Володимир Єрмоленко для #ПроЧитання: “Бібліотека – це ніби квиток на кожен день у будь-яку точку світу”

Володимир Єрмоленко для #ПроЧитання: “Бібліотека – це ніби квиток на кожен день у будь-яку точку світу”
Фото зі сторінки Facebook Володимира Єрмоленка

Для рубрики #ПроЧитання Володимир Єрмоленко, філософ, публіцист та есеїст, розповідає про книжки, які збирається читати, про те, як він став “маршрутковим письменником”, про два рідери та велику паперову бібліотеку та видання, які повпливали на його сприйняття світу у певні періоди життя.


Що ви зараз читаєте? Розкажіть про останні найцікавіші прочитані вами книжки.


Є кілька найсильніших останніх вражень. По-перше, це роман британської письменниці Джанет Вінтерсон “Пристрасть”. Дивовижне поєднання дуже чуттєвої прози і спроби уявити людину в незвичному історичному контексті. Також великі враження від “Не відпускай мене” Ішиґуро, передусім від того, якою зворушливою є людяність у ситуації, коли людяність під загрозою. Дуже сильна одна з останніх повістей Маргеріт Дюрас “Коханець” – дуже відома річ, але відкрив її тільки нещодавно. Текст про те, як людина згадує своє перше кохання, яке відбулося півстоліття тому.

Якщо говорити про нехудожні книжки, то я люблю читати істориків на кшталт Тоні Джадта чи Тімоті Снайдера. Дуже сильна остання книжка “Чорна земля” (“Black Earth”) Тімоті Снайдера – історія голокосту, але водночас попередження для нас. Вона справила дуже сильне враження.

Також активно читаю українську літературу. Двоє моїх друзів Вахтанг Кебуладзе та Андрій Бондар випустили минулого року власні книжки –“Чарунки долі” та “І тим, що в гробах”. Це сильна та оригінальна українська есеїстика. З художньої літератури останнє сильне враження – “Забуття” Тані Малярчук. Роман про Вячеслава Липинського, але передусім про біль – його та наш, минулий та сучасний. Хочу також прочитати “Баборню” Мирослава Лаюка. Також з художньої літератури дуже сподобалася книжка “Щасливі голі люди” Катерини Бабкіної. Нещодавно також була збірка “Невимушені” (я там писав післямову) з дуже хорошими оповіданнями. Ну і, звісно, “Тамплієри” Сергія Жадана.


Де, коли і як ви читаєте?


Я читаю будь-де і будь-коли. Маю дуже інтенсивне життя, тому шукаю будь-якої можливості для читання. Читання мені цікавіше, ніж традиційні розваги. Дуже багато читаю у транспорті, оскільки в транспорті проводжу приблизно три години на день. Тож цей час маю для читання і навіть писання. Я багато пишу в транспорті – на планшеті чи в записниках.

Мені подобається, що писання перестало бути чимось ритуалізованим, що ти можеш “входити” в нього за будь-яких ситуацій.

Це робить тебе відкритішим для натхнення, мені здається. Тому я часто в маршрутках чи в метро на планшеті. Я іронічно себе називаю “метроінтелектуалом”.

Але, звісно, багато читаю вдома, в мене хороша бібліотека.

Книжки — це насправді величезний космос досвіду людей, це те, що найважливіше в них. Це можливість прожити чужі життя, в інших епохах, з іншими думками, в іншій статі, з іншим кольором шкіри. Цей момент перевтілення — це те, що дають книжки. Я намагаюсь цією можливістю скористатись, коли можу.


Чи є у вас певна система для читання? (наприклад, зранку тільки нон-фікшн, або не менш як 50 сторінок на день тощо)


У мене немає такої системи. Є книжки, які я читаю суто для задоволення, а є, які із певною метою. Головна мета — зрозуміти щось для того, щоб можливо це “щось” відобразилось в моїх власних книжках чи лекціях.

Оскільки я багато працюю в жанрі нон-фікшн, маю багато читати; якщо я пишу про якогось автора, маю жити якийсь час з його чи її текстами. Для книжки “Далекі близькі” я мав прочитати велику кількість текстів, про кожного з цих авторів, їхніх біографій та творів. Ти мусиш сам зрозуміти, скільки тобі потрібно прочитати, щоб зжитися із цим автором, щоб його відчути. Щоб зрозуміти, що ти можеш щось про нього сказати. І тут потрібна система – бо ти ніби досліджуєш незнайому територію, і методичність такого дослідження саме дає тобі задоволення. Бо ця територія поступово відкриває себе тобі.

У мене наступна есеїстична книжка буде про історію кохання в Європі. І тут звичайно має бути система. Я приблизно розумію на ґрунті яких творів мистецтва, я буду її формувати.


Чи ведете нотатки про прочитані книжки? Ось літературна критикиня Ганна Улюра розповіла, що прочитала за рік 300 книжок, про кожну із них має запис у щоденнику.


Робити нотатки – це правильний підхід. Я це роблю, коли для мене важливо, щоб ця книжка залишила слід у моїх думках, коли вона є запрошенням щось зробити. У мене є три товсті блокноти із конспектом та думками до наступної есеїстичної книжки.

Але інколи можна просто читати, без нотаток. Бо книжка може бути самоціллю. Коли вона є самоціллю, коли далі ви не маєте із нею нічого більше робити, вона просто є реальністю, в яку ви занурюєтесь, як в океан.


У вас є домашня бібліотека? Скільки у ній книжок?


Так, у нас вдома чимала бібліотека. Ми з дружиною Тетяною Огарковою формуємо її разом, уже чимало років. Думаю, у нас десь близько 2 тисяч книжок. Колись вів перелік книжок, знав скільки точно у мене їх є. Зараз давно цього не роблю. І це дуже добре, бо інколи ти просто дивуєшся книжкам, які в тебе є, і ти навіть про це не підозрював. Ніби раптово зустрічаєш друзів, які давно переїхали до іншої країни.

Бібліотека – це ніби квиток на кожен день у будь-яку точку світу.

Ви можете подорожувати куди завгодно. Кожна книжка має свій унікальний досвід, свою унікальну реальність. Це дуже особливе багатство.


Які книжки до вподоби більше, електронні чи паперові?


Дуже добре ставлюсь до електронних книжок. Маю декілька рідерів — Kindle та Pocketbook. Перший для англійських, другий для російських та українських книжок. Я багато подорожую, і дуже добре мати із собою таку штуку.

Але є одна небезпека. Річ у тому, що з електронними книжками складно запам’ятати назви книжок, імена авторів. Сприймаєш книжку як один суцільний текст. Електронні книжки дуже важливі більше для роботи, коли сам щось пишеш, коли хочеш з цими текстами працювати.

Але часом ви хочете не працювати з текстами, а просто спілкуватися з ними, як з людьми, тобто пам’ятати їх в обличчя, знати їхні історії, пам’ятати їхні імена, – бо кожна книжка має ім’я, як і людина.

І тоді вам потрібна паперова книжка, зі своїм обличчям, зі своїм тілом. Я намагаюся максимально купувати українські паперові книжки. Вважаю, що наша книжкова сфера — це немовлятко, яке потребує підтримки. Яке тільки починає розвиватися, і книгарень не так багато, і їх треба максимально підтримувати. Навіть коли я розумію, що не буду цього зараз читати, і повернуся до нього через місяць, рік чи п’ять років, все одно намагаюся купувати усе, що мене цікавить. Чи це історія, чи це художня література, чи це есеїстика. Тому раз на тиждень я заходжу в “Книгарню Є”, наприклад, і ніколи звідти не йду без книжок.


Розкажіть про декілька книжок, які стали ключовими у вашому житті, щось змінили?


Я вважаю, що людина має змінювати життя не через прочитану книжку, а через свій власний досвід. Книжка – це лише один із голосів. Іншим голосом можуть бути власні події, чи події у світі.

Тому я не можу сказати, що є книжки, після прочитання яких я повністю змінив своє життя. Ні, таких немає. І я не радив би нікому такі книжки мати.

Важливо чути інші голоси, але жоден інший голос не має вказувати тобі, що робити. Треба життя власним розумом.

Є книжки, які до певної міри змінювали траєкторію мого думання, моєї творчості, та мого розуміння світу. І те, куди я хочу рухатися. У 15 років я читав дуже складну філософську літературу. Я прочитав Аристотеля в 15 років, а “Критику чистого розуму” Канта в 16 років. Ті, хто знайомі із цими текстами, розуміють, що для них потрібне терпіння та система. У 15-16 років складно мати терпіння, але я дуже ретельно працював над собою. “Критику” я читав десь місяць. І це мене дуже сильно занурило в абстрактне мислення. Але це була дуже класна школа, як школа вищої математики, чи дуже складного джазу. Я досі не знаю, чи це було правильно, чи це була помилка – але, без сумніву, ця школа залишила серйозний слід у мені.

Далі років у 20 мене почали цікавити абсолютно інші книжки. Більш живі та конкретніші, прив’язані до реальності. Тоді я захопився Вальтером Беньяміном, італійською мікроісторією (Карло Ґінзбурґ), чи французькими істориками (Бродель, Ле Ґофф, Делюмо, Ар’єс) і філософами. Я відчув, як мислення може бути конкретним, як воно може торкатися реальності, відчувати її на дотик. Пізніше, коли мені було ближче до 30, я написав про Беньяміна книжку – “Оповідач і філософ”.

Також у 20 років я почав читати українську сучасну літературу. І це було велике враження. Я зрозумів, що українська культура страшенно цікава. І це був перший поштовх від дуже абстрактної та концептуальної літератури до більш художньої. Від книжок, які крутяться навколо концептів до книжок, які крутяться навколо історій та образів. Ці обидва типи книжок дуже важливі. Концепти без образів — абстракті та бідні, а образи та історії без концептів не так багато можуть розповісти іншим, не такі глобальні. Читав Жадана, Андруховича, Бондаря, Забужко, Прохаська. Можливо із запізненням, але всі ці люди дуже сильно на мене вплинули.

Після 24 років я опинився у Франції. Прожив там із перервами два з половиною роки. Це був дуже інтенсивний період читання. Я писав докторську дисертацію, працював в багатьох бібліотеках, життя на 50% складалось із життя в бібліотеках. Це був дуже цікавий досвід. Я практично був занурений у велику європейську культуру. Давно вже живу іншим життям, але саме цей досвід мене досі тримає. Я ніби пірнув на дно океану. Було складно дихати, але те, що я там побачив, і досі перед моїми очима. Звісно, я багато читав французьких книжок. Тоді на мене вплинуло найбільше книжки з історії ідей, біографії. І можливо з цього почався мій рух до книжки “Далекі близькі”.

Зараз мене змінює дуже якісний нон-фікшн. Здебільшого, американський чи британський. Це можуть бути книжки й журналістів, і психологів, і нейрофізіологів. Дуже різні люди – філософ Ален де Боттон, психолог Деніел Канеман чи нейронауковець Деніел Ґоулмен.

Найбільше мене цікавить поєднання дуже різних речей: літератури з одного боку, історії ідей, які є не менш цікавими за фікшн, та сучасної науки, яка досліджує мозок, емоції та поведінку.

Мене дуже цікавить філософське питання про людину. Ким є людина, що таке її мозок, що таке її емоції. І до цих загадок важливо підходити з трьох боків — науки, історії та фантазії.


Ви любили читати в дитинстві? Яка книжка була найулюбленішою?


Ні, в дитинстві я не любив читати. Дуже мало читав. У мене дуже освічена родина. Тато і мама викладачі філософії. Але в школі на уроках української літератури та іноземної я був поганим учнем. Я став читати зненацька, тільки в останніх класах. І тоді були перші якісь враження. Мене в школі просто “порвали” “Тіні забутих предків”. На мою доньку вони – власне, зараз поки що фільм Параджанова – теж справили дуже сильне враження, хоча їй було тільки 7.

Але дуже багато з того, що я мав прочитати із зарубіжної класики, я не читав. Не читав Маркеса, Кафку, Гемінґвея, Фіцжеральда – майже нічого. Все змінилося в університеті, в Києво-Могилянській академії: ось тут я почав читати. І, вважаю, що це не так погано. В мене є відчуття, що я чогось не дочитав, тому мушу наздоганяти. Людина дуже часто бореться проти того, ким вона була в 14-15-16 років, в часи пубертату. Це точка, яку ти хочеш подолати. Моя точка, це людина, яка не цікавилася цими речами, а тільки футболом та математикою, може. Можливо, тому мене зараз так цікавить література.


У вас є книжки, які ви радите друзям/знайомим найбільше?


Раджу часто і постійно залежно від сфери. Якщо людина питає, що прочитати про історію XX століття, є мастрід від видатного історика Тоні Джадта “Postwar: A History of Europe Since 1945”. Або розмова Джадта з Тімоті Снайдером “Thinking the Twentienth Century”.

Якщо мене питають про СРСР чи тоталітаризм, я дуже раджу всім читати книжки українських дисидентів. Це величезний клас, який треба знати й розуміти. Це дає розуміння, звідки взагалі з’явилась Україна, з якої потужної волі цих людей та їхнього геройства в таборах. Василя Стуса, спогади про нього, Мирослава Мариновича “Всесвіт за колючим дротом”, Миколу Руденка, Євгена Сверстюка та інших. Це дуже важливо.

Якщо ж питають про художню літературу, то я раджу передусім концептуальну література, яка ставить певні питання перед людиною. Один з улюблених авторів Жозе Сарамаго. Наприклад, його роман “Сліпота”. Також дуже люблю Маріо Варгас Льосу, Джанет Вінтерсон, Ірвіна Ялома. Також раджу усім українську літературу — Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Толю Дністрового та інших. Також раджу усім “Фелікс Австрію” Софії Андрухович.


В чию б домашню бібліотеку вам би цікаво було зазирнути, і чому?


Це могла бути бібліотека людей, які мені близькі. Вальтер Беньямін — це людина, яка завжди читала незвичні книжки. Питання не в тому, яка бібліотека, а, на які книжки ти звертаєш увагу. Беньямін навчив мене звертати увагу на книжки, на які ніхто б не звернув увагу. Це якісь фельєтони кінця XIX століття, чи листування, чи роботи другорядних авторів. Це речі, які можуть багато сказати про епоху, і сказати чим ми відрізняємося від інших епох.

Насправді, треба йти від мейнстриму до більш неочікуваного та забутого. У цьому є сенс культури, мені здається. Люди, які займаються культурою, читають те, про що інші забули, чи не читають.

Наприклад, нещодавно я читав кілька британських та французьких колоніальних романи XIX століття. Вони дуже багато говорять про те, як британці та французи тих часів сприймали африканців – і чому Європа тоді була такою расистською. Це вам дає можливість бачити реальність більш складною і тоншою, ніж вона здається на перший погляд.


Читати: #ПроЧитання: читацькі звички та улюблені книжки Тетяни Терен

Читати: #ПроЧитання: що і як читає Ірина Славінська

Читати: “Книжкові люди” розповідають про улюблені українські книжки

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

160 thoughts on “Володимир Єрмоленко для #ПроЧитання: “Бібліотека – це ніби квиток на кожен день у будь-яку точку світу”

    Залишити відповідь