Ігор Померанцев: «Не знаю жодного англійського поета, який би жив на гонорари»

З поетом і журналістом Ігорем Померанцевим ми зустрічаємося в Полтаві ввечері останнього дня фестивалю II Meridian Poltava. У минулому радянський дисидент, він вже багато років живе і працює журналістом в Європі і ніби за сумісництвом є автором ідеї літературного фестивалю Meridian Czernowitz. На початку розмови Померанцев відразу ж запитує, для кого інтерв’ю: для радіо чи газети. Для нього важливо говорити саме  українською на радіо або телебаченні України. А для газети легше російською, якщо дозволите, говорить поет. На всю розмову у нас близько півгодини.

Вже на початку бесіди Померанцев відверто розповідає побутову історію того, як зародилася ідея зробити поетичний фестиваль в Полтаві, і каже, що за часів глобалізації розвиток культури — якраз за локальними спільнотами. Наші міста взагалі мультикультурні, нагадує журналіст, і наводить як приклад ті ж Чернівці, де за часів його молодості на вулиці співіснувало кілька мов. Всі свої аргументи він ілюструє прикладами з власного досвіду: радянського, британського або вже чеського. Виграли ті, хто менше прожив за часів Радянського Союзу, зазначає він.

Журналістика — це наполегливий пошук правди, фактів і їх осмислення. Оскільки факти без осмислення — це нісенітниця, нонсенс, підкреслює Померанцев. Поступово в нашій розмові ми, здавалося б, переходимо і на більш практичні теми про західні і східні літературні ринки, жанри подкастів в медіа і навіть протистояння верлібру і рими. «Головне, щоб поезія була живою», – говорить автор верлібрів. Далі за текстом — пряма мова поета і журналіста Ігоря Померанцева.

Про створення Meridian Poltava

Це побутова історія. Ми були в Одесі, організовували фестиваль Meridian Odessa. Одеса — місто з великими амбіціями і, врешті-решт, ми зазнали невдачі. «Не змогли приручити» Одесу, вона «виривалася з рук», почалися проблеми у спонсорів і т.д. Загалом, не виходило. Ми розмовляли про це з моїм племінником Славою (Святослав Померанцев — президент Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ – прим. авт.).

Він серйозний бізнесмен, до літератури, можна сказати, байдужий, і саме тому наші фестивалі — дуже успішні (поети за рік-два розвалили б все). А він в змозі мислити, думати раціонально, створювати інфраструктуру, тому вже 10-й рік успішно відбувається фестиваль в Чернівцях. Ну і звичайно, щоб фестивалі жили, вони прагнуть до експансії, до поширення.

У нас був намір зробити в Одесі фестиваль середземноморської поезії, і таким чином включити Одесу в інший культурний контекст: українську Одесу в культурний контекст Італії, Іспанії, Франції, Ізраїлю, Лівану, Туреччини. Але, бачите, Одеса — самодостатнє місто, тому не вийшло. Ось так ми сумно сиділи, розмовляли. Слава сказав, що «непогано було б зі шведами щось зробити, може, в Чернігові або Черкасах». Втрутилася моя дружина-киянка: «До чого тут Черкаси, шведи — це Полтава». Я підтримав її, тому що знав, що у Швеції слово «Полтава»  це слово-пароль. Для них ця поразка рівнозначна перемозі. Саме завдяки Полтавській битві Швеція позбулася імперських комплексів і стала нормальною державою. У нас були знайомі у Швеції, ми списалися — і в підсумку все вийшло. Будь-який фестиваль потребує дуже серйозної мотивації.

Я сподіваюся, фестиваль в Полтаві буде жити. Я бачу, скільки людей приходять слухати вірші, бачу молоді обличчя, ясно, що Полтава страждає на культурну цингу: тут недобір культури, дорослої серйозної культури. Я не проти фольклорних фестивалів (люблю карпатські пісні), але сучасну дорослу культуру створюють особистості, індивідууми. Ось такої культури в Полтаві не вистачає. Поети пропонують вести дорослий діалог, і люди охоче приходять. Так що є слухач, і є дуже сильна історична мотивація. Сюди приїжджають найвідоміші шведські поети. Ми вже закріпили за Полтавою місце на літературній карті Швеції.

Так, ми багато в чому залежимо від місцевої влади. Наскільки я розумію, у нас зараз хороші стосунки з місцевою владою. Але влада мало передбачувана. Верхівка влади змінюється, у них є свої симпатії, антипатії, уподобання тощо. Хотілося б, щоб цей фестиваль став постійним. Тому що є українська публіка, є мотивація шведська, є мотивація українська. Крім того, Полтава — місто з літературними традиціями.

Про розвиток регіональної культури

Знаєте, ми діємо інстинктивно і при цьому раціонально. Ми живемо в глобалізованому світі, і чим ширша глобалізація, тим більше буде зростати роль провінцій, міст. Ми частково повертаємося до часів Середньовіччя і Ренесансу, коли Венеція, Флоренція або Генуя, міста-держави, відігравали важливу роль. Я думаю, що пропорційно до розвитку глобалізації якраз економічно, фінансово і культурно зростатиме роль communities, спільнот, земляцтв. Мені здається, що майбутнє якраз за містами та міською культурою.

Я сказав, що «інстинктивно і раціонально», і раціонально поділився з вами своїми міркуваннями. У демократичних країнах культура не централізована, як це було в Радянському Союзі. В СРСР все викачувала Москва: найбільш талановиті люди переїжджали в Москву. Вона була серцем павука, восьминога, а тим часом навіть щупальці хочуть свободи.

Як все почалося з Meridian Czernowitz

Ми організовуємо в Чернівцях фестиваль німецько-української поезії з дуже простої причини: Чернівці були літературною столицею німецькомовного світу в період між двома війнами. Саме там жили найкращі австрійські поети й письменники. Це з’ясувалося потім. Але там же жили й публікувалися найкращі українські письменники. Так що Чернівці — це місто поезії й багатомовності.

І тому українсько-німецький фестиваль прижився. Його цінують і німці, і австрійці, і швейцарці: ми, мовляв, «їхня вірна дружина», ми не ходимо на сторону: в Америку, Англію чи Францію. У нас можуть бути гості з різних країн, але ці гості, так чи інакше, через батьків, бабусь і дідусів, якось пов’язаних з Чернівцями, з еміграцією столітньої чи п’ятдесятирічної давності. Коли німецькі поети бачать 200-300 студентів на своїх виступах, вони заздрять нам. Не знаю, може, це не такий вже здоровий симптом: 200-300 молодих людей, які прийшли слухати вірші, а проте їм цікаво. Їм цікавий діалог з різними культурами, і вони хочуть цього діалогу. Приклад так званої західної цивілізації — конструктивний. Тому справа не тільки в віршах, а й у тому, щоб подивитися на людей з успішних країн, послухати їх, поговорити з ними. У Чернівців своя специфіка. Я виріс в Чернівцях, виріс на російській, українській, польській, румунській мові, на ідиші — це все співіснувало.

Мій батько працював в газеті «Радянська Буковина», поруч була молдавська газета. І я вже в молодості почав писати якісь маленькі рецензії. Пам’ятаю, коли в газеті «Радянська Буковина» їх не брали, я йшов у молдавську газету (це могла бути рецензія, наприклад, на канадського співака)  і там охоче брали замітку і перекладали молдавською. Чернівці завжди належали до особливих міст прикордонних культур і мов. До Чернівців і донині з великою увагою і повагою ставляться в німецькому світі. Румунія теж небайдуже заглядається на Чернівці, і до нас на фестиваль завжди приїжджають румунські поети. Так поляки приїжджають в сучасний Львів зі старими, ще батьківськими ключами від парадних дверей і ліфтів.

Про видавничі проекти Meridian Czernowitz

Ідея була в тому, щоб не створювати видавництва, а придумувати і матеріалізувати окремі книжкові проекти. Видавництво — це офіс, штат, редактори, щомісячні зарплати. У нас кожна книга — це окремий проект, окремий контракт з письменником, з художником книги. Штату немає як такого. Але Слава і його колеги з Центру П. Целана знаходять редактора, коректора (звісно ж, їхня праця оплачується) для конкретної книги. Виявилося, що книга-проект економічно фестивалю по зубах. У нас друкуються найкращі автори України. Коли ми це все починали, я висловив побажання: ми — не радянське видавництво. Для нас головне — автори й тексти, а не менеджери і чиновники, наш скарб — це письменники, а не видавці. Я теж автор Meridian Czernowitz, у мене вже вийшли не менше 4-5 книг в Чернівцях, і я цьому дуже радий. Останню книгу віршів російською мовою я міг видати в Москві. Але з того часу, як почалася війна, душа не лежить. І я видав її в Ризі, в Латвії. Зате винна книга «Пізній збір» вийшла в Чернівцях.

Про так зване відродження української культури

На наших очах в Україні створена нова вільна література. Це сучасна література, цікава не тільки українським читачам, а й за кордоном. У Німеччині українські письменники популярніші, ніж сучасні російські письменники. Просто треба тримати руку на пульсі, відчувати культурну вібрацію. Країна здобула мову, свою мову, яка існувала під гнітом, а тепер просто розпласталася, розправила крила. Ми — свідки чудового процесу відродження української культури. Це скоріше видно зі сторони, але навряд чи видно, коли ти живеш і працюєш в самій культурі і думаєш про те, як би заробити гроші, як прожити до кінця тижня, як забезпечити дітям майбутнє. Але це все паралельні процеси, й ось так створюється культура. Енергія була під спудом, і зрештою вона прорвалася, розкрилася, набрала висоту.

Нинішній період дуже важкий. Кожен день солдати гинуть на фронті, це жертви агресії з боку східного сусіда. Поезія, есеїстика, проза – в епіцентрі подій. В Україні з’явилася військова література, яка сильно і схвильовано описує протистояння України і Росії, травми війни, психологію опору.

Я, як можу, беру участь в цьому процесі. Я був на сході України і зробив багато тематичних радіопередач, зняв кілька фільмів, в т.ч. документальний фільм «Шов. Психолог на війні» про психологічні травми українських солдатів. Ще зняв разом із харківськими колегами (спільно з режисером Лідією Стародубцевою) фільм «Ампутація»  про фізичні травми. Це фільм про людей, яких хотіли «перетворити в обрубки». Це було для мене емоційним випробуванням, але я не міг не працювати з цією темою. Здається, у мене репутація камерного поета. Але зняв я фільми документальні. Все ж вірші в них звучать.

Культура на противагу пропаганді?

Люди сприймають те, що вони хочуть сприймати. Коли починалася війна в Югославії, було очевидно, що Сербія з її ідеєю Великої Сербії — і є агресор, вона силою хотіла втримати республіки, які «виривалися». Я жив у Лондоні, вся інформація була перед очима. Проте, в центрі Лондона проходили масові демонстрації вихідців з Югославії, які були прихильниками сербської агресії. Тому справа не стільки в інформації, скільки в переконаннях.

Знаєте, є такий вислів «бути на боці добра» або «бути на боці зла», але люди часто є втіленням зла. Вони не на боці зла, вони і є зло. І зло зараз процвітає. Зараз — зоряний час зла. І не тільки в Росії, але і в багатьох країнах Заходу. Воно показало свої зуби, ікла — ось так хитнувся історичний маятник. А історичний маятник просто так не повертається назад. Це довгі історичні процеси.

Про роль письменника і журналіста в суспільстві

Це абсолютно різні ролі. Роль письменника — це добре писати. А роль журналіста — від слова «журналістика» – слова «день», «jour», тобто це щоденна наполеглива праця, пошук правди, фактів і осмислення фактів. Факти без осмислення — це нісенітниця, нонсенс.

Ми не можемо порівнювати українські та англійські медіа. В Англії це усталені інститути вільної країни. Так, скрізь майже всі медіа належать приватним особам (або так званим олігархам), але британські медіамагнати мають, перш за все, комерційні цілі. А в Україні, здається, жоден телевізійний канал не в змозі існувати коштом реклами, коштом комерції. Тому ми говоримо про різні ситуації. Одна справа, журналіст в Києві, інша справа, журналіст в українській провінції, де він взагалі копійки отримує. І зовсім інша справа — це журналіст в Німеччині або Англії.

Західний і східний ринок літератури в Європі

Мені важко говорити про це, я не бізнесмен. Я не знаю жодного англійського поета, який жив би за гонорари. Тому мені смішно чути скарги російських або українських поетів на те, що вони «мало заробляють».

Велика удача для англійського поета працювати в університеті або в медіа. Я працюю на радіо. І радіо — це гарант моєї поетичної незалежності. Більше того, я люблю радіо, і мені навіть вдалося створити «радіо-поета». Такі речі залежать від бажання, любові, здібностей. Що стосується популярних письменників, то так, популярні письменники можуть жити за гонорари, наприклад, в Англії. Але таких письменників небагато. А в Україні їх взагалі немає, по-моєму. Я не знаю, хто тут живе за місцеві гонорари. У мене дружні стосунки з найбільшими українськими письменниками, і якби не переклади їхніх книг німецькою або англійською мовами, думаю, що вони б бідували. Тобто вони повинні були б шукати роботу (в бібліотеці, на радіо, в університеті і т.д.). Дуже багато проблем в Україні безпосередньо пов’язані з бідністю. Є дуже багаті люди, є незареєстровані заробітки, але мої колеги-журналісти, вчителі, лікарі, службовці дуже мало заробляють. А тим часом саме середній клас на Заході — споживач, покупець книг, альбомів. І без заможного середнього класу культура не відчуває підживлення. Вона не відчуває себе потрібною, не виходить на ринок, тому що ринку майже немає. Культура буде в жалюгідному фінансовому стані без потужного середнього класу.

Про літературну премію «Метафора»

Це унікальний досвід. Все ж це дивна ситуація, коли поет виступає в якості мінігархів (премія для перекладачів художньої літератури, заснована Ігорем Померанцевим у 2012 році разом з мистецтвознавцем Діаною Клочко — прим. авт.).

Чому я виступаю в якості мінігарха? Я працюю на американському радіо [на Радіо Свобода в Празі]. У мене нормальна зарплата американського журналіста. А Україна для мене — це край емоційно привабливий. Зазвичай відчуваєш якісь патріотичні почуття під час спортивних змагань або під час війн. Після розпаду радянської імперії я зрозумів, що у мене є мій край: Чернівці, Буковина, Київ, де я теж жив. Мені близька емоційно і психологічно країна Україна. І я вболіваю за українську сучасну культуру. Тому я вирішив внести в неї свій крихітний внесок.

Це скромні гроші: лауреат отримує 600 доларів. Але я вибрав перекладачів, тому що саме вони сприяють розширенню культурних і літературних горизонтів. Впродовж восьми років ми заохочуємо це дуже привабливе товариство. Як правило, це очкарики, у них тихі голоси, невійськова виправка. Але я люблю це товариство. Вони  піхотинці культури. Їх прізвища значаться тільки в кінці тексту, але вони грають дуже важливу роль своїми перекладами з чужої мови на рідну.

Що з жанром підкастів в українській журналістиці?

Говорячи про жанр радіоподкастів в Україні, ми повертаємося знову до проблеми бідності. Я працюю на американському радіо, воно добре фінансується, і ми можемо дозволити собі навіть ставити радіоп’єси.

У мене є подкаст, який називається «Померанцев переулок». У нього досить велика аудиторія, принаймні, мої подкасти будуть серед найбільш прослуховуваних передач нашого радіо. Чому українське радіо заполонили ток-шоу? Тому що це найдешевший продукт: люди приходять до студії, щось обговорюють, платити треба тільки ведучому, час на підготовку передачі не витрачається. Я ж роблю feature documentary  це документальні радіопередачі. На їх створення йде, щонайменше, тиждень: я збираю голоси, монтую їх, шукаю музику.

Чому це можливо? Тому що у нас багате радіо, і воно може собі дозволити такий документальний жанр, багатоголосся, поліфонію, пов’язану сюжетом, задумом. А ток-шоу — це радіо для бідних. Можливо, я помиляюся, але я не чув в Україні документальних програм з багатоголоссям, з попередніми записами і т.д.

В Україні працюють першокласні радіожурналісти (знаю, наприклад, колег з радіо «Культура», «Громадське», «Промінь). Це талановиті сучасні люди, але одного таланту і одного професіоналізму мало, повинен бути фінансовий фундамент, якісь серйозні фонди. Громадське радіо і телебачення можу існувати або коштом слухачів, як в Німеччині, де слухачі переказують гроші своєму улюбленому радіо, (в Німеччині приголомшливі місцеві радіо), або, як Всесвітня служба Бі-бі-сі, коштом бюджету, який визначає парламент. Так, не уряд, а парламент! Україна — країна скоріше бідна, і я не бачу ресурсів для існування «дорослих» радіо, які дозволили б собі не тільки копійчані ток-шоу.

Про поезію рими та верлібр

Українських читачів з дитинства привчають, що поезія — це щось римоване. Я ж пишу верлібром, але на зустрічах з читачами не бачу відторгнення. Всі уважно слухають. Головне, щоб поезія була структурно організована і мотивована. У Стародавній Греції прекрасно існувала поезія без рими, були гекзаметри довжиною в середземноморську хвилю. У Римі ставилися поблажливо до рими, їй знаходили місце в сатиричних куплетах. Потім, починаючи з VII століття, в Провансі рима стала нормою і т.д. У другій половині XX століття західноєвропейська література прийшла до верлібру. Головне в поезії — не формальні ознаки, а структурна мотивація. Скажімо, я пишу верлібри (але інтонаційні верлібри, горлові), в них присутній голос поета; і ось він, голос, і створює тканину вірша. Це аматорська розмова: без рими, з римою. Головне, щоб поезія була живою.

Оксана Купер
Аналітик та дослідник з дипломом юриста та великою любов'ю до книжок та кіно. Авторка книжки «Музейні скарби України. Книга-путівник культовими картинами» для корпоративного видавничого проекту «Ощадбанку» (2019). Зачитуюся літературою в жанрі нон-фікшну, веду юридичний кіноблог та Telegram-канал, де розповідаю про право через кінокейси. Найулюбленіший журналістський жанр — інтерв'ю. Вірю, що в Україні успішно може розвиватися власна бізнес-література, просто вона ще пишеться

21 thoughts on “Ігор Померанцев: «Не знаю жодного англійського поета, який би жив на гонорари»

    Залишити відповідь