Писати, щоб читали: книжки на допомогу вашим навичкам письма

Вміння гарно писати вже давно стало універсальним. Формати текстів, стилістика мови та авторська подача смислів можуть змінюватися, але цінність вправно написаного тексту залишилася вічною. Навіть якщо наша письменницька практика зараз – переважно ділові листи чи повідомлення у соцмережах. У цій добірці зібрані три книжки, які мають допомогти кожному покращити загальні навички письма, спробувати себе у майстерності сценарного сторітелінгу та навіть створенні художнього оповідання. Але, на жаль, й книжки, які покликані покращити навички письма, не застраховані від недоречностей.

Людмила Саричева, Максим Ільяхов, «Пиши, скорочуй. Як створити дієвий текст» (Book Chef, перекладачка і адаптаторка Оксана Кобелецька, 2019)

Нарешті українською вийшла книжка російських редакторів Людмили Саричевої та Максима Ільяхова, котра вже давно зажила слави настільного посібника для всіх, хто працює з текстами. Посібник не тільки отримав нову мовну версію, а й був адаптований під потреби українського читача. 

Автори одразу попереджають: все, що написано під помаранчевою обкладинкою, згодиться будь-якому фахівцю, який працює з текстами: «Текст є у всьому, що ми робимо. І від того, як він викладений, часто залежить успіх нашої справи…». Вони на прикладах розбирають банальне людське вміння писати та рекомендують це робити просто, зрозуміло та з користю для читача. В цей момент я згадала купу фраз із підручників та новинних стрічок, авторам яких дуже б не завадило прочитати подібні рекомендації. Причина такої стилістики, стверджують досвідчені редактори, проста: усіх ще зі школи вчать писати за певним шаблоном, і все це потім продовжує йти з нами по життю.

Варто позбавлятися такого культу слів та писати в інформаційному стилі — наголошують автори книжки та підказують, як це робити. Наведу приклади у кількох мовних ситуаціях. В одному з розділів редактори роз’яснюють, що так зване народне знання психології часом може зіграти злий жарт з автором тексту. Бо коректно вживати словосполучення «припинити боятися зауважень», а не «позбутися від фобії зауважень». Надмірне використання професійної лексики шкодить, отже, рекомендація тут наступна: не впевнені у слові – просто не пишіть його. Хоча таке формулювання українською викликає певні питання у досвідченого редактора: «позбутися» когось/чогось, а не від когось/чогось. Недодивилися при перекладі? Так само у тексті часто помилково вживаються прикметники середнього роду там, де вони повинні змінюватися за родами: 

Твір має бути не коротше чотирьох сторінок (правильно – не коротший).

Виробники цигарок переконують, що чоловіки від паління стають привабливіше (правильно – привабливішими), а жінки спокусливіше пахнуть.

Помилка, очевидно, потрапила в український вжиток з російської мови, де таке вживання є нормою. Віднедавна на неї часто можна натрапити в рекламі. А після цього видання, боюся, кількість помилок суттєво зросте.

В іншому розділі Саричева та Ільяхов трохи критикують використання евфемізмів і дають наступну пораду: кажіть правду, кажіть відверто. Використовувати слово «тортури» краще, ніж словосполучення «посиленні способи дізнання»; «криза» буде більш зрозумілою за «економічну нестабільність», а «проєктувати і будувати» скаже читачу більше, ніж канцелярське «надавати послуги з проєктування та будівництва». Уже подумки уявила, як хтось з юристів чи науковців викидає цю книжку у сміття (жартую).

Важливо: у мене була можливість порівняти тексти книжки в обох мовних версіях. Отже, формат збережений і в українському виданні: книжки мають по 440 сторінок, хоча у вітчизняній подачі читач не знайде вступу від авторів. Не впевнена, чи подібний крок є виправданим, бо, як на мене, авторський вступ для українського читача був би більш доречним, ніж його повна відсутність. З відмінного опишу дві речі. Найперше, історії з прикладами в тексті, де це вимагає ситуація, часто замінені на однотипні українські аналоги (ціни в рублях – на гривневі, а слова російський/росіян/Росії чи прибрано взагалі, чи адаптовано на світовий, український і загальнолюдський вимір). По-друге, в україномовному варіанті теж активно використовуються суто вітчизняні приклади: вставні слова, слова-спотикачі чи приклади рекламних повідомлень із нашими компаніями у списку. Окремі моменти в українському перекладі (до прикладу, слово «лапідарно») змушували одразу ж шукати ту ж сторінку в оригіналі: чи справді це слово мали на увазі автори? Але, в цілому, нарешті маємо адаптацію видання для нашого ринку. Якщо ви завжди хотіли мати цю книжку українською, нарешті є така можливість.

Сергій Гаврилов, «Всі крапки над "І"сторією. Сторітелінг для сценаристів, письменників та блогерів» (Pabulum, 2019)

Запозичене з англійської слово сторітелінг – ніщо інше як мистецтво розповідати історії. Наші предки обмінювалися своїми розповідями у давнину біля вогнища, а сучасники – у повідомленнях в соцмережах чи при дружній розмові за бокалом вина. Усі ми по-своєму є сторітелерами – тими, хто розповідає історії. Про те, як використати власні вміння комунікації та створювати класні історії, і розповідає книжка українського сценариста Сергія Гаврилова. 

Але це тільки початок. Ще у вступі до видання автор зауважує, що всім, хто хоче вдосконалити свої вміння сторітелінгу, найперше варто визначитися з тим, яку історію та героя ви хочете створити. Уже далі за курсом варто вирішувати всі інші завдання: ідея, тема, актуальність та ін. Для роз’яснення майстерності розповіді Гаврилов бере за основу дитячу казку про Колобка і вказує на приховані драматургією сенси. На сторінках своєї книжки автор буквально малює «коло історії» та пропонує читачеву одразу ж вписати туди якості свого героя, який шлях той пройде та що саме цією розповіддю хочете сказати вже ви.

За задумом автора, така книжка (чи воркбук – як він заявляє на початку) буде корисною, найперше, тим, хто працює із жанром безпосередньо: сценаристам, письменникам та блогерам. Але якщо вас як читача одразу зачепить авторська алегорія сценарію як рецепту приготування фільму, не кидайте цю справу на півшляху. Беріть олівець та вигадуйте історії! Гаврилов ставить читачеві завдання з’ясувати для себе: яку проблему порушує ваша історія і на яке питання дає відповідь, яка керівна ідея вашої історії? Не думайте, що «це надто складно для розуміння», — все простіше ніж здається! Як приклад сценарист детально пояснює, що ідея справедливості «вписана» у знайомий з дитинства сторітелінг серіалу «Коломбо» та фільму «Гладіатор». У випадку детектива Коломбо справедливість торжествує, бо герой розумніший за злочинця.

У тексті сценариста багато цитат, практичних вправ та порад, як навчитися створювати розповіді так, щоб вони викликали емоції. Але у професійній лексиці Гаврилова можна легко заплутатися непідготовленому читачеві, бо видання найперше привідкриває завісу створення саме кіноісторій. До того ж, виглядає так, що автор трохи сам намудрував у жанрах та поряд із розповіддю про прийоми сторітелінгу подає низку цитат відомих людей із кіносвіту та перелік вправ для читача. Це все ж не завадило б розділити або, власне, адаптувати до авторського тексту. Хоча, погоджуюся, базові знання про принципи сторітелінгу згодяться всім, хто так чи інакше хоче покращити власне вміння розповідати історії у текстах, кіно чи книжках. Крім того, для когось із початківців книжка може стати першим кроком до сценарної майстерності.

Майк Йогансен, «Як будується оповідання» (Pabulum, 2019)

Хіба хтось може краще розповісти, як пишеться оповідання, як не письменник? Майк Йогансен ще у 1928 році написав про основні художні прийоми та засоби, які варто було б враховувати при написанні історії у такому жанрі. 

Єдине, що за майже століття з моменту написання твору, стиль письма суттєво змінився. Але не лякайтеся академічного формату письменницьких порад, бо оригінальний гумор Йогансена підкупляє і змушує продовжувати. Сучасникам теж хочеться дізнатися секрети створення оповідання від одного із найяскравіших представників доби «Розстріляного відродження». «Оця книжка є, власне, практичний порадник молодим прозаїкам», – одразу пише Майк та з іронією жартує, що він не літературний критик і не історик літератури, тому найперше має роз’яснити свої розуміння мистецтва, літератури та прозової мови. За Йогансеном слово «література» має два значення: одне – белетристика, художня література і друге – всяке друковане слово. Саме література у значенні белетристики і є мистецтвом слова. На всі важливі речі в тексті візуально вказує верстка, що, як розумію, відповідає авторським позначкам у оригінальному рукописі (а може і ні?). Але: про це немає жодної згадки з боку видавця у самій книжці.

Якщо читатимете до кінця, дізнаєтеся про чотири жанри оповідань за Йогансеном: авантюрне журналістське, фантастичне, новела з нічого, протокольне. Хоча з подібною класифікацією, напевно, не погодяться сучасні літературознавці. Але не перемикайте, далі буде цікавіше. У другій частині книжки Йогансен бере оповідання відомих авторів та розбирає їх «на шматки». До прикладу, твір «“Червоний вартовий” на рифі» австралійського прозаїка Джон Артур Баррі він аналізує як авантюрне журналістське оповідання. Йогансен вважає, що оповідання бувають або авантюрні, або просто оповідання – все залежить від мотивації розв’язки. Обійдуся без спойлерів та не буду розповідати сюжет австралійця, але що важливо: Йогансен-письменник на основі аналізу його твору критикує тодішню літературу: «Ні українська, ні вся російська література (за винятком Достоєвського) не знає, не вміє й не хоче розробляти структурної мотивації. … В однім романі Дікенса більше сюжетної розробки, ніж в усіх творах Тургенєва, Гончарова, Григоровича, Писемського і ще десятка “меншої братії”».

Гарно, що подібні архівні видання виходять для сучасних читачів. Але мені у цій книжці не вистачає двох речей: вступу від видавця з мотивацією, чому ця книжка вийшла друком саме зараз, і, по-друге, такого собі роз’яснення від когось із сучасних літературних критиків щодо усіх тих прийомів, про які пише письменник. Про збереження авторського стилю письма у книжці теж ні слова, хоча досвідчений читач це, в принципі, зрозуміє. Але як бути з тими літературними прихильниками, які мріють про письменницькі лаври та візьмуться читати Йогансена  вперше саме з цієї книжки? Крім того, «на полях» видання низка портретів письменника з люлькою – чим не претензія на аналогію хіпстера тодішнього часу. Тож чому б не поставити обличчя письменника і на обкладинку? Даруйте за критику, але подібні речі, як на мене, тут були б дуже доречними. 

Оксана Купер
Аналітик та дослідник з дипломом юриста та великою любов'ю до книжок та кіно. Авторка книжки «Музейні скарби України. Книга-путівник культовими картинами» для корпоративного видавничого проекту «Ощадбанку» (2019). Зачитуюся літературою в жанрі нон-фікшну, веду юридичний кіноблог та Telegram-канал, де розповідаю про право через кінокейси. Найулюбленіший журналістський жанр — інтерв'ю. Вірю, що в Україні успішно може розвиватися власна бізнес-література, просто вона ще пишеться

1 416 thoughts on “Писати, щоб читали: книжки на допомогу вашим навичкам письма

    Залишити відповідь