Выходит новый перевод Эрика-Эммануэля Шмитта. Фрагмент из сборника новелл «Концерт пам’яті янгола»

Святая Рита — покровительница тех, кому кажется, что выхода уже нет. Фигуру именно этой святой бельгийский писатель французского происхождения Эрик-Эмманюэль Шмитт сделал стержневой для сборника новелл «Концерт памяти ангела». Книга в середине августа выходит в Издательстве Анетты Антоненко.


Каждая новелла в сборнике — это парадокс, поиск ответа на непростой вопрос: может ли человек измениться? Существует ли «серая зона» между добром и злом? Как быть, когда выхода вроде нет? Шмитт, как всегда, ловко жонглирует словами и смыслами и поражает читателей безупречным мастерством создавать короткие формы прозы.

Эрик-Эмманюэль Шмитт — франко бельгийский драматург, писатель и кинорежиссер. Многократный обладатель премии им. Мольера за лучшую пьесу и театральную постановку, большой театральной премии Французской академии, кавалер Ордена искусств и литературы, член Бельгийской Королевской академии французского языка и литературы. Директор Театра на Левом берегу в Париже.

В 2016 году Эрик-Эммануэль Шмитта был единогласно избран в состав Гонкуровской академии. 21 июля того же года король Бельгии Филипп присвоил писателю звание командора Ордена Короны.

Произведения Эрика-Эммануэля Шмитта переведены на 50 языков мира и инсценированные в 50 странах.


angel-1 (1)

Фрагмент новеллы «Повернення»


Ґреґ не став розпитувати — бо все одно мав почути усе від капітана. Ґреґ узагалі не любив думати. Це не дуже йому вдавалося, та й — головне — платили ж йому не за думки! Стосовно роботодавця, з яким він підписав угоду, надмірне думання здавалося Ґреґові зрадництвом, гаянням часу і сил. У свої сорок років він працював так, як і на початку кар’єри, у чотирнадцять: піднімався вдосвіта, аж до ночі бігав по кораблю, чистив, лагодив деталі двигунів — здавалося, ніби він відчував нав’язливу потребу виконувати все якнайкраще, ніби мучився невситимою і нікому не потрібною відданістю. І на своєму вузькому ложі з тоненьким матрацом Ґреґ відпочивав лише для того, щоб якнайшвидше повернутися до роботи.

Він натягнув картату сорочку, зверху накинув дощовик і рушив за Декстером до капітана. Море того дня було нелагідне; ні збурене, ні спокійне — просто в поганому гуморі. З куцих підступних хвиль стікала піна. Як це часто буває на просторах Тихого океану, все довкола здавалося одноманітним: сіре небо надавало бетонний полиск усьому — ряботинню, хмаркам, палубі, брезенту, трубам, людям; навіть Декстер, який вирізнявся мідяним блиском писку, нині вражав мало не вугільним
кольором шкіри.

Пересилюючи свистючий вітер, вони удвох дістались до кают-компанії. Там, зачинивши двері, Ґреґ раптом відчув себе дуже вразливим: далеко від ревіння машин і океану та гіркого духу мазуту і водоростей він уже почувався не на кораблі, а десь у вітальні на суші. Навколо капітана розгублено купчилися кілька чоловіків, і серед них — радист.

— Капітане… — повів Ґреґ, похиливши голову, ніби капітулюючи.

Капітан Монро буркнув у відповідь щось нерозбірливе і прокашлявся, збираючись із думками.

А Ґреґ мовчав, очікуючи на вирок. Приниження Ґреґа аж ніяк не заохочувало Монро до розмови. Капітан перезирнувся з підлеглими, яким ой як не хотілося бути зараз на його місці! Відчувши, що, вагаючись, він втрачає повагу команди, капітан Монро відкинув емоційний тягар повідомлення, яке мусив переказати, і різко промовив сухим тоном:

— Ми отримали для вас телеграму, Ґреґе. Проблема у вашій родині.
Ґреґ підвів голову і здивовано зирнув на капітана.
— Новини невтішні, — вів далі Монро. — Власне, звістка дуже погана. Ваша донька померла.

Ґреґ вирячив очі. Його обличчям пробіг глибокий подив — інші почуття на ньому ще не промайнули.

А капітан продовжував:
— Ну от… Нас попередив ваш сімейний лікар, доктор Сімбедор із Ванкувера. Більше нам нічого невідомо… Ґреґе, нам усім дуже шкода! Прийміть наші щирі співчуття! Вираз обличчя Ґреґа, щоправда, не змінювався: його риси спотворило позбавлене емоцій безкрайнє зачудування. Навколо ніхто не наважувався навіть дихнути. Ґреґ обертався до кожного, ніби шукаючи відповіді на запитання, яке його мучило. Та, не отримавши відповіді, зрештою мовив:

— Донька? Котра з них?

— Прошу?! — аж підскочив Монро.

— Котра із моїх доньок? У мене ж їх четверо.

Монро почервонів. Він злякався, що неправильно передав послання, вийняв телеграму з кишені і перечитав її, ледве
втримуючи в руках, що тремтіли.

— Хм… Ні, більше нічого. Лише це: «Мусимо попередити вас про смерть доньки».

— Котрої? — наполягав Ґреґ, якого лякала невизначеність і який ще достоту не усвідомив зміст звістки. — Кейт?
Ґрейс? Джоан? Бетті?

Капітан знову і знову перечитував телеграму, сподіваючись на якесь диво, уповаючи на те, що поміж рядків раптом проступить імення. Однак скупий, стислий текст обмежувався вже виголошеним посланням. Монро знеможено простягнув папірець Ґреґу, і механік його уважно перечитав.

Він похитав головою, зітхнув, трохи пом’яв телеграму в руках — і віддав її капітану.

— Дякую.

Монро ледве не відповів «Прошу», аж раптом збагнув, як це недоречно, тож тихо вилаявся крізь зуби й замовк, прикипівши поглядом до горизонту.

— Це все? — запитав Ґреґ, прояснівши поглядом так, ніби нічого не трапилось. Запитання спантеличило команду, що зібралась у каюті.

Їм здалося, що вони не розчули. Капітан, який мав щось відповісти, не знав, як реагувати. А Ґреґ вів далі:

— Можна повернутися до роботи?

Перед обличчям такої безчулості капітан відчув напад люті і вирішив додати гуманності позбавленій сенсу сцені:

— Ґреґе, у Ванкувері ми будемо не раніше, ніж за три дні. Якщо хочете, ми можемо спробувати зв’язатися з лікарем і з’ясувати подробиці.

— Справді?

— Авжеж. Прямих контактів у нас немає, адже він телефонував до бюро компанії, та коли добре пошукати, можна
докопатися до першоджерела і…

— Так, це було б добре.

— Візьму це на себе.

— Справді, — машинально продовжував Ґреґ, — мені хотілося б знати, котра з моїх доньок… На цих словах він замовк. У мить, коли хотів вимовити те саме слово, раптом усвідомив, що сталося — пішло з життя одне з його чад. І Ґреґ, роззявивши рот, зненацька почервонівши, занімів, відчуваючи, як відмовляють ноги.

Він оперся рукою на ломберний стіл, аби не впасти. Люди, що зібрались довкола нього, побачивши муку механіка, відчули полегшення. Капітан підійшов до Ґреґа і поплескав по плечу.

— Я все зроблю, Ґреґе. Ми з’ясуємо це питання.

Ґреґ подивився на руку, що, торкаючись його зненацька охололого тіла, примусила механіка скрикнути. Капітан
миттю прибрав свою руку. Вони заклякли збентежено, не наважуючись дивитись одне одному в очі. Ґреґ боявся виявити свій біль, а капітан не хотів бачити лихо так явно.

— Якщо хочете, візьміть вихідний.

Ґреґ зібрався з силами. Перспектива неробства жахала його. Як він згає час, якщо не працюватиме?! Переляк надав
йому сил говорити.

— Ні, краще не треба!

Кожен із присутніх у каюті добре уявляв муку, яку мав пережити Ґреґ. Прикутий до корабля, мовчазний, самотній — він буде просто розчавлений горем, не легшим за їхній вантаж, і катуватиметься страхітливим питанням: котра із доньок спочила?


Читать: Издательские планы на 2017 год. Коллекция театральная
Читать: «Зрада Айнштайна» как актуальная пьеса сегодняшнего дня. Фрагмент

(Visited 339 times, 1 visits today)