Ельчін Сафарлі відвідає Київ. Дві історії із книжки «Про море мені розкажи»

Фото: BookChef.

27 жовтня в Київському будинку книги майстер сучасної прози, журналіст зі світовим ім’ям Ельчін Сафарлі зустрінеться з читачами і презентує роман «Про море мені розкажи», який уперше вийшов українською у видавництві BookChef. Ми пропонуємо вам прочитати два фрагменти-історії із книжки.


«Про море мені розкажи» – зворушлива книга про дорослішання з погляду дитини і про те, що чим старше стаєш, то сильніше тягне в дитинство. Організатори обіцяють, що Київський будинок книги на час презентації перетвориться на будиночок біля моря, де в теплих променях сонця цвіте айва, у вікно кімнати подуває солоний бриз, на кухні готують плов із шафраном і сухофруктами, а дідусь і бабуся діляться спогадами. Українською роман переклав Євген Плясецький.


Ельчін Сафарлі сучасний східний прозаїк і журналіст, автор книг у жанрі любовних романів. У своїх книгах автор розповідає про східні традиції, культуру, побут, кохання й унікальні традиції такої харизматичної східної культури. Ельчіна Сафарлі стали називати «другим Орханом Памуком» опісля того, як світ побачив його першу книгу під назвою «Солодка сіль Босфору». Тривалий час автор прожив у Стамбулі. У 2011 році про Сафарлі був знятий короткометражний фільм «Наодинці з усіма».

Сафарлі зізнається, що «найприємніше в письменстві те, що світ, в якому ти можеш сховатися від так званої реальності, — існує: хоча, чи є вона одна загальна, на всіх, — це велике питання. І ця насолода пов’язана не з тим, що автор у своїх романах усім керує. Там, між рядків, живе те, що ти любиш і здатний прийняти».

Читати: Серпневий мастрід: 7 книжок про море та океан


Про море мені розкажи UA

1

Тягнися до сонця, хоч як довго падали б дощі


Першого снігу на Абшероні доводилося чекати довго. Про своє наближення він нагадував від листопада: крижаними поривами хазрі, блідо-смарагдовими хвилями Каспію, вогкими північними кутами будинків, загостренням гаймориту в місцевих мешканців, мохом, що темніє на стінах криниць, і перебоями в подачі електрики, що частішають, — проте сам з’являтися не поспішав. Точної дати не могла спрогнозувати жодна метеослужба.

«Мов сніг на голову» — це про абшеронський сніг. «З’являється і вчасно, і не до речі», — приказувала бабуся Сона, заварюючи чай із карликових жовтих троянд, шкірки айви і липового меду. Перш ніж покласти складові до керамічного чайничка, обдавала його окропом, інакше трав’яний напій згорнеться.

Коли випадав сніг, Сона готувала плов із піджаркою з м’яса, цибулі, куркуми, каштанів і сушених фруктів. Окрім слив і родзинок, додавала королеву абшеронських сухофруктів — курагу. Влітку її сушили, збирали в мішечки і відправляли до льоху на зберігання, підвісивши на гачки до стелі.

Плов із сонячними сухофруктами на честь першого снігу — маленька традиція нашої великої родини. Лишень варто білим пластівцям замиготіли за вікном, як бабуся кричала мені: «Фі-і-іні-і-іку, бігом до льоху по Квіти і Сонце! Я поки рис замочу, шафран заварю».

Я поспішав униз, діставав розквітчану яскравими візерунками металеву тацю і знімав із гачка мішечок із курагою, що мав аромат літа. Сона називала тацю Квітами, а курагу — Сонцем. Тим, чого не вистачало чорно-білій зимі.

Бабуся протирає тацю, і до квітів повертається буяння фарб — найрізноманітніші відтінки. Я роздивляюся розписи, зупиняючи погляд на світлих — блідо-помаранчевих, бузкових і ніжно-зелених. Темні — глибокі фіолетові, сині і бордові — недолюблював, вони лякали.

Сона висипає курагу на тацю, зосереджено її перебирає, звільняючи від зів’ялого листя, дрібненьких гілочок, висохлих бджолиних тілець. На перший погляд плоди абрикосового дерева однакові, та варто придивитися, і відкривалася індивідуальність кожного. Відмінності виявлялися у формі, прожилках на шкірці, соковитості м’якоті, у смаку. Проте мали вони і спільне — наповненість щедрим сонячним світлом.

Сона простягає мені ягідку. Маленьку, криву, зморщену, поплямовану — найнезугарнішу. «Не обманюйся зовнішнім виглядом. Скуштуй, і побачиш — вона найсолодша».

Бабусина правда частенько бере гору.

«Життя і люди — великий квітучий сад. Кожна квітка має свої барви, аромат, місце, історію. Та сонце любить їх геть усіх. Тягнися до сонця, Фініку, чекай його, хоч як довго падали б дощі».

2

Тиша — найцінніше, що маєш


Дитинство — легкий, барвистий і аж ніяк не швидкоплинний, як зазвичай вважають, час життя. Воно вічне, залишається в людині до останнього подиху.

Озираючись у дитинство, зауважуєш його подібність до океану — так само не вміщується у зіницях.

У дитинстві за будь-яким рогом — щось нове, цікаве, незвідане, у кожному дні — десятки відкриттів. Кожне враження залишається і всередині, і назовні — назавжди, мов шрам на коліні від падіння в шкільному дворі. Можливо, усе це запам’ятовується так гостро саме тому, що вперше?..

Моя картинка про дитинство — абшеронський берег, порожній, осінній (пісок уже коричневого кольору і чітко зберігає сліди), із забитими несезоном кафешками, самотніми парасольками-грибами. Віє вітер. Солоний і емоційний, але чемний.

Мама тримає мене за руку, стоїмо на березі, позираємо вдалечінь. Мені п’ять років, одягнений у батькову куртку, синю, на кілька розмірів більшу — спадає з плечей. Вітер перебирає каштанову густінь маминого волосся. Рука у неї смаглява, з синюватими венами, що просвічують крізь тонку шкіру, нігті з вишневим лаком.

Мовчимо. Під (не пригадую яким) потішним приводом ми втекли від усіх, до своєї тиші. Вона в нас була одна на двох. А можливо, ми просто однаково її відчуваємо?..

Мама дістає з кишені жовте яблуко і, опустившись на коліна, простягає мені. «Тиша — найцінніше, що маєш, Фініку».
Трохи згодом поверталися додому, де звучали рідні голоси, пахло чаєм із самовара. На кухні бабуся змащувала олією гарячі кутаби1 з гарбузовою начинкою, а у дворі на вітрі скрипіла залізна альтанка-кюлефіренгі.


Купити книжку в Yakaboo

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

24 thoughts on “Ельчін Сафарлі відвідає Київ. Дві історії із книжки «Про море мені розкажи»

    Залишити відповідь