж кожен поодинці. Разом вони перестають бути рибою на дереві.
Упродовж всієї книжки ми бачимо такий фантастичний прогрес у цієї, здавалося б, розгубленої дівчинки, що хочеться гори звертати, записуватись на курси мов, дизайну та всього того, до чого думала, геть не маю хисту. Тут такий потужний заклик «ти зможеш», що повірити у себе нарешті стає легко.
«Припини картати себе, гаразд? Знаєш, якось одна мудра людина сказала: «Усі ми розумні, але по-своєму. Але якщо ви будете оцінювати рибу за її здатністю лазити по деревах, вона проживе всеньке життя, вважаючи себе дурепою».
Замислююся над цим. Невже все так просто?
Подумки я вже бачу розлючену рибу біля дерева, яка гепає по стовбуру плавцями і скаржиться, що не може залізти нагору.
Уявляю собі черепаху, яка робить сендвіч.
Змію, яка грає на скрипці.
Слона, який плете.
Пінгвінів, які грають у баскетбол.
Орла, який пірнає з аквалангом.
А понад все я кожною часточкою душі сподіваюсь, що містер Деніелс має рацію».
Віта: Сильніші разом – сильніші й поодинці. Це один із важливих уроків дружби, які отримують Еллі, Альберт та Кейша. Завдяки підтримці одне одного вони набираються впевненості, аби побороти давні проблеми чи давніх ворогів, яких досі намагалися ігнорувати. І, маючи поряд приклад друга, який росте над собою, кожен із них теж намагається ставати кращою версією самого себе. Заразним є не лише дурний, але й гарний приклад – отак і інші однокласники, ті, які їх раніше цькували, потрохи змінюються. Не лише завдяки Еллі та її друзям, звісно. Але думаю, їхня історія – теж важливий фактор для таких змін.
У «Рибі на дереві» авторка нагадує про те, що дати відсіч тому, хто тебе ображає – страшно і важко, але не меншу сміливість треба мати, аби стати на захист ображеного. Але якраз оце слово підтримки, рука, простягнута до слабшого, може стати чарівною протидією до цькування. Круто, що Еллі і її друзям (окей, повторивши це вдруге, я таки пригадала «Чарівника Смарагдового міста» – щось у них є спільне) усе вдається. Ти, Юлю, згадувала про трійцю з «Гаррі Поттера» – вони дійсно чимось схожі. Але, як на мене, історія з «Риби на дереві» звучить переконливіше, адже вона – про те, як дружба, без жодної додаткової магії може змінити життя.
Пряма мова
«Йому не треба знати, яка я насправді. Це наче з отими персонажами у фільмах жахів, яким здається, що їм конче треба довідатись, що ж там сховано в тому підвалі. А коли вони про це дізнаються, то потім їм неодмінно доводиться пошкодувати».
«Іноді людина здатна на будь-який вчинок, аби її мрія здійснилася».
«Слони відчувають великий спектр емоцій, але їхня поведінка лишається незмінною. Зовні вони завжди однакові, байдуже, сумно їм чи весело».
«Роздивляючись однокласників, я пригадую, як вважала, що мої особливості в читанні були наче бетонна брила, яку я тягнула за собою щодня. Як мені було себе шкода! Тепер я розумію, що кожен має власні бетонні брили, які тягає за собою. І всі ці брили важкі.
Я думаю про те слово, що його вжив містер Деніелс, коли розповідав про відомих людей із дислексією. Наснага. Він сказав, що наснага – це коли ти готовий відступитись, але все одно робиш іще одну спробу – понад силу, над можливості, навіть якщо це дуже тяжко. Він також розказав нам, що чимало відомих людей не боялись припускатися помилок, хоч як багато цих помилок було. Напевне, тепер я менше перейматимусь через власні хиби».
Кому варто читати
Юля: Тим, хто хоче повернути віру в добро або зневірився у власних силах.
Віта: А також вчителям, які хочуть знайти приклад того, як побудувати живу і довірливу атмосферу у класі і відшукати підхід до особливих учнів.
Кому не варто читати
Віта: Тим, кого цікавлять «серйозні» дорослі сюжети і такі ж персонажі. І тим, хто втратив бажання коли-небудь «запалити світ».
Юля: Тим, хто на дух не переносить дитячу-підліткову літературу і навіть не хоче згадувати про школу.
Схожі книги
Юля: За настроєм вселенського добра нагадує мені «Я завжди писатиму у відповідь». А щодо навчання, то трохи перегукується з «Квітами для Елджернона».
Віта: Із «Дивом» Р.Дж. Паласіо «Рибу на дереві» порівнюють не дарма. Хоч сюжети, проблеми і герої різні, але історії досить схожі. У хорошому сенсі.
14 thoughts on “Уроки дружби й толерантності для «неймовірнусів»: #ДвіДумки про «Рибу на дереві»”