Святкувати і читати: письменники радять найкращі книжки для різдвяних подарунків

Маріанна Кіяновська: бачити в повсякденному природне, людське і людяне

До двох чудових книжок художників Романи Романишин та Андрія Лесіва «Голосно, тихо, пошепки» і «Я так бачу» цього року додалася третя, теж геніальна, «Куди і звідки» (ВСЛ, 2020) – про рух у його численних проявах, від мандрів і паломництва до бігу та польоту. Зазвичай я навіть до улюблених книжок повертаюся не відразу. Але «Куди і звідки» стала для мене дуже важливою, впродовж кількох останніх тижнів я відкриваю її по багато разів на день. Гортаючи «Куди і звідки» (до речі, ці слова у багатьох мовах світу промовляються як привітання), я щоразу замислююся над принциповими – мабуть, не тільки для мене речами, яких так бракує, а надто у 2020 році, коли карантин і локдауни змінили життя мільярдів людей. Адже рух – це частина нашої сутності, спосіб бути. Мені хочеться порівнювати малюнки цієї книжки (чи, радше, цих трьох книжок) із «Вітрувіанською людиною» Леонардо да Вінчі або з іншими його ескізами – це не просто «нон-фікшн», явлений засобами ілюстрації, це досконала іконографія руху – одної з найважливіших універсалій в історії культури. І водночас це нова-стара мова для історії ідей. По суті, автори перевинайшли спосіб промовляти до людей всього світу за посередництвом не слів і речень, а малюнків і знаків. Це життя, врешті-решт. «Куди і звідки» – одне з тих видань, які допомагають формулювати і складні і прості, питання. «Куди і звідки» дозволяє бачити в повсякденному природне, але також людське і людяне. Книжка Джордана Пітерсона «12 правил життя. Як перемогти хаос» у перекладі Дмитра Кожедуба («Наш Формат», 2019) не є новинкою, але саме її я подарувала б на Різдво своїй доньці, якби вона ще якийсь час тому не прочитала її мовою оригіналу. Це одна з небагатьох книжок на тему «правил життя», якою я дійсно керуюся у своєму повсякденні. Вона – про цінності, про цілі, про те, як поступово ставати людяною людиною. Про реальність, якою та має бути (а не тільки про дійсність, яка оточує). Про порядок і хаос. Про міріади всякої всячини, над якою не встигаєш замислюватися, доки усе проминає. Про уяву і увагу (чи, наприклад, про інтерес та уважність). Про природу і неминучість страждання. Про цінність співрозмовника і важливість вслухання у власний голос. Можливо, в якомусь сенсі це оптимально проста «складна книжка» – і вивірений спосіб висловитися в реаліях сьогодення про найважливіше, замаскувавши досвід та роздуми всього життя під личиною «психологічного практикуму». «12 правил життя. Як перемогти хаос» викликала багато полеміки в усьому світі і неоднозначно сприймається деякими середовищами. Але вона – наче ліки, що зцілюють, містячи «малі отрути». Я раджу не тільки прочитати цю книжку, а й поговорити про неї довгими зимовими вечорами – з дорогими і важливими людьми. Для когось ці правила життя стануть дорогою до себе, для когось – розрадою, ще для когось – низкою запитань і причиною змінитися, а для декого – просто приємним, ненав’язливим чтивом. Ця книжка, як «Дон Кіхот» Сервантеса, – є метаморфом і трансформується залежно від того, хто тримає її в руках. Так чи інакше, основні властивості цього тексту – давати пораду і розраду, слугувати світлому темряві – залишаються незмінними.