На этот раз лирическую прозу Эльчин Сафарли решил воплотить в жанре эпистолярии. Отец в возрасте каждый день пишет письма, полные грусти, тоски за прошлым и надежды на тепло, адресуя их дочери, которую не видел едва ли вечность. Но в действительности эта драматическая история с непрерывным восхождения к цели, жаждой жизни и стремлением оберегать родных и творить добро случается каждый день и с каждым из нас. Мы жаждем солнца и тепла, хотим любить и чувствовать себя нужными, и почему-то забываем, что все родное и уютное ждет нас ни где-то там, а именно дома.
Книга «Чекай удома, коли повернуся» вышла в издательстве Book Chef.
Фрагмент
1
Не вигадуй собі пекла
Досту, тут упродовж року зима. Колючий північний вітер частенько бурчить низьким голосом, утім, трапляється, зривається на крик — не випускає з полону білясту землю і її мешканців. Багато з них від народження не полишали цих місцин, пишаючись такою відданістю рідному краю. Є й ті, хто з року в рік тікає звідси на інший берег океану. Здебільшого то шатенки з яскравими нігтями.
В останні п’ять днів листопада, коли океан смиренно відступає, схиляючи голову, вони — з валізкою в одній руці, з дітьми в іншій — квапляться до причалу, закутавшись у коричневі плащі-мантії. Дами — з тих, які віддані батьківщині, — крізь щілини закритих ставень поглядом проводжають утікачок, посміхаються — чи то через заздрощі, чи то від мудрості. «Вигадали собі пекло. Зневажили своєю землею, вважаючи, що краще там, куди ще не дісталися».
Нам з мамою тут добре. Вечорами вона читає вголос книги про вітри. Урочистим голосом, з гордим виглядом причетності до див. У такі хвилини Марія скидається на тих, хто оголошує прогноз погоди.
«…Швидкість досягає двадцяти-сорока метрів на секунду. Віє постійно, охоплюючи всеньке узбережжя. З руху висхідних потоків вітер пануватиме у значній частині нижньої тропосфери, піднімаючись угору на кілька кілометрів».
На столі перед нею стос бібліотечних книг і чайник липового чаю, завареного з сушеною кіркою помаранчів. «За що ти любиш цей невгамовний вітер?» — цікавлюся. Повертає чашку на блюдце, перегортає сторінку. «Він нагадує мені молодість».
Коли смеркає, на вулицю майже не потикаюся. Відсиджуюся в нашому будинку, де пахне ройбушем[1], розм’яклою глиною і печивом з малиновим джемом, твоїм улюбленим. Воно завжди у нас є, мама твою порцію прибирає в шафку: раптом ти, як в дитинстві, ускочиш зі спекотного дня на кухню за базиліковим лимонадом і печивом.
Не люблю темний час доби і темну воду океану — вони гнітять тугою за тобою, Досту. Удома, поруч із Марією, мені легше, стаю до тебе ближче.
Не засмучуватиму тебе, розповім про інше.
Уранці, до обіду, мама працює в бібліотеці. Книги тут — єдина розвага, усе інше майже недоступно через вітер, вогкість і характер тутешніх мешканців. Є танцювальний гурток, однак туди майже ніхто не навідується.
Я працюю в пекарні неподалік від дому, вимішую тісто. Вручну. Ми з Аміром, моїм компаньйоном, печемо хліб — білий, житній, з оливками, в’яленими овочами й інжиром. Смачний, тобі сподобався б. Не додаємо дріжджі, лише натуральну закваску.
Досту, пекти хліб — подвиг працьовитості і терпіння. Це не так просто, як скидається. Не уявляю себе без цієї справи, я ніби й не був людиною цифр.
Скучаю. Тато
2
Нам так багато дано, а ми не цінуємо
Досту, хочу познайомити тебе з тими, хто тут, часом сам того не відаючи, робить нас ліпшими. Хіба має значення, що нам під сімдесят! Життя — постійна праця над собою, яку не доручиш нікому, і від неї, буває, втомлюєшся. Та знаєш, у чім секрет? Дорогою кожному стрічаються ті, хто добрим словом, мовчазною підтримкою, накритим столом допомагає частину шляху подолати легко, без втрат.
Марс від ранку у доброму гуморі. Нині неділя, ми з Марією вдома, на ранкову прогулянку подалися гуртом. Одяглися тепліше, захопили термос із чаєм, рушили до закинутого причалу, де погожої пори відпочивають чайки. Марс не відлякує птахів, умощується неподалік і мрійливо на них поглядає. Пошили йому теплу одежину, щоб пузо не застудив.
Я поцікавився в Марії, чому Марс, геть як людина, полюбляє спостерігати за птахами. «Вони абсолютно вільні, принаймні, нам так здається. А ще птахи тривалий час можуть перебувати там, де неважливо, що з тобою трапилося на землі».
Даруй, Досту, затеревенився, ледь не забув познайомити тебе з Марсом. Наш пес — помісь такси і дворняги, взяли його з притулку недовірливим і заляканим. Відігріли, полюбили.
У нього сумна історія. Марс кілька років провів у темній комірці, господар-нелюд ставив на ньому жорстокі експерименти. Психопат помер, а напівживого пса знайшли сусіди, передали волонтерам.
Марс боїться залишатися наодинці, особливо за темної пори, скиглить. Навколо нього має бути якомога більше люду. Беру його з собою на роботу. Там, і не тільки, Марса люблять, хоч він і похмурий малий.
Чому ми назвали його Марсом? Через вогненно-коричневу шерсть і характер, такий само суворий, як природа цієї планети. До того ж пес добре почувається за морозної пори, із задоволенням борсається в заметах.
А планета Марс багата на поклади льоду.
Бачиш співпадіння?
Коли ми поверталися з прогулянки, сніг посилився, дроти вкрилися товстелезним шаром інею. Дехто з перехожих радів хуртовині, дехто лаявся.
Досту, як же важливо не заважати один одному творити диво, нехай і маленьке. У кожного воно своє — на аркуші паперу, на кухні за приготуванням супу з червоною сочевицею, в провінційній лікарні або на сцені принишклої зали.
Чимало й тих, хто творить диво про себе, без слів, побоюючись випустити його назовні.
Не можна ставити під сумнів таланти ближнього; не варто закривати фіранки, заважаючи комусь спостерігати, як творить дива природа, дбайливо вкриваючи дахи снігом.
Людям так багато дається задарма, а вони не цінують, думають про оплату, вимагають чеки, накопичують на чорний день, упускаючи красу справжнього.
Скучаю. Тато
[1] Фіточай із листя й пацурків однойменного чагарника.
Читать: Скучаю. Папа
Читать: Эльчин Сафарли: «Нужно делиться счастьем с другими»
Читать: Эльчин Сафарли посетит Киев. Две истории из книги «Про море мені розкажи»
13 thoughts on “Чекай удома, коли повернуся… Отрывок из книги”