«Про що ми говоримо, коли говоримо про книжки»: уривок з нової книги від Yakaboo Publishing

Чи думаєте ви про книжки з погляду якості паперу і чорнил? Милуєтеся гарними обкладинками? Що для вас значить покупка книжок? Яким було читання у минулому — і яке його очікує майбутнє? Що ж, ці питання роїтимуться у вас в голові під час прочитання однієї з найцікавіших нон-фікшн книжок про книжки від Лії Прайс.

Лія Прайс – професорка Ратґерського університету. Викладає курси теорії роману, британської культури XVIII і XIX століть, гендерних студій та історії книжок. Редагує онлайн-журнал Public Books і пише критичні статті для New York Times Book Review, London Review of Books, Times Literary Supplement, Paris Review, Boston Globe. Авторка книжок про книжки, літературу і читання. 

Пропонуємо вже зараз почати з уривку книжки «Про що ми говоримо, коли говоримо про книжки» (переклад Мирослави Лузіної) — і бути готовими до серйозних роздумів про своє улюблене заняття:

Одного недільного ранку 1992 року розпростерта на моєму придверному килимку New York Times передрікла «Кінець книжок». Чи могло друковане слово, запитувався романіст Роберт Кувер, вижити в добу «відеотрансляцій, стільникових телефонів, факсів, комп’ютерних мереж»? Кувер ставив питання, але автори інших есеїв виносили присуди. 1994 року вітрина незалежної книжкової крамниці, якій через кілька місяців судилося звільнити приміщення для кав’ярні Starbucks, привела мене до книжки «Ґутенберґові елегії». На її сторінках колишній книготорговець Свен Биркертс оплакував «сконцентровану, розмірену, зосереджену на тексті включеність», яку, непокоївся він, відтісняє вбік «неспокійне, побіжне клацання та прокручування екрана».

З міграцією журналів з наших придверних килимків до наших ноутбуків одна стаття за іншою наввипередки діагностували зникнення певного способу життя, за якого американці колись читали. Але не меншою мірою, ніж смерть друкованої періодики, журналісти оплакували й занепад друкованих книжок. Коли 2008 року в статті у журналі The Atlantic Николас Карр запитався: «Чи Google нас отуплює?» — всі наявні свідчення на користь ствердної відповіді знаменували долю довгоформатного читання. «Заглиблення у книжку або довгу статтю колись давалося мені легко», — зізнавався Карр, але з настанням цифрової доби він почав помічати в собі «непосидючість» і необхідність «через силу повертати мій гультяйський мозок назад до тексту». Він не лише втрачав інформацію, бо був більше не в змозі її поглинути; він втратив смак до того, щоб текст міг поглинути його.

Мій перший смартфон з бриючого польоту атакував мою кишеню передбаченнями того, що навіть якщо читання й виживе, очі склянітимуть десь між 140-м та 141-м знаками. Есеї найрізноманітнішої довжини закликали до жалоби за тими розумовими звичками й навіть звичками душі, що їх колись плекали книжки: здатністю не втрачати нитку складної думки від початку і до кінця, заглядати поза межі сьогоднішніх новин, бути на самоті. Що порожнішими ставали наші полиці, то більше ми боялися порожнечі в собі.

Але ось що трапилося натомість. Протягом наступного десятиліття продажі друкованих книжок повернулися на висхідну лінію, стабільно зростаючи у той самий час, коли зростання продажів електронних книжок застопорилося. У США 2011 рік став першим роком, коли електронних книжок продалося більше, ніж книжок у твердій палітурці, однак станом на 2016 рік книжки у твердій палітурці знову випередили книжки електронні. А враховуючи те, що більшість книжок, що їх ми читаємо, було куплено не вчора, значно більше про стан речей, можливо, скаже той факт, що того самого року кількість американців, які читали склеєну або зшиту деревну масу, вдвічі перевищувала кількість тих, хто читав електронні книжки. Цими днями, наприкінці 2018 року, коли я відправляю цей мій рукопис до видавництва, галузеві звіти повідомляють, що продажі друкованих книжок у Сполучених Штатах росли щороку протягом останніх чотирьох років. Минулого року виручка від продажу книжок у твердих та м’яких палітурках перевищила виручку від е-книжок на понад 300 мільйонів доларів. Також наприкінці 2018 року Асоціація американських видавців повідомила, що виручка від продажів книжок у твердих палітурках зросла на 3,5 %, тоді як виручка від цифрових книжок упала приблизно на такий самий відсоток. І, нарешті, у грудні 2018 року люди, які шукали, що б купити своїм близьким на подарунки, зіткнулися з тим фактом, що низку бестселерів, від нового роману Ричарда Пауерса до біографії Фредерика Даґласса, продавці мусили дозамовляти. Одним із винуватців ситуації виявилася ота найстаромодніша з усіх можливих криз — нестача паперу.

Не можна заперечувати, що обсяги продажів і виручки у книгарнях протягом останнього десятиліття знижувалися. Але той факт, що падіння почалося одразу після рецесії 2008 року, вказує на те, що винні в цьому радше фінансові, ніж технологічні чинники. Справді, третина американців віком від трохи молодших за двадцять років і до тридцяти років 2017 року повідомила, що читала того року принаймні одну електронну книжку, що вдвічі перевищує цей показник серед тих, кому за шістдесят п’ять. Але наймолодші американці принаймні не вважають, що друковані книжки вимруть разом з їхніми бабусями та дідусями. 2012 року 60 % опитаних віком від шести до сімнадцяти років прогнозували, що завжди віддаватимуть перевагу друкованим книжкам перед електронними, а 2016 року цей показник підріс на скромні, але значущі п’ять відсотків. Старі формати — не лише для старих.

Більш фундаментальною обставиною є те, що друкована книжка в цифрову епоху аж ніяк не є старим форматом, у чому я спробую переконати вас на наступних сторінках. Вони радше є форматом, який любителі книжок заново винаходять просто перед нашими очима. У цьому сенсі наша ера продовжує, а не перериває, традицію інновацій, в рамках якої нові формати виникали знову і знову впродовж пів тисячоліття.

Практика позичання книжок, як і практика володіння ними, так само залишається привабливою не лише для моїх однолітків — людей середнього віку. 2016 року опитування дослідницького центру Pew показало, що дорослі, молодші за 35 років, користувалися послугами бібліотек частіше, ніж старші за них люди. Одним з пояснень цього може бути те, що найчастішими відвідувачами бібліотек є батьки малих дітей, але є й інше — самі бібліотеки змінюються. Винахідливі бібліотекарі почали розширювати спектр послуг від уже традиційних де-факто консультацій із заповнення податкових декларацій та послуг громадських туалетів до прокату костюмів для співбесід і фондюшниць. Як зазначає журналістка Сьюзан Орлеан, бібліотеки вимушено перетворилися на багатостаночні установи, що надають «послуги реєстрації виборців, програми з підвищення рівня грамотності, години оповідань для дітей, лекції, приміщення для роботи з бездомними, бізнес-послуги, доступ до комп’ютерів, прокат фільмів та е-книжок, непогані сувенірні крамниці. Ну і ще книжки». Бібліотекарі пролобіювали доступ до баз даних академічних досліджень для широкої громадськості; вони навчають відвідувачів оцінювати достовірність джерел новин; вони надають прихисток людям, які мусили покинути свої домівки через урагани.

А тим часом за межами будівель, офіційно призначених для того, щоб там купувати або позичати книжки, книжки почали роздавати безкоштовно в метро й жертвувати перукарням у районах, де не було книжкових крамниць. В рамках програм під назвами на кшталт «Лапки до читанки» або «Веселі хвостики» діти долали труднощі з читанням, читаючи книжки вголос кішкам і собакам у притулках. Читання книжок відтак перестало бути лише інструментом для передавання інформації від одного мозку до іншого; воно стало розглядатися як панацея.

Схоже, страх виштовхнув любителів книжок на шлях активних дій. А разом із прагненням врятувати практику читання прийшла й охота зрозуміти її. Університетські курси з історії форматів подачі інформації почали рости як гриби після дощу. Національні заклади охорони здоров’я почали виділяти кошти на рандомізовані дослідження того, чи читання підвищує рівень серотоніну, знижує індекс маси тіла чи протидіє безсонню і хворобі Альцгаймера.

На тлі міграції наукових журналів до інтернету статті в цих журналах наввипередки порівнювали читання друкованих матеріалів із читанням з екрана, читання книжок із читанням журналів, читання художньої літератури з читанням нехудожніх видань, читання літератури з читанням хай яких жанрів, що їх автори цих статей вважали протилежністю літературі. Дехто приписував цілющу силу читання змістові прочитаного (книжки, герої яких їли здорову їжу, як виглядало, згнічували у своїх читачах потяг до перекусок сміттєїжею), інші ж зосереджувалися натомість на форматі подачі (друковане слово на противагу онлайновому), довжині (проза, яка вимагає заглиблення, на противагу фрагментованим статтям-переліковкам) або очікуваному періоду актуальності (довговічні книжки на противагу перебіжним статтям).

Відтак читання почало здобувати схвальні відгуки звідти, де ніхто не чекав, — від науки. Тобто, якщо точніше, від журналу «Наука». 2013 року він опублікував дослідження, яке показало, що читання про вигаданих персонажів корелюється зі складнішою теорією розуму. Конкретніше, ішлося про читання про персонажів формально амбітних «літературних» художніх творів — бо автори дослідження з’ясували, що учасники експерименту краще ідентифікували емоції, що відбивалися на обличчях, або розуміли хибні погляди інших, коли щойно перед тим прочитували нагороджені літературними призами короткі оповідання, ніж коли вони щойно перед тим почитали менш естетично амбітну популярну белетристику. Про цю найостаннішу натепер версію багатовікового намагання провести різницю між низькопробним ескапізмом та інтелектуально складними і відтак морально респектабельнішими художніми творами багато писали журналісти, які мають свій інтерес до того, щоб люди читали.

Нейронауковці копали далі, засовуючи читачів в МРТ-сканери, щоб виміряти ефект, що його мають романи на «діяльність та структуру мозку». Представники суспільних наук дивилися ширше: у виданій 2011 року книжці психолога Стівена Пинкера «Кращі янголи нашої природи» йшлося про кореляцію між зниженням рівнів насильства, яке спостерігається протягом багатьох століть, і тим, що люди читають більше художньої літератури. Деякі дослідження вимірювали вплив читання на здоров’я, інші — на фінансовий успіх, ще інші — на громадянські чесноти. Ще 2004 року дані, зібрані Національною фундацією гуманітарних наук, показали, що американці, які читають понад те, що потрібно для роботи чи навчання, більше схильні голосувати і ставати волонтерами. Чотири роки по тому інше мета-дослідження продемонструвало зв’язок між тим, наскільки часто канадійці читають книжки, і тим, скільки вони жертвують на благодійність і допомагають своїй громаді. Того ж 2008 року одне британське дослідження показало зворотну кореляцію між читанням на дозвіллі та розлученнями. Мадам Боварі здивувалася б.

Як людина, що любить літературу, я теж як могла чіплялася за той різновид людської природи, що формується — непередбачувано, непевно, але й невідворотно — у взаємодії зі сторінками. Знову вмикаючи свій телефон щоразу на виході з кондиціонованої читальні, я дратувалася через сповіщення та твіти, від яких мене у свій захисний кокон тимчасово ховав бібліотечний відділ історичних колекцій. (Втім, так само почувалася я і тоді, коли виходила із судових засідань, в яких виконувала обов’язок присяжної[*].)

А от як науковець я почала запитувати себе, чи те минуле, зі славою якого я порівнювала своє потіпане теперішнє, не існує лише в моїй уяві. Я не просто люблю літературу — я професорка англійської філології. Коли наприкінці минулого століття я вступила до аспірантури, моє життя перевернулося: я почала вчитися в бібліотекарів дивитися на книжки як на предмети — зліпки паперу, фарби та клею, — чий вигляд, намацальні властивості та запах щось нам розповідають про ті давно мертві руки, через які вони пройшли, перш ніж потрапити до моїх рук. У ті два десятиліття, які я провела, викладаючи студентам Гарварду дисципліну, відому як історія книжок, я дедалі більше втрачала упевненість в тому, що книжкам хоч колись вдавалося зосередити на собі чиюсь неподільну увагу.

Поетичні збірки, чиї хрусткі кутики натякали на те, що вони ніколи не полишали поверхні журнального столика; любовні романи, зім’яті засоромленими читачами-підлітками під час швидкого ховання до кишені, з добряче замацаними сторінками сцен зваблення посеред незайманої хрусткості сторінок описів ландшафту; політична полеміка, заляпана пивом, бо її вголос читали десь у пабі перед аудиторією слухачів, надто бідних, щоб купити власний примірник, надто безграмотних, щоб читати самостійно, чи надто зайнятих картярською грою, щоб самим тримати в руці книжку, — кожний жанр свідчив про те, що серйозне, мовчазне читання на самоті завжди було лише одним із багатьох способів, у які використовувалося друковане слово.

Не можна заперечувати, що друковане слово пережило золоту епоху між виникненням масової аудиторії у XVIII столітті та тріумфом видань у м’яких обкладинках часів Холодної війни — завдяки загальній освіті, дешевому паперу, виготовленому з деревини, книгарням, в яких можна було погортати книжки, та бібліотекам, фінансованим коштом платників податків. Однак окремі частини цієї історії справляли на мене враження таких, що нічого не пояснюють або й навіть не відповідають дійсності. По-перше, є те, що я назвала б міфом виключності, — коли читачі XXI століття відчувають, що живуть в епоху безпрецедентних змін. Що більше я намагалася вирахувати, скільки часу різні суспільства насправді виділяли на читання, то більше отримані мною дані підтверджували, що поява один за одним різноманітних видів аудіовізуальних форматів справді відкусила певний шмат мертвого часу, який раніше заповнювали книжками. Однак, на мій подив, виявилося, що найсильнішим доказом вразливості друкованого слова перед конкуренцією був аж ніяк не смартфон. Найкраще задокументованим конкурентом виявилося телебачення, чия поява в Нідерландах у 1950-х роках, наприклад, збіглася з різким та елегантно засвідченим відповідними графіками падінням рівня читання для дозвілля. Мені почало здаватися, що проблема не стільки в наших гаджетах, скільки в наших розкладах. Коли ми оплакуємо книжки, ми насправді оплакуємо смерть отих проміжних моментів (очікування в черзі, їзди на автобусі). Трансформація освітлення та транспорту у XIX столітті зробила ці проміжки привітною можливістю для легкої читанки, тоді як комунікаційні інфраструктури XXI століття удоступнили їх для виконання оплачуваної праці.

Мало що нам дає і міф ідеального читача. Захисники друкованого слова у цю цифрову епоху видають читання за чесноту — чи вони при цьому валять провину за наші моральні вади на те, що ми не читаємо, чи то покладають відповідальність за те, що ми не читаємо, на наші моральні вади. Цю гіпотезу підважує та обставина, що золоту епоху читання навряд чи можна назвати золотою епохою тих ментальних звичок, які, на думку цифрового покоління, мусять виростати з читання. У другому розділі я спробую переконати вас у тому, що друковане слово частіше породжувало ефективну багатозадачність, ніж захоплену зосередженість. І хоча деякі читачі й могли іноді заглибитися у книжку до такої міри, що світ навколо них примеркав і вони втрачали лік часу, у розділі третьому ми побачимо, наскільки систематично казки на ніч використовувалися для регулювання циркадіанних ритмів, а вранішні газети притуплювали стрес дороги на роботу. Друковані книжки, що їх зараз використовують для зцілення психічних і фізичних негараздів, як покаже розділ четвертий, провели значну частину свого довгого життя під підозрою в тому, що вони роблять своїх читачів хворими і божевільними.

І нарешті, міф про читача, який зробив сам себе, — міф про єднання між розумом читача й розумом автора, в якому нема жодних посередників, — ігнорує усіх третіх осіб, які продають книжки, дають їх у користування, каталогізують їх, віддають або приховують. Шукаючи альтернативи цим індивідуалістським історіям читання, я вийшла на активістів, з якими ми зустрінемося в останньому розділі. На відміну від есеїстів, які піднімають на прапор читання як тренування самотньої самодостатності, ці громадські організатори бачать у книжках — чи друкованих, чи електронних — спосіб звести разом людей, які обмінюються ними.

Кожний із цих міфів приписує довгоформатному друкованому слову здатність формувати певний різновид особистості. Втім, якщо придивитися уважніше, ефект, що його справляють книжки, не виглядає таким уже передбачуваним, починаючи з простого питання про те, чи хтось їх взагалі читає. Ще задовго до виникнення конкуренції з боку соціальних мереж лише малесенька частка книжин, що скочувалися з друкарських верстатів, знаходила шлях до читацьких рук, не кажучи вже про те, щоб запалити іскру тієї заглибленості, яку мріють віднайти люди, чиї пальці раз по раз машинально тягнуться до смартфонів. Замість прямого марш-кидка від першої сторінки й до напису «КІНЕЦЬ», ранні читачі, чиї сліди я віднаходила в бібліотеках, як виявилося, стрибали від розділу до розділу. Замість приділити роману свою неподільну увагу, аристократи сиділи перед люстром і дивилися, як перукар завиває їм волосся, поки слуги читали їм вголос. Замість поважати особисті кордони антологій, любителі поезії чикрижили їхні сторінки ножицями, щоби вклеїти уривки однієї збірки на поля іншої.

Коротше кажучи, друковані книжки породили багато з тих спроможностей — і небезпек, — у появі яких зараз звинувачують цифрові гаджети. Задовго до плейлистів — списків відтворення музики — непрофесіонали перемішували та заново комбінували шматочки тексту в нові добірки. Задовго до того, як хтось почав говорити про «поширювані формати», одні тексти виживали у вигляді епіграфів до інших текстів. Задовго до того, як хтось занепокоївся перспективою витіснення книгарень сайтом Amazon, у книгарнях продавали рибу, тим часом як продавці одягу від дверей до дверей тягали в сумках памфлети. Автори на друкованих сторінках дискутували — не менш запально, ніж сьогоднішні постачальники контенту роблять це в інтернеті, — чи писане слово слід здавати в оренду, чи продавати, ліцензувати чи віддавати у володіння, робити доступним чи зачиняти на замок.

Мені почало спадати на думку, що за дебатами про друковане слово в цифрову епоху стоїть не лише певний погляд на ситуацію, а й не меншою мірою емоція. Ця емоція — страх. Ймовірно, ми шукаємо прихистку від технологічних та економічних потрясінь, від людей та місць, що нахлинають на нас, або від наших власних хвороб і слабкостей. Проблема в тому, що, якщо ставитися до книжки як до бункера, це може підважити її потенціал взаємодіяти зі світом — не лише з тим світом, що постає з її сторінок, але й зі світом інших людей, які зробили її саму як предмет і передали її далі. Так, книжка може бути панцирем-шкаралупою (есеїст Альберто Мангель у своїх спогадах писав, що «моя бібліотека була моїм черепашим панцирем»), але вона також може бути антеною або списом. Побачивши, як книжки ставлять на службу втішанню, психічному здоров’ю та хорошому смаку, я відчула бажання повернути до життя силу книжки пригнічувати, схвильовувати й навіть розлючувати читачів.

Есеїсти цифрової епохи мають змогу ідеалізувати книжки, лише уявляючи, що читання завжди означало скрутитися в калачик на самоті з романом, купленим за готівку, і читати його від (паперової) дошки до дошки. Втім, спеціалісти з історії книжок, яких ми зустрінемо у наступному розділі, наполягають, що характеристики, що їх ми асоціюємо з книжками нині, існували не завжди, не кажучи вже про те, щоб бути скомбінованими в один пакет. У Стародавньому Римі тексти ходили у вигляді сувоїв папірусу; навіть після того, як ранні християни запровадили в обіг предмет із зібраних докупи аркушів, який називався кодексом, сировиною для нього була шкіра тварин, а не папір. Технологія набірних літер, винайдена в XV сторіччі, не змогла уможливити масового виробництва доти, доки перехід від старого одягу до деревної маси як сировини не знизив кошт виробництва паперу — а відбулося це чотириста років по тому. Ще недавнішим феноменом є роздрібний продаж, що прийшов на заміну видаванню книжок або коштом їхніх авторів, або фінансованому заздалегідь підписниками, чиї імена перелічувалися на початку книжки, або за рахунок спонсора, якому цю книжку було присвячено. Електронні книжки — лише останній із цих багатьох розділів.

Не новою є й конкуренція між форматами, бо навіть на піку своєї популярності друковане слово відвоювало собі не більше ніж нішу в натовпленому середовищі. Аж до 1789 року найвпливовіші політичні газети в Європі переписувалися вручну професійними писарями. Будучи гнучкішою, непомітнішою, більш розподіленою технологією, ніж друк, ручне переписування дозволяло радикальним письменникам і видавцям не тільки уникати цензури, а й створювати тісні кола лояльних аудиторій, які будували колективні ідентичності, передаючи матеріали далі та обмінюючись ними.

Ця практика може невловимо нагадувати ведення блогу або обмін думками у Твіттері. Власне, між рукотворним і цифровим перекинуто невидимий місток. Найстарша технологія розповсюдження слова (переписування вручну) та найновіша (інтернет) стоять обабіч технологій середини XX століття на кшталт мімеографа, гектографа та мікроплівок, які нині вже занадто старі, щоб бути привабливими, але занадто нові, щоб сприйматися як старомодно чарівні[26]. Під час Холодної війни у Східному блоці та частинах Південної Африки новини поширювалися за допомогою фотокопіювання, яке пропонувало щось середнє між рукописними документами (щось швидке, приватне, таке, що вимагає особистої залученості, добре надається до зцементовування громад однодумців, але не дуже придатне до досягнення великих анонімних аудиторій) та друкарським верстатом (щось, що вимагає великих початкових капіталовкладень, але дешеве в подальшій роботі; сприяє стандартизації, але не дозволяє взаємодії; легко масштабується, але й легко регулюється).

Від початку, як видно з усіх цих епізодів, друковане слово змінювалося в ногу з форматами, які його оточували. У кожний окремо взятий історичний момент друковані книжки набували різних форм і стимулювали різні види поведінки. Лише ігноруванням обох цих напрямів варіації ми можемо сконструювати образ якогось монолітного друкованого минулого, поруч з яким наше цифрове теперішнє опиняється в невигідному світлі. Що більше давно померлих читачів я зустрічала на сторінках книжок, що їх вони колись позичали, або читали, або тримали в руках, або володіли ними, то виразніше виглядало, що розмаїття всередині світу друкованих книжок переважає різницю між друкованим і цифровим.

Що більшою мірою читання змінювалося просто перед моїми очима, то більше я починала впізнавати в раніших епізодах історії форматів прецеденти, що тоді здавалися людям не менш радикальними. Натомість що більше я вивчала історію книжок, то важче мені ставало знайти свідчення того, що друковане слово було саме таким, яким його уявляють у цифрову добу. Адже хоча дебати про вплив на нас друкованого слова йдуть уже надзвичайно давно, емоційний тон цих дебатів змінився від страху до надії не більше ніж за одне покоління.

Увесь час протягом перших декількох століть існування друку експерти виходили з того, що він приніс у наше життя кардинальні зміни, — але, окрім випадків, коли йшлося про декілька священних текстів, ці зміни найчастіше вважали змінами на гірше. Церковні служителі застерігали від схильності легко відволікатися, яка була наслідком марнування часу та зору на романи. Лікарі діагностували залежність від газет — коли людина занедужувала не лише від впливу ідей, що їх передавав друк, а й від самого досвіду борсання у морі деревної маси. Письменні прошарки суспільства і самі соромилися того, щó вони читали, або збиралися читати, або на читання чого вони промарнували усю ніч і відтак про це жалкували.

Насправді, коли механізація виробництва паперу та поширення фінансованих державою шкіл призвели через декілька століть після Ґутенберґа до майже вселюдної грамотності, читання породило нові форми тривожності. За популярними переліками того, щó варто почитати, йшли популярні порадники про те, як слід і як не слід читати. Прочісуючи ці старі посібники, французький історик Роже Шартьє усвідомив, що з перетворенням самого вміння читати на буденну обставину і зростанням, завдяки новим технологіям та законодавчим змінам, кількості книжок, якими володіло середнє домогосподарство, на зміну простій різниці між письменними та неписьменними прийшли більш тонкі лінії поділу в середовищі читацької публіки. Читати було вже недостатньо. Навіть читати правильні книжки теж вже було не те. Натомість тепер слід було читати в правильному місці, в правильному темпі та в правильний час доби.

Як це відбувається і нині, у ті часи люди, що формують державну політику, вели дебати навколо демографічного аспекту: від кого очікується чи вимагається, що вони читатимуть, а кому це заборонено? Дебати точилися і про економічний бік питання: чи слід друковане слово продавати чи здавати в оренду, позичати чи дарувати, реставрувати чи викидати? Ще запекліші суперечки точилися про те, що з часом почнуть називати ергономікою, — правильне розташування рук, що тримають книжку, і колін, на які цю книжку кладуть. Історія читання є також історією хвилювання, і ці хвилювання не дають жодної можливості провести будь-який чіткий контраст між книжковою доброчесністю та цифровим гріхом.

Лише ближче до кінця минулого століття, коли ця стривоженість стидкими задоволеннями, отримуваними від друкованого слова, поступилася місцем крикам про загрози узалежнення від повсюдної та завжди доступної інформації в електронному вигляді, — лише тоді з книжок раптом почали робити не проблему, а розв’язок. Якщо колись давно джентльмени непокоїлися з приводу дешевого читва, яке поглинали їхні дружини, діти або слуги, то тепер уже блогери з тужливою самоіронією почали визнавати свою нездатність дочитати книжку до кінця. І так само, як друкований кодекс набув справжнього поширення лише тоді, коли став достатньо дешевим і компактним, щоб споживати його вміст із ефективно розпорошеною увагою (слухати, як його читають уголос у перукарні XVIII століття, або проглядати його під час поїздки на вікторіанському поїзді), так і минулі хвилювання стосовно паперу були передвісниками сьогоднішніх занепокоєнь з приводу екранів.

Друковані книжки — переписувані вручну, декламовані вголос, передавані в подарунок або в обмін — були першою соціальною мережею. Вони давали старт розмовам, вони давали старт бійкам, і вони з’єднували одного читача з іншим. Американські та британські бібліотекарі, книготорговці та активісти, яким ця книжка дає слово насамкінець, нині знову залучають друковані книжки до справи розбудови громад. Але замість захищати сторінку від екрана вони ставлять цифрові інструменти на службу поширенню друкованих книжок. Вони вичитують та розміщують в інтернеті класичні тексти, відмічають на електронних мапах місця безкоштовної роздачі книжок, постять зроблені смартфоном знимки приліжкових книжкових стосів, використовують соціальні мережі для демонстрації колективного читання вголос; тобто ці любителі книжок не обмежуються у своїх зусиллях лише текстами, які безпосередньо розповідають про громади. Натомість їхньою метою є розбудувати зв’язки між читачами через акт розповсюдження книжок або хоча б обмін інформацією про книжки.

Незмінним компонентом історії книжок є їхня влада набувати нових форм і, як результат, сприяти виникненню нових форм читання. Знайомство з цими друкованими предметами в усьому їхньому розмаїтті може допомогти нам менше хвилюватися через різницю між друкованими та електронними книжками, але також зрозуміти, щó в цих хвилюваннях має довгу історію, а щó в них з’явилося нового. Адже на кожному етапі, коли книжки винаходили заново, це породжувало в людях змішані та сильні почуття. Коли дешевий та портативний друкований продукт, який продавався усюди і який можна було читати будь-коли, замінив монументальні книжини, прив’язані до певних місць і ситуацій, цей новий предмет став точкою опосередкування нового виду людського «я». Це «я» могло вибудувати зв’язок зі свідомістю давно мертвого автора, могло зробити книжку стимулятором або снодійним, щитом або стрекалом, прихистком або ареною бою. Покажи мені, як ти хочеш читати, і я покажу тобі, ким ти хочеш бути.

[*] Кожного громадянина/громадянку США час від часу повісткою викликають до суду для виконання функцій присяжних. Явка є обов’язковою, і громадянин/громадянка можуть звільнитися від цього обов’язку, лише якщо його чи її відкинуть як присяжного/присяжну представники обвинувачення або захисту, або суддя. Оскільки це зазвичай порушує звичний хід життя людини і, на додачу, тим, хто працює погодинно, втрачений заробіток компенсується лише частково, необхідність бути присяжними часто викликає в людей роздратування (тобто авторка протиставляє цю радше неприємну обставину «захисному кокону» бібліотеки).

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

Залишити відповідь