Ілан і Хлоя — гравці із досвідом, у яких позаду чимало успішно пройдених квестів. Та цього разу на них і ще шістьох учасників чекає «Параноя» — напівмістична гра, до якої досить нелегко потрапити. Гонитва за призовими 300 000 євро відбуватиметься у будівлі покинутої лікарні для душевнохворих. Доволі швидко ігровий простір перетвориться на жахливу реальність, а повна картина залишиться неясною до останнього фрагмента. Ну що ж — на те він і пазл. Наші оглядачки розповідають, яке враження на них справив новий трилер Франка Тільє.
Оглядачки
Віталіна Макарик: На «Пазл» мене підбила Юля — у неї чуття на класні трилери, і тут вона теж не помилилась. Усе це виглядало справді привабливо — закинута божевільня, офлайн гра, вчорашні незнайомці, замкнені у відгородженому від світу просторі. Прекрасні передумови для захопливого тексту. Та, зізнаюсь, у певний момент мені почало здаватись, що пазл не складеться. Однак Тільє з ним таки впорався. І ми — теж 🙂
Юлія Дутка: Франка Тільє мені почали радити одразу після того, як прочитала «Лонтано» Жана-Крістофа Ґранже. Мовляв, якщо один француз сподобався, то й другий має. Ми не могли пропустити перший переклад українською. «Пазл» — позасерійний роман, тому він найкраще підходить для знайомства з автором. Тільє так вправно заплутує читача, що, здається, і сам вже не знає, як вийти з лабіринту, який набудував. Але вихід є. І він несподівано виявився саме там, де вхід.
Персонаж
Юля: У вас таке бувало, що вам некомфортно поряд із персонажем? Що щось не сходиться — не тому, що автор десь недопрацював, а тому що є в ньому щось невловиме, що й не опишеш як слід. Ось мені від самого початку в Іланові чогось бракувало — чи то емоції, чи то стержня, але чогось не було. Механічні дії, нудна робота… Ні, це, звісно, не привід записувати його до лав стрьомних чуваків. Але відчуття дивне.
Аж раптом, коли на горизонті з’явилась миготлива вивіска «Параноя», він ожив, випрямився, очі засяяли. Ніби деталь, яка загубилась, нарешті знайшлась. Наче з гидкого каченяти вилупився чорний лебідь. Але… мені все одно не було комфортно з цим персонажем, адже він щось приховував. Щось дуже важливе. Мабуть, саме той шматочок пазла, з яким складеться вся картинка.
Віто, а який він був для тебе?
Віта: У мене не виникало з ним проблем, але було стійке відчуття, що в нього проблеми з собою. Забагато речей не в’язалось докупи. І ще до того, як у сюжеті з’явилась «Параноя» як гра, було зрозуміло, що в Ілана давно присутня параноя як стиль життя. Тіні, які миготять поряд, поки він спить, речі, які зникають із зачинених приміщень, ледь помітні зміни, що свідчать про присутність когось чужого. А потім у його житті — яке він все-таки намагався вивести з категорії «залежний від ігор і квестів» і привести до категорії «нормальний нічим не примітний житель міста» — знову з’являється колишня дівчина і заманює у гру, про яку він вже встиг забути.
Спокусливо? Звісно. Стрьомно? Дуже. Ілан ніби намагається поводитись правильно і раціонально, але його обсідають страх і підозри. Він не впевнений на сто відсотків ні в людях, які поряд, ні в тому, що реальність реальна. Він боїться дуже багатьох речей — наприклад, кораблів і собак. Чи варто з таким бекграундом вступати у гру, де сама локація може звести з розуму? Але розсудливості в Ілана, очевидно, небагато. Тим паче, що й життя у нього таке — порожнє і самотнє, — що втрачати йому нічого. Тому він опиняється у серці гір, у серці завірюхи, в занедбаній психіатричній лікарні, де всі химерні жахи оживають…
Локація
Віта: Скажу відверто: це було очікувано. Покинута божевільня — ідеальний антураж для такої доволі божевільної пригоди. Тут вам і закритий простір, і лабіринт коридорів, і приміщення, які легко перетворюються на пастку, і різні застосунки для лікування або тортур (що, зрештою, тут одне й те саме), і атмосфера, яка ніби висотує з тебе здоровий глузд по краплинці. Гравців «Параної» ділять на дві умовних команди — лікарів і пацієнтів. І це відкриває дуже небезпечні перспективи (привіт, Стенфордський тюремний експеримент!). Здається, це лише питання часу — коли гравці-лікарі скористаються своїми привілеями і почнеться справжній треш із використанням електрошоку та інструментів для лоботомії.
І якщо вам замало мурах по спині, то нагадаю: територія оточена замкненим муром і неприступними горами, за вікнами не вщухає хуртовина, під стінами лікарні є якийсь вельми дивний цвинтар, всюди відеокамери, на ніч вимикається світло, періодично волають сирени, і схоже на те, що десь блукає небезпечний убивця.
Як тобі все це, Юлю?
Юля: Як я люблю такі атмосферні місцини, де відчувається тлін і занепад… Кожного року хочу податись у Чорнобильську зону, але щось ніяк не зберусь. От ця лікарня — я б там поблукала, але не дуже далеко, щоб часом десь не провалитись і не зламати собі шию. Параноїчна психушка (буду називати її так) нагадує мені моторошний торговий центр із жахливчика «Дзеркала» (хто не бачив, не дивіться, мені навіть із котом було страшно), де в кожного може поїхати дах. Бо й у цій давно покинутій лікарні є місця, де, здається, вчора лише були пацієнти, яким проводили процедури… Звідти тікали. Як із Прип’яті. Нема нічого страшнішого, ніж будівлі, які покинули, щоб незабаром повернутись, але ніколи не повернулись. Здається, що там досі хтось є.
Ідеальне місце для параної, шизофренії, панічних атак, воно газлайтить героїв гри, з якої не можна вийти психічно здоровим. 300 тисяч євро на реабілітацію — чи досить цього? Побачимо, адже треба ж ще виграти, а суперники теж не ликом шиті.
Гра
Юля: Я б не брала участі в «Параної», в мене для такого не вистачило б нервів. Я б не змогла там відключитись навіть на хвилинку, а нічні періоди чекання перетворились би на муку. Параноя настала б надто рано. Інша річ — спостерігати за таким квестом. Мало би бути цікаво. Там усюди камери, тому, певна річ, хтось спостерігає. Адже призовий фонд не береться з нічого, там вочевидь є спонсори і ті, хто платить за контент, потішаючись над гравцями, які коять усілякі дурниці та чинять дивні речі, щоб назбирати якнайбільше лебединих статуеток.
Вони б мали побачити, що у грі вимальовується небезпечний поворот. Що в кутку чигає небезпека з ножем. Що гравці починають зникати, що ближче до кінця… Що гру давно треба було зупинити, бо це геть не жарти. Але чомусь вона триває. Бо це було у сценарії? Бо все від самого початку мало бути так?
Віто, у тебе б вистачило духу зіграти в таке?
Віта: Та мені, відверто кажучи, навіть читати про це було трішки моторошно. Хоча, зізнаюся, спостерігати за «Параноєю» таки цікаво: ну дуже вже небанальні там завдання. Та й символіка доволі поетична — усі ці чорні лебеді виглядають доволі магічно. Але дещо мене постійно бентежило. Надто часто усі ці правила виглядали нелогічно, десь навіть абсурдно. Відчувалася у цьому дрібка легкого безумства. «Тут явно щось не так», — думалось мені. Питання було тільки в тому, що саме і з ким.
Якщо чесно, ближче до фіналу я сильно сумнівалась, що автору вдасться зібрати цей пазл. Деякі фрагменти ну зовсім до нього не пасували. Але треба віддати нележне Тільє: навіть найдивніші деталі виявились частиною загальної картинки і, гучно клацнувши, стали на своє місце.
Кому варто читати
Віта: Тим, хто любить загадки і страшенно заплутані сюжети.
Юля: Шанувальникам психологічних трилерів, де у героїв помітні психічні проблеми.
Кому не варто читати
Юля: Тим, хто чудово обходиться без крові та місива.
Віта: Тим, кого дратує надмір на перший погляд не пов’язаних між собою деталей і ниточок.
Схожі книжки
Віта: «Пазл» мені нагадав «Терапію» Себастьяна Фітцека і «Коли приходить Ві» Марти Гулей.
Юля: Я бачу певну схожість із «Пасажиром» Жана-Крістофа Ґранже, а ще з «Пацієнтом» Труде Тайґе. І якщо не боїтесь підліткових трилерів, то візьміть «Ереб» Урсули Познанські — він теж про гру, яка затягує.