Тетяна Терен, журналістка, кураторка книжкових та літературних проектів розповіла для #ПроЧитання про те, чому не читає паралельно декілька книжок, про читання у метро та вплив соцмереж, любов до “Нестерпної легкості буття” Кундери та склеєні скотчем сторінки “Поліанни” Елеанор Поттер.
#ПроЧитання – це щирі зізнання та читацькі одкровення про книжки та літературу від людей із гарним смаком. Про улюблені видання та авторів, про те, де і як читають наші герої, про книжки дитинства, та книжки, які стали ключовими у житті, історії щирі та без перебільшень.
Що ви зараз читаєте? Розкажіть про три останні найцікавіші прочитані вами книжки.
Нині перечитую мемуарні книжки Ади Роговцевої і паралельно — «Розмови з Ґете в останні роки його життя» Йоганна Петера Еккермана.
Взагалі, паралельне читання кількох книжок — це мистецтво, яке би я дуже хотіла опанувати.
Може, це звичка, але швидше — особливість негнучкого характеру, бо зазвичай я не беруся за нову книжку, доки не завершу попередню. Це абсолютно непродуктивно, адже для різних книжок може бути потрібен різний настрій. Але так уже я влаштована — не люблю змішувати теми й стилі.
З останніх прочитаних книжок виокремлю «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко. Цю книжку про життя українських заробітчанок уже встигли активно обговорити і проговорити, натомість мені, вже вкотре після читання книжок цієї авторки, було особливо важливим її вміння звернути увагу читача на дуже тонкі, мало ким помічені й проаналізовані зміни нашої психіки, спричинені роками життя в радянському світі. Неможливість бути собою і жити за принципом «хочу», а не «мушу», невміння відпочивати і радіти життю і на противагу — постійна потреба заповнити кожну хвилину життя роботою і обов’язками, «переконуючи себе, що витрачати час краще на речі корисні, ніж на речі приємні». Власне, тому ця книжка насамперед про ось це відчуття цілковитої внутрішньої свободи, якої всі мали би прагнути, якби самі собі її дозволили.
Абсолютне задоволення отримала від «Як писали класики» Ростислава Семківа. Власне, для мене були важливими не стільки письменницькі поради, які автор ретельно визбирав і проаналізував (хоча й тут є страшенно цінні, як, приміром, думка Бредбері, яка перегукується, до речі, з переконанням Ґете, що починати варто з малих прозових форм і що, аби не втратити навички, слід писати одне оповідання щотижня), скільки зібрані автором цікавезні факти з біографії його героїв, які вплинули на їхній вибір жанрів і стилю. Власне, це вже така література в житті, яка мене страшенно цікавить.
І саме тому так би хотілося прочитати подібне видання про українських класиків, наприклад, про страшенно педантичного Нечуя-Левицького, який завжди дотримувався дуже ретельного графіку, і, навіть якщо у нього допізна були гості, він з ними прощався і йшов спати.
Ще одна цінність цієї книжки — стиль самого Семківа, який пише легко і з гумором, що може стати для читачів цього видання ще одним письменницьким правилом-бонусом, бо це хороший приклад того, як писати цікавий нон-фікшн. А кому захочеться ще більше секретів письменницької лабораторії, я би порадила давніше видання польського автора Яна Парандовського «Алхімія слова» — у студентські роки я чи не половину тієї книжки ретельно законспектувала.
І третьою назву книгу «Мій Костя» акторки Ади Роговцевої. Власне, я читала її вже кілька разів, але ось знову до неї повернулася і знову вона мене потрясає своєю доглибинною щирістю і відвертістю. Книга присвячена чоловікові Ади Миколаївни Костянтинові Степанкову і складається із фрагментів їхніх щоденників, листів, спогадів, фотографій… Власне, перед нами — класичний мемуарний жанр, до якого Роговцева повернулася і в наступній книжці «Свидетельство о жизни», але все ж мемуари бувають різні: «Часто вони пишуться людьми, які хочуть підкреслити свою роль в історії», — як сказав Юрій Щербак. Натомість Роговцева не намагається щось підкреслити чи викреслити, вона гранично правдива у своїй розповіді про стосунки з чоловіком, його кіноролі, оточення і взагалі той час. І, звісно, це історія великої любові, яку в нашій мемуарній літературі з такою силою і болем змогла переповісти хіба що Ірина Жиленко у своїй книжці Homo Feriens, до якої ввійшло її пронизливе листування з Володимиром Дроздом. І щоразу це ще й можливість доторкнутися до життя великих українських акторів і побачити, який шлях одкровень і усвідомлень вони проходили — разом з усіма відкриттями і прозріннями, які проходила у ці роки наша країна.
Де, коли і як ви читаєте?
Читаю вдома, у транспорті, в кав’ярнях, та й узагалі книжка в торбі є завжди, тому це може бути будь-де. Що я не так давно помітила і що нині дуже хочу змінити, так це те, що я рідко читаю довго, не роблячи зупинок і не відволікаючись на якісь навколишні речі. Це відкриття мене насторожило, бо в університетські часи, аби хоча б частково опанувати всі ті безкінечні «списки літератури», було цілком нормально і комфортно читати кілька (а часто — декілька) годин поспіль, а ось тепер це вже складніше. Раніше це був наслідок читання в метро. Був час, коли я витрачала на добирання на роботу і з роботи близько трьох годин, а ще ж купа якихось справ і курсів, ти постійно кудись біжиш, і
читання в таких умовах стає ніби затяжкою у курців: стаєш на ескалатор — прочитав дві сторінки, зайшов у вагон — ще десять, перехід, ескалатор, знову вагон — ще десять.
Тобто це було таке читання порціями, яке потім позначилося на особливостях читання взагалі, і я старалася це відстежувати і з цим боротися. Нині відчула знову цю порційність, але тепер, звичайно, це наслідок коротких текстів у соцмережах — прочитали, проскролили вниз — картинка, відео, демотиватор, знову прочитали — проскролили далі… Ну, а оскільки всі особливості нашої поведінки — це стан нашого мозку, це тенденція, як на мене, значно небезпечніша, тому останні місяці я стараюся читати довше, свідоміше і завжди — з вимкненим телефоном.
Чи є у вас певна система для читання? (наприклад, зранку тільки нон-фікшн, або не менш як 50 сторінок на день тощо)
У дитинстві я дуже любила прокидатися на годину раніше і витрачати її на читання. Мені ніхто не забороняв (навпаки, тільки заохочували) читати протягом дня чи перед сном, але ось ця ніби «неіснуюча» година для книжки приносила мені якусь особливу насолоду. Власне, я й зараз дуже люблю прокидатися раніше і, якщо вдається всі ранкові справи завершити пошвидше і у мене є ця години чи пів поза графіком — це прекрасно. Хоча системи у цьому немає жодної, бо, як я казала вище, читання у мене лінійне — від книжки до книжки. А так читаю переважно вже ввечері, бо вдень намагаюся більше писати й працювати з якимись текстами.
У вас є домашня бібліотека? Скільки у ній книжок?
Так, бібліотека у нас із чоловіком є, але, мені здається, останнім часом вона почала значно повільніше поповнюватися. Можливо, я взагалі зараз трохи змінила своє ставлення до домашньої бібліотеки і перестала з неї робити якийсь фетиш. У нас була досить велика бібліотека в той час, коли ми жили в Харкові й ретельно зберігали вдома всі придбані чи подаровані книжки. Але потім був переїзд, і ті книжки потрібно було десь залишити. Вони перемандрували до моїх батьків, і, коли вже у нас були нові київські полиці, я їх відсортувала і зрозуміла, що по-справжньому мені потрібна, може, четверта частина.
Після того я більше не намагаюся накопичувати, а стараюся щоразу після прочитання нової книжки запитувати себе, чи знадобиться вона мені для роботи і чи захочу її перечитати.
Якщо ні — відношу в бібліотеку. Недоторканний фонд — словники, і, хоч усе частіше перевіряю якісь слова в інтернеті, це таке якесь моє окреме захоплення, з яким попрощатися поки що не можу. А так стараюся час від часу передивлятися книжки на полицях і знову й знову визначати, що є важливе, а що просто припадає пилом. Наступного разу обов’язково ще й порахую:)
Які книжки до вподоби більше, електронні чи паперові?
Безперечно, паперові. У мене зорова пам’ять, тому я завжди запам’ятовую, на якій сторінці й у якому місці було щось написано. Тож текст у рідері для мене — це щось таке ефемерне, що мені важко уявити і за що важко зачепитися. До того ж, у мене є дуже погана звичка — підкреслювати якісь речення і робити позначки на берегах книжок. Ця опція є і в рідерах, але з тими підкресленнями потім значно складніше працювати. Але це такі очевидні речі, бо, звичайно, паперові й електронні книжки займають у моєму житті нині рівнозначні місця, і, звісно, рідер дуже полегшив мою торбу:)
Розкажіть про кілька книжок, які стали ключовими у вашому житті, щось змінили?
Насправді я зараз дуже сумніваюся, що книжки щось у нас змінюють, радше — допомагають щось побачити і зрозуміти у самих собі. Але у дитинстві я в це ще вірила, тому більшість ключових книжок — із того часу. Років у п’ятнадцять — це було «Вибране» Ліни Костенко. Власне, тоді у мене було дуже багато запитань про те, де я живу, якою мовою говорю, що для мене є важливим, і ця книжка, так і не повернута в сільську бібліотеку, як мені тоді здавалося, пропонувала мені на них відповіді. Звісно, я тоді й сама почала римувати, а потім, напевно, це вплинуло і на вибір фаху.
І, власне, коли на творчому конкурсі мені випала цитата з вірша Ліни Василівни, я собі подумала, що все ок, інакше й бути не могло.
Потім буде перший курс і потрясіння від віршів і ранньої прози Забужко. Це було таке захлинання — мовою, стилем і якоюсь абсолютно новою літературою, абсолютно відмінною від творчості шістдесятників, якою тоді закінчувався курс шкільної літератури (тобто, по суті, треба було зробити стрибок від «Тронки» до «Польових досліджень з українського сексу»). Далі вже ось саме таких потрясінь ставатиме все менше, але пригадую, яким важливим для мене був курс української літератури ХІХ-го-початку ХХ століття. Не знаю, як би я сьогодні сприйняла ті тексти, але з іншою оптикою, іншим каноном, який нам запропонували в університеті, мені раптом відкрилася зовсім інша література — поза «Кайдашевою сім’єю» і «Хіба ревуть воли…». А може, справа була в мові тих письменників, бо я тоді вела купу зошитів, в які виписувала забуті чи незнані слова з текстів Свидницького, Нечуя, Мирного чи ось дійсно великої моєї любові тих років — Ольги Кобилянської. А далі все ж поступово прийшло не захоплення, а аналіз, тому книжки почали грати іншу роль.
Захоплення (коли ти не намагаєшся розкласти текст на компоненти) було ще (з того, що відразу пригадується) від Юстейна Ґордера (насамперед — «Помаранчева дівчинка» і «Замок в Піренеях», обов’язково в перекладі Наталі Іваничук), але знову ж — усі потрясіння в літературі пов’язані з часом, в який ми читали ці книжки, тому не знаю, чи так би вони мене вразили сьогодні. Хоча ось потрясіння від «Нестерпної легкості буття» Мілана Кундери лишається. Досі не можу збагнути, як це зроблено, як письменник може передавати в літературі такі рівні найглибших відчуттів, але щоразу, коли я думаю, що таке література і який ефект вона має справляти на читача, я згадую саме цей текст.
У вас є улюблена цитата?
В університетські часи я вела кілька зошитів, в які ретельно виписувала цитати з усіх книжок, але вже давно цього не роблю, бо цитати завжди вирвані з контексту і, коли їх перечитуєш пізніше, часто вже не розумієш, чому вони були тобі такі важливі. Може, я би згадала щось із Набокова, бо був час, коли я перечитувала окремі речення в його книжках по кілька разів, і щоразу було відчуття, що у мене перехоплює подих. Навіть футболку носила з цитатою «Почти все одуванчики уже превратились из солнц в луны». А якщо говорити про сьогоднішній день, то мені здається (і, думаю, не лише мені), що весь наш простір просякнутий цитатами із текстів Жадана. Тому хай це буде цитата із роману «Ворошиловград»: «Якщо вірно обрати місце, іноді можна все це разом відчути — як, скажімо, переплітається коріння, як течуть ріки, як наповнюється океан, як небом пролітають планети, як землею рухаються живі, як потойбіччям рухаються мертві».
Ви любили читати в дитинстві? Яка книжка була найулюбленішою?
Читати я насправді дуже не любила. І так було класу до сьомого, перед яким нам на літо традиційно роздали список рекомендованої зарубіжної літератури, в якому, пригадую, були одночасно Купер, Стівенсон, Скотт, Шекспір, Шиллер, Ґрін, Веллс, О’Генрі… Це було моє найщасливіше книжкове літо. А до цього причиною моєї нелюбові було переказування.
Здається, це десь у класі третьому нам дали завдання завести читацькі щоденники, куди ми мали записувати враження від кожної прочитаної книжки (і це ще було змагання — хто більше прочитає за місяць), а плюс — на кожному уроці потім треба було переказувати прочитану книжку і пояснювати її головну ідею.
Окрім того, що я ненавиділа переказувати, я ще й ненавиділа цю головну ідею, бо найчастіше моє бачення цієї ідеї абсолютно не збігалося з тим, що було написано в підручнику.
Й оце читання з обов’язковим записуванням своїх думок у той щоденник і те нестерпне переказування так відтручували від книжок, що я навіть вважала себе якоюсь неповноцінною — ну, всі ж навколо читають, нормально все переказують, усім зрозуміла та головна ідея, але я вже краще математичні рівняння робитиму, ок? Власне, це була така дитяча травма, з якою я довго боролася, дозволивши собі, врешті-решт, читати і розуміти прочитане так, як мені самій хочеться.
У вас є книжки, які ви радите друзям/знайомим найбільше?
Я не назвала її у списку книжок, як найбільше вплинули, але просто для мене вона поза всякими списками. Всі мої друзі, звичайно, знають, що це «Полліанна» Елеонор Портер, з якою я, може, всім уже сильно набридла, але у моєму випадку це найголовніша книга, яка дійсно вплинула і яка вже просто існує на рівні підсвідомості.
Я її постійно раджу і дарую, а мій власний примірник уже стількома людьми прочитаний, що майже кожна його сторінка склеєна скотчем.
Часто я себе ловлю на тому, що дивлюся на світ очима Полліанни, і дуже хочу вірити, що ця здатність не зникне з часом.
В чию б домашню бібліотеку вам би цікаво було зазирнути, і чому?
Насправді мені будь-чия бібліотека цікава, навіть якщо вона складається із кількох книжок і людина їх зберігає, наприклад, у своїй машині. Це вже деталь до портрета, основа для хорошого врізу до інтерв’ю чи репортажу. Але, думаю, що найцікавіше на цей момент мені було б зазирнути у книгозбірню Ліни Костенко. Багато хто з молодших авторів, які з нею зустрічалися чи спілкувалися, згадують, як були подивовані, коли Ліна Василівна говорила, що читала їхні книжки. Власне, я впевнена, що вона читала більшість новинок останніх десятиліть і що вона дуже уважно стежить за всім, що відбувається в сучасній літературі. Але я би дуже хотіла побачити, які з тих книжок вона у своїй бібліотеці лишила, які стоять на чільному місці, а які нині лежать на її робочому столі.
Інтерв’ю вийшло в рамках співпраці Yakaboo із Фестивалем української есеїстики ШЕРЕХ, який триватиме з 16 по 18 грудня у новій галереї Art Ukraine Gallery.
Читати: “Книжкові люди” розповідають про улюблені українські книжки
3 503 thoughts on “#ПроЧитання: читацькі звички та улюблені книжки Тетяни Терен”