Як серед ортодоксальних прихильників, так і серед в’їдливих недоброзичливців Андруховича знайдеться чимало тих, хто закида́ли у бік письменника один і той самий докір протягом останніх 17 років: де ж його новий роман?!
І хоч з моменту виходу «Дванадцяти обручів» у 2003 році серед інших світ побачили ще дві книги автора, які значаться саме як романи, – «Таємниця. Замість роману» (2007) і «паранормальний» роман «Коханці Юстиції» (2018), що, по суті, є вісьмома з половиною оповіданнями, – читацька публіка здебільшого охрестила їх «недороманами» і продовжувала вперто вимагати саме роману, стовідсоткового й справжнього, та ще й такого, щоб ах!
І ось він, момент істини. Більше ніхто не звинуватить Юрія Андруховича в ошуканстві з літературними формами, бо «Радіо Ніч» – це і є той самий – великий, довгоочікуваний, гостросюжетний і стилістично досконалий роман. Тож про що він?
Рок-музика, революція і фінансові махінації
Цього разу письменник гранично чесний із своїми читачами вже починаючи із самої назви. Так, книжка дійсно розповідає про радіо, яке має назву Ніч, бо воно транслює музику та монологи свого автора тільки в нічний час доби. Етер веде звідкілясь із нульового меридіану загадковий радіоведучий Йосип Ротський, або просто Йос – колишній музикант із вишуканим смаком. «Претензійний гібрид Бродського і Рота», – зазначає автор. Як дізнає́мось згодом, він же Аґресор і він же Теодор. Чому? Бо сюжет роману сплітається одразу з кількох ліній, і анотація цілком справедливо називає його авантюрним.
У кожній сюжетній лінії Ротський відкривається читачеві щораз у новій іпостасі. То він – геніальний клавішник гурту «Доктор Тагабат», рок-зірка на вершині слави, то невдаха-піаніст, який розважає невибагливу публіку на круїзному судні. То він палкий революціонер і борець проти репресивної машини, то злочинець, в’язень і фінансовий махінатор. То затятий одинак, в якого за єдиного друга – старий крук, то бабій, невтомний коханець навіть у свої майже 69 років… Він утікач, еміґрант, біженець.
Безнадійно хворий на тинітус Йос потерпає від нестерпних слухових тортур, та ще й у найменш підходящі для цього моменти. Чоловік з гетерохромією, як у Девіда Бові, і чорним птахом на плечі, водночас невловимий та затиснений лещатами з усіх сторін. Син самого Бога і кращий друг диявола. Його біографія точно варта уваги, тож недивно, що знайшлися ті «сильні світу цього», хто таку біографію «замовив» таємничому оповідачеві цієї історії
Альтернативні та неоднозначні
Ротський-революціонер, той, що Аґресор, – із неназваної нам країни, де на чолі стояв диктатор Шмош. Коли співгромадяни повстали, він виступав проти нього з тією зброєю, якою володів найкраще: грав на барикадних фортепіано закоцюблими від холоду пальцями, прикриваючи своє обличчя балаклавою (адже Йос усе ще впізнавана зірка, хоч роки його найбільшої популярності вже позаду). Він разом з іншими сподівався, що стіна музики зупинить ескадрони смерті, але так не сталося. Їхня революція, яка так сильно нагадує українську (втім, за твердженням автора, нею не є), зазнала поразки, і тепер на Йоса полюють Режимські (або просто шмошники). Вони внесли рокера до свого «розстрільного списку» та прагнуть помсти.
Від них він буде тікати по всій Європі, але наразі переховується у Носорогах, які теж нагадують одне українське прикарпатське місто, але ним, звісно ж, не є: «перлина Центрально-Східної милої Європи, приймало біженців до свого ліберально відкритого лона […]. Місто, де протягом останніх десятиріч на виборах стабільно перемагала коаліція ботаніків і лібертаріанців, а мером от уже четверту каденцію служив напівчорношкірий карпатський ґей-сепаратист. У такому місті Йосип Ротський мав непоганий шанс нікому не впадати у вічі. Але цим шансом він, як ми вже знаємо, не скористався».
Це у Носорогах Ротський вигадує своє Радіо Ніч, хоча поки ще не в звичному для всіх форматі радіо. А також знаходить єдиного справжнього друга за все своє життя – чорного крука Едґара (хоча, це ще питання, хто кого насправді знаходить). Йому тут відведена особлива роль, і якби не вугільний колір пір’я, цього крилатого цілком можна було б вважати янголом-охоронцем.
Всесвітні змови й переселення душ
Охорони Йос потребував не тільки від Режимських. Його вистежує також певна міжнародна таємна організація Моб. Це вже інша історія, яка розпочалась виправними тюремними роботами на виноградниках у Швейцарії, а закінчилася просто-таки вибухово десь на спекотному грецькому острові. Саме так, не навпаки. Фігурують багатозначні суми, тож Моб залучає своїх найкращих агентів, щоб знешкодити «об’єкт». У кращих шпигунських традиціях між агентом і об’єктом обов’язково закрутиться роман, а переповідати любовні історії – справа аж надто невдячна. Тому обмежимось лише ремаркою, що вона тут не одна, а її героїні мають на диво схожі імена на А, хоч Йосипу й пасувала б найбільше якась своя Марія.
Комбінація «чоловік, жінка, птах», очевидно, просилася в автора виблиснути у романі в якийсь особливий спосіб. То чому ж не вдатися до мандрівки в часі чи переселення душ? Інтрига і ще раз інтрига.
Родзинки роману
У книжці «Радіо Ніч», просто посеред роману, на читачів чекає ще й п’єса. Тут також є яскраві містичні елементи (Андрухович не був би собою, якби обійшовся без них). Інтертекстуальність, алюзії і самоалюзії, деякі очевидні самоповтори (вода, вода, як же без неї!) й зовсім непомітні відсилки, надзвичайно барвиста мова – все це дозволить насолодитися не тільки насиченим сюжетом, а й майстерно написаним текстом.
Також на обкладинці книжки є QR-код, що відкриває Youtube-канал із музикою з роману – «Списком Ротського», який звучить в етері Радіо Ніч. А картина, використана в дизайні обкладинки, була написана спеціально для цього роману відомим львівським художником Влодком Костирком.
Пряма мова: вибрані цитати з роману
«Якщо Бог нам батько, то диявол – нерозлучний друг, з яким виростаєш на одному подвір’ї. Трохи старший за віком і, схоже, значно досвідченіший. Він ще той методист: і навчає, й сам подає у всьому приклад. Попри те, що Батько давно заборонив будь-які з ним стосунки, вони тривають – як нам здається, потаємно. Хоч Батько не може про них не знати. Він узагалі не може про щось не знати. Він і хотів би про щось не знати, а не може».
«Любов – це фікція, зловмисно насаджувана людському роду протягом ледь не всього його існування внаслідок певної світової змови напівбожевільних містиків і статево неспроможних поетів. Таку приблизно дефініцію я собі про всяк випадок записав у пам’ять, щоб колись виголосити в нічному радіоетері. Вона, хоч і була злостивою пародією, внесла деяку додаткову ясність у моє життя».
«Але поки що тиша. Це такий спеціальний музичний матеріал – тиша. З урахуванням негнучкості моїх теперішніх пальців мені бажано грати якраз її. Можливо, я став би найкращим виконавцем тиші в історії всіх часів?».
«Насправді наша зима складалася переважно з відлиг. Це тепер вона згадується холоднечею. Й тут помилка пам’яті, хоч я розумію, звідки вона береться. Холод був усередині нас. Ми стояли навколо вогнищ і просякали димом, щоб через продимлений одяг відігріти себе всередині».
«Добре в дорозі – вона сама по собі розвага. Сидіння ж на місці вимагає діяльності. Зайняти себе чимось, наповнити сенсом час. Хоч і сидіти на місці добре – в якихось, на¬приклад, Носорогах, коли ти сам і заліг на дно».
«У цьому світі, Джо, від морального авторитета до морального виродка тільки один крок. На жаль».
