Рубрика #ПроЧитання повертається, ще й із дуже цікавими героями! Сьогодні про своє читацьке життя розповість поетка, перекладачка та заступниця головного редактора Видавництва Старого Лева Катерина Міхаліцина.
Катю, розкажіть, як у вас уживаються поезія, переклад та робота редактора?
Найперший порух – відповісти «органічно». Тому, сподіваюся, що так воно і є. Бо, думаючи про ці три речі, я внутрішньо не розмежовую їх, не проводжу границь чи розподільчих ліній. Це все – робота з мовою, робота мови, робота на мову та емоції. Слова, а тим паче закодовані в них образи, частенько перебігають з того, що перекладаю чи редагую, в те, що пишу, і навпаки. А за словами «підтягуються» фільми, які дивимося вдома, книжки, які читаємо разом з дітьми, теми для розмов і проговорень. Ніби простір довкола вибудовується в певній мовній системі. Це, звичайно, переважно стосується триваліших текстів, з якими працюю як перекладач і редактор. Адже написання власних віршів – це радше вихід, вибігання, вистриб за межу звичного простору, в який так чи так повернешся.
Яку книжку мрієте перекласти?
Мені завжди дуже щастило з книжками, які доводилося перекладати. У нас з ними якось складалося – вони прощали мені неліричні відступи на офісну роботу та відрядження, і дозволяли привласнити собі те, що в їхніх текстах було найбільше моїм. А я їх перекладала, викладаючись на максимум))) Тому однозначної такої книжки-мрії для перекладу нема. Є потреба в часі й ресурсі, щоб встигнути те, що уже заплановане. І оскільки останні в часі мої переклади (Халед Госсейні «Ловець повітряних зміїв», який от-от піде до друку у «Видавництві Старого Лева», та нова книжка відомого нейрохірурга і просто дивовижної особистості Генрі Марша, над якою зараз працюю) аж ніяк не легкі в емоційному плані, бувають моменти, коли вимріюю собі можливість узятися за щось веселіше.
Наприклад, із того, що вже заплановано, – за серію пречудових книжок про тварин, основні дитячі страхи та способи їх подолання, написану британською авторкою Джил Томлінсон. Звучить не те, щоб весело, скажете ви. Але насправді там усе, як я люблю: птахи і звірі, описані правдиво і з любов’ю, кумедний сюжет, буденні ситуації, помережані абсолютно поетичними фразами, пригоди і нескінченні нагоди уважніше придивитися до братів наших менших. Ну і ще дуже хотілося б завершити давно розпочатий переклад «De Profundis» Оскара Вайлда – дуже сильне, стильне і неоднорідне свідчення великої любові та великого падіння людини і письменника, такий собі відкритий лист світові. Якось Олег Лишега, коли ми з ним розмовляли про книжки, що справили враження, сказав, що це той текст, до якого він залюбки написав би передмову. І це теж для мене якийсь такий «невідпускальний» момент: хай Олег нічого вже й не напише, все одно хочеться оприявнити українською книжку, з якою йому добре думалося. Дуже хочеться.
Розкажіть про останню найцікавішу книжку, яку прочитали?
Я б радше переформулювала на «книжки, які найбільше зачепили». І їх наразі, тобто за останні кілька місяців, чотири. Це «Ловець океану» Володимира Єрмоленка («Видавництво Старого Лева»). Книжка, в якій справді піймано океан з його мелодикою, диханням, загрозами і привабами, і глибиною, аякже. Книжка-музика. Якась така ідеально, як на мене, втілена триєдність самого Володимира – письменника, філософа, музиканта. Велика цілісність, яка, проте, надається до того, щоб розбирати її на цитати. «Земля Загублених» Катерини Калитко, яка також вийшла у Старого Лева, – це книжка-мрія, на появу якої я чекала, відколи минулого року на фестивалі Intermezzo у Вінниці почула одне з оповідань, «Море нас поглинуло». Кожен текст у ній – як фільм майстерного режисера, якому віриш, боїшся, але ідеш за його задумом. Чудуєшся – і все ж впізнаєш. Оту саму Землю Загублених, яка раніше існувала тайкома десь на твоїх внутрішніх теренах (бо кожен із нас проходив власну стадію загубленості або навіть перебуває у ній перманентно, хоч і не завжди зізнається собі чи тим паче комусь). І от завдяки Каті ця Земля вийшла на яв. І ти раптом перестав бути бездомним.
Інші дві книжки – Жерар де Кортаназ «Фріда Кало. Безжальна врода» («Нора-друк») та «The Last Act of Love» Кеті Ренцзенбрік. Перша – доладно подана біографія непересічної особистості. Плюс там є потрібна мені кількість побутових деталей та описаних дрібничок (квіти у вазі, намиста, візерунок на сукні тощо), які я ціную щораз більше, бо вони дуже промовисті й оповідають про людину на такому приватному, навіть інтимному рівні, до якого інакшим чином просто не доступитися.
Друга – реальна історія родини, яка понад десять років піклувалася про Метті – сина і улюбленого брата, якого збила машина і який усі ці роки провів у перманентному вегетативному стані. Тобто насамперед про те, як важко змиритися з тим, що той, кого ти так любив, у кого було блискуче майбутнє, раптом перестає бути – фізично він присутній, він поряд, ти можеш потримати його за руку, розповісти, як минув день, але він ніколи не озветься до тебе і не зреагує на твої слова, ніколи не буде собою. Як важко відпускати свої ілюзії і брати на себе відповідальність за незворотні наслідки (відключити рідного від апаратів життєзабезпечення, виборовши на це право у суді, але спершу – і це найважче – у самих себе). Як важко потім жити далі і вчитися приймати себе. У цій книжці багато болю і багато несентиментальної чесності. Дуже хороший нон-фікшн.
Які книжки у вас зараз лежать під рукою/на столику біля ліжка?
На столику (і під ним, і коло крісла, і при дивані, і на фортепіано, і на кухні) живуть книжки, з якими працюю або які ми читаємо з дітьми, або які читає Сашко. Зараз це, зокрема, уже згаданий Госсейні, «Старий і море» Гемінґвея, історія гурту «Пінк Флойд», «Fairytales for Writers» Лоренса Шімеля, «70% вады» Уладзя Лянкевіча, «One is None» Кятлін Кальдмаа (до цих трьох поетів я періодично повертаюся і потроху перекладаю). А ще «До нас на чай заходив тигр!» Джудіт Керр, «Тато на зв’язку» Філіпа де Кемметера, «Будинок» Роберто Іноченті, «Скоромовка не для вовка» Грицька Чубая, «Расмус-волоцюга» Астрід Ліндгрен – багато дитячого, яке поволі кочує квартирою і час до часу змінюється. Коти в нас поки що не читають, але на книжках, особливо великих і кольорових, залишених у сонячних плямах де-небудь на килимку чи на дивані, спиться їм дуже солодко.
Де, коли і як ви читаєте зазвичай?
Виходячи з попередньої відповіді: де застане мене/нас книжка))) Моє найулюбленіше місце для читання як читання наразі – на кухні, вранці, з кавою, коли нікого більше нема у квартирі. Хоч таке трапляється вкрай рідко. Працюю ж я (а відтак і читаю, хоч це уже «робоче» читання) в кріслі, з ноутом на колінах, обкладена потрібними книжками і керамічними мисочками з яблуками-полуницями-помідорами-іншими-сезонними-смачнинками, які дуже надихають.
У вас є власна система для читання?
Ні. Я геть несистемна людина. Єдиний виняток – щовечірнє читання з дітьми десь від жовтня до середини травня, читання на сон або на розмову, залежно від тематики книжки і настрою. Потім тепло-літо-село-бабусі вибивають нас із цього умовного графіку.
Ви любите запах книжок?
Особливо старих, які вдосталь належалися, скажімо, на горищі й всотали запах часу, запах історії іншого дому, книгарні, людини. Паралельний світ. Додатковий бонус. Стимул до роздумів, фантазії чи ностальгії. І все це можна просто винюшити зі сторінок.
Закладинка чи загнутий кутик сторінки?)
Закладинка. Листівка або доньчин малюнок чи виріб, які вона спеціально для цього вигадує і дарує і мамі, і татові, і брату. Так читання стає іще теплішим.
Електронна книжки чи паперова?
Паперова і тільки, якщо йдеться про читання заради читання, про кайф. Редагуючи і перекладаючи, звісно ж, страшенно багато всього читаю «з монітора». Але це уже зовсім інша історія.
Розкажіть про останню прочитану книжку від якої ви сміялись/плакали?
Сміялися ми цьогоріч колективно і найдовше – при чому залучали до цього процесу навіть бабусь-дідусів, заходячи на читання по десятому колу, хай і в телефонному режимі – від історій про Ґруффало та Ґруффалятко авторства Джулії Дональдсон у перекладі Віктора Морозова («Читаріум»). Здається, якби наші коти раптом перейшли на людську мову, то вони теж цитували б ці дві книжки напам’ять і крутили лапками коло скронь: що ж ви, господарі сякі-такі, з нами зробили, завіщо?! 🙂 А книжка від якої плакала… Точніше сказати, не плакала, а завмерла, заціпеніла на певний час, зависла над якось прірвою – коли дочитала останню фразу в «Книзі про Бланш і Марі» Пера Улофа Енквіста в перекладі Софії Волковецької, який мені пощастило редагувати. Ну або «Землю Загубених» Катерини Калитко – такий же стан безмовного потрясіння глибиною, рідністю, великим і безмежним світом, що якось умістився між палітурками. Обидві книжки вийшли у «Видавництві Старого Лева».
У вас є домашня бібліотека? Скільки у ній книжок?
Є. Книжок багатенько, хоч я ніколи їх не рахувала. Дитячих точно більше, бо дорослі, якщо я не певна, що я чи Сашко захочемо перечитати їх ще раз, доволі швидко вимандровують з хати. Відтак вдома залишаються лише найулюбленіші, віхові.
Чи є книжка, або письменник, які щось змінили в вашому житті? Розкажіть про них.
Складно тут когось виділити. Кожна прочитана, перекладена, відредагована, а тим паче написана книжка щось змінюють, додають, відкривають якісь чергові шпарки всередині й ззовні, до яких раніше навіть не приглядався… Однак все ж таки назву Грицька Чубая, Олега Лишегу та Костика Москальця. Вони – моя містична брама до Львова, поезії і самої себе.
Ви любили читати в дитинстві? Яка була улюблена книжка?
Любила. І тренуватися почала на таких великих білих пластикових кубиках довгими зимовими ранками на килимі в залі – найбільшій кімнаті – батьківської хати. Не пригадую, скільки мені тоді було. На саморобній гойдалці на абрикосі в дворі тієї-таки хати читала стареньку, з порваними де-не-де сторінками книжку «Пригоди Румцайса» Вацлава Чтвртека, яка дісталася мені у спадок від мами. А потім малювала усіх пташок, русалок і мавок, щоправда уже не їчинських, а млинівських))) Ще гарно читалося майже на вершечку верби, не високої щоправда, літніми вечорами, вже років так у 10-12. Тоді улюбленою була коричнева така книжка з ведмедем на обкладинці – Віталій Біанкі «Рассказы и сказки». І прочитала я її безліч разів, і то був мій перший книжковий ключик до розуміння й поваги до тварин.
Що останнє радили комусь почитати?
Радити – справа невдячна. Тому я хіба час до часу ділюся враженнями про прочитане. На своїй сторінці у Фейсбуці завела цьогоріч хештеґ #читаємо_з_дітьми і періодично наші враження про спільно прочитані книжки. Це і задоволення власне від читання, і можливість зупинитися і продумати/закарбувати в пам’яті щось для самої себе, і бажання навчити дітей осмислювати прочитане, а також щиро, грамотно висловлювати свою думку, враження з приводу, щоб шкільна література не звела все до «головна ідея/тема твору… мета твору… автор хотів сказати…». Автор справді сказав усе, що хотів, а тепер ти маєш нагоду відчути текст і зреагувати на нього так, як можеш тільки ти. Останнє про що там написала – «Неймовірна історія про велет-грушку» Якуба Мартіна Стріда в перекладі Наталі Іваничук.
Хто ваш улюблений поет/поетеса, перекладач/перекладачка?
Улюблених нема. Зате є дуже багато людей, яких шаную, ціную і в яких постійно, щодня чомусь вчуся.
Ви любите, коли вам дарують книжки?
Набагато більше люблю вибирати сама. Але мудрий подарунок – завжди велика приємність.
Топ-5 книжок від Катерини Міхаліциної на усі випадки життя:
Вони розкидані по всьому тексту нашої розмови – хай кожен читач шукає собі до смаку, так цікавіше 😉
Читати: Володимир Єрмоленко для #ПроЧитання: “Бібліотека – це ніби квиток на кожен день у будь-яку точку світу”
Читати: Люда Дмитрук для #ПроЧитання : “В планах зібрати справді велику бібліотеку на понад 10 тисяч книжок”
Читати: Олена Павлова для #ПроЧитання: “Моя бібліотека нагадує готель для книжок”
17 thoughts on “Катерина Міхаліцина для #ПроЧитання: “Коти в нас поки що не читають, але на книжках…спиться їм дуже солодко””