Професорка англійської філології, яка в Гарварді понад 20 років викладала історію книжок, Лія Прайс з дитинства любить паперових товстунців на поличках, неповторний книжковий запах та приємний на дотик папір. Аж раптом з усіх усюд починають сурмити, що паперові книжки — це релікти, які вже скоро перестануть радувати наше око на стендах літературних ярмарків. Що ж, Лія у книзі «Про що ми говоримо, коли говоримо про книжки» (Yakaboo Publishing, 2020, пер. Мирослава Лузіна) розібралася, чому це не так; та й взагалі поглянула на наше ставлення до книг під іншим кутом. Розповідаємо про те, що ж ми випускаємо з виду, коли говоримо про книжки.
Не лише психологічний помічник
Ми звикли, що книжки тепер ставлять в один ряд зі знеболювальними та заспокійливими засобами: мовляв, читання допоможе змиритися з внутрішніми переживаннями та відволікти від них. Але в Лії з цього приводу є контраргумент. Куди поділася тоді здатність книжки зворушувати й навіть обурювати? Ми що, вимушені тепер читати лише заколисуючі історії й порівнювати літературу з позбавленим життя інструментом? Ну навіщо ж відривати книгу від реального світу; надруковані історії мають вплітатися в канву світобачення, а не бути відокремленою пігулкою від безсоння.
До того ж, в минулому читання — це не затишне сидіння під ковдрою з чашкою кави. Прайс зазначає, що механізація у створенні книг призвела до нових форм тривожності. Всюдисущий етикет диктував не лише, що саме варто читати, але і як. Доходило ледь не до питань ергономіки, в яких дискутувалося правильне положення рук і колін під час читання. Книжки не були простим способом відволіктися, вони втягували в дискусію. Можна їх сприймати навіть як так собі тогочасні соцмережі, в яких автор довгими текстами виражали свій погляд на світ, а рецензії, відгуки та алегоричні відсилки слугували замість лайків, шерів і репостів з мемами. В художніх книжках всі силилися побачити себе чи якусь придворну даму, або ж віднайти натяки на політичну позицію автора. Книги жанру, який ми зараз називаємо нон-фікшн, взагалі ставали новим кроком у наукових дискусіях та краще за першу сторінку гугла розповідали іпохондрикам про те, на що вони ризикують скоро захворіти. Сталою і спокійною сферою книговидання ніколи не було.
Читати, а не інстаграмити
Гоговієте перед книжками і боїтеся, аби ненароком не зробити в них зайву помарочку? Що ж, Лія Прайс не схвалила би вашого рішення. Людство береже і поклоняється тому, з чим не дуже знайоме; подібне ставлення до книжок як до святині було в нас ще коли самі друковані примірники були величезною рідкістю. «Можливо, друк співвідноситься з цифрою так само, як Мадонна з повією: ми поклоняємося одній, але використовуємо іншу» — влучно завважує авторка, яка нагадує нам, що взаємодіяти з книжкою — це нормально; вона як база даних, ми знаходимо в ній нові сенси, чому би не зв’язати їх зі своїми думками, не зробити примітки. Невже нам стало непрактичним використовувати книгу як довідник, що ми тепер воліємо просто дивитися на чисті акуратні сторінки?
Букстаграмери Лію теж не радують. Вона впевнена: чим більше книжки фотографуються і споглядаються, тим менше вони читаються. Хоча тут ми не погодимося: часто естетика книг для книголюбів має велике значення, бо приносить справжню насолоду, нагадуючи про проведені за цими книжками вечори та розглядання ілюстрацій на обкладинках. Але не кожна домашня бібліотечка, розставлена по кольорах служить своєму хазяїнові за призначенням — це факт.
Любити книжку, а не тільки текст
Інша крайність — не вбачати у книжках продукт, предмет фізичної дійсності, який створили цілко конкретні люди. Оскільки авторка — історик книжок, матеріально-фізичну складову книги (а заразом і по те, чим узагалі займаються історики книжок) вона краще розповість за нас, тож вставляємо сюди її пряму мову:
Історики книжок вивчають предмети, в яких або на яких щось написано. Це може означати довгоформатні друковані книжки, але попри саму назву дисципліни історики книжок поширили сферу своєї зацікавленості на рукописи, газети і навіть плакати та надгробки. Деякі з них, що називаються бібліографами, зосереджуються на передаванні текстів. (Ці тексти можуть бути електронними; один з найвідоміших учених у цій галузі, Метью Киршенбом, спеціалізується на історії програмного забезпечення для обробки тексту.) Деякі більше цікавляться людьми, які роблять ці предмети (це можуть бути автори, друкарі або видавці); інші цікавляться людьми, які забезпечують обіг цих предметів (це можуть бути продавці в книгарнях або бібліотекарі); ще інші цікавляться людьми, які ці предмети читають. Деякі історики книжок, на кшталт мене, вийшли з факультетів чи то англійської, чи то зарубіжної філології. Інші торують собі шлях до цієї галузі з історичних факультетів, відділень історії мистецтва чи історії науки; ще хтось приходить у галузь з бібліотек або факультетів інформаційних наук. Хай якою різною буває наша освітня база, всі ми намагаємося зрозуміти відношення між словами і речами.
Ставлення до книг може насправді багато що сказати про суспільство. В одному з абзаців Лія навіть пояснює, чому книга — гідний продукт епохи капіталізму (але детальніше про це вже краще читати в самій її книзі, уривок з якої шукайте тут).
11 thoughts on “Три речі, про які ми майже не замислюємося, коли говоримо про книжки”