Блог Yakaboo.ua звернувся до членів Українського ПЕН із проханням розповісти про знакові книжки, які найбільше на них вплинули.
Сергій Жадан, письменник
Я можу досить чітко назвати книгу, яка визначила моє ставлення до української літератури. Це «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Мені цю книгу подарувала мама. Теж досить чітко це все пам’ятаю – ми повертались додому всією родиною, мама почала читати мені вголос (хоча я й сам на той момент читав доволі добре). І ось це відчуття свята, відчуття радості з першої сторінки – воно мені пам’ятається до сьогодні. За великим рахунком, у мене й відчуття української мови нестайківське, і відчуття гумору. Це моя така персональна «А-ба-ба-га-ла-ма-га» (логічно, як на мене, що «Тореадорів» перевидає саме Іван Малкович – вони дуже подібні своєю безмежною любов’ю до життя). Так само логічно, що «Тореадори» пережили українську радянську літературу й зберегли свою актуальність до сьогодні. Ось чекаю, коли моя донька трішки підросте й зможе відкрити для себе розкіш цієї книги.
Олеся Яремчук, журналістка, письменниця
Для мене однією із найважливіших книжок є «Раніше за Господа Бога» Ганни Кралль. Це триптих репортажів провідної польської репортерки й письменниці, який в Україні з’явився у перекладі Остапа Сливинського. Я натрапила на її тексти в оригіналі ще 2016 року, і вони мене настільки вразили, що запропонувала видати їх видавництву «Темпора», домовлялася за ліцензію та інші речі. До видання увійшли три книжки, які репрезентують творчість авторки: «Раніше за Господа Бога», «Докази існування» і «Дорога чекає червового короля». Попри те, що репортажі написані в різні роки, вони формують єдиний текст.
У першій частині «Раніше за Господа Бога» (або ж «Випередити Господа Бога») Ганна Кралль описує історію Марека Едельмана, життя якого стало літературним документом про повстання 1943 року та ліквідацію Варшавського ґетто. Едельман був заступником командувача Єврейської бойової організації. За словами Кралль, коли з’являлася смерть, він хотів бути на місці, аби її випередити.
Кралль цікава, зокрема, як неперевершена стилістка. Під її редакторською опікою виросло ціле покоління польських репортерів: Маріуш Щиґел, Войцех Ґурецький, Войцех Тохман, Ірена Моравська та інші. Книжки авторки перекладені 76 мовами світу, а у Польщі продано понад 170 тисяч примірників.
Андрій Пучков, архітектурознавець, культуролог, історик
Леонід Ушкалов. Чарівність енергії: Михайло Драгоманов. Київ: Дух і Літера, 2019. 600 с. (серія “Постаті культури”):
Книжка не відпускає не тому, що її написав Ушкалов: має невловний магнетизм, не видно швів сюжетного крою. Спека, тиск, справи, а закрита — муляє око, відкриєш — забув про спеку і мул. Постать персонажа іноді неприємна, іноді ніяка, та не в Драгоманові справа — в письмі Ушкалова про Драгоманова, наче той для цього й народився. Ясно, що комп’ютерне письмо, але ж наче рукописне, з патріаршим сидінням над правкою, аби смисли зіткнулися з тобою так, що не заперечиш. Мета? Надихати кожного на своє.
Наталія Бельченко, поетка, перекладачка
З прозаїчних текстів на мене найбільше вплинули романи Хуліо Кортасара. Зокрема культова «Гра в класи» та «62. Модель для збірки». Чотири томи, привезені мною на початку 90-х з СПб, на кілька років занурили мене в атмосферу зовсім іншого життя, іронічної інтелектуальності та внутрішньої свободи. В дечому стали для мене взірцем стосунків і світоглядної самостійності. А незліченні алюзії та ремінісценції суттєво вплинули на мою самоосвіту. У свої двадцять років я ледь не розмовляла цитатами з цих романів. А потрапивши до Парижа, одразу пішла шукати могилу Хуліо Кортасара.
Юрій Винничук, письменник
На подібні запитання я натрапляв не раз і ніколи на них не міг відповісти. Бо відразу вигулькувало уточнення: «В який період мого буремного життя вплинула?» В юнацький – це були одні книжки. За кілька років інші. Ще за кілька років – геть інші. Тому однієї книжки бути не може. Отже, за порядком: Стефан Грабинський «Моторошні оповіді», Бруно Шульц «Цинамонові крамниці», Марсель Пруст «У пошуках утраченого часу», Франц Кафка «Процес» і «Замок», – всі ці книжки я читав польською в 1970-тих. Тоді ж: 12 томів Джека Лондона і 8 Мопассана – вплинули розкішною мовою перекладів 20-тих років, сюди ж переклади Ростислава Доценка (Фолкнер), Лукаша (Бокаччо). Далі: Генрі Міллер, Чарлз Буковскі, Малколм Лаурі «Під вулканом», Богуміл Грабал. Замолоду з українських: Б-І. Антонич, В. Свідзинський, Ю. Косач, Валерій Шевчук.
Володимир Діброва, письменник
Найбільший вплив на мене мала збірка оповідань Е. Гемінґвея про Ніка Адамса (In Our Time). Коли я відкрив її для себе, мені було 16 років, і вже з перших речень я зрозумів, що ця книжка – про мене, що тільки так і треба писати, й що мені ніколи не вдастся досягти такої легкості, точності і глибини. І це – добре. Бо писати «під Гемінґвея» – як дурному бігти з гори. Але для мене ці оповідання стали щепленням від нашої «борщової стихії» (тобто сентиментальності, велемовності та зацикленості на собі).
Остап Сливинський, поет, перекладач
Книжка, яку я можу назвати абсолютно переломною для мене – це «Інші дні Анни» Тараса Прохаська. Тоненька збірка з чотирьох оповідань, яка перевернула моє уявлення про розповідь. Раніше мені здавалося, що будь-яке оповідування – це скорочування, пришвидшування реальності. Що неможливо витримати розповідь, яка триває стільки ж часу, скільки й події, про які в ній іде мова. В «Інших днях Анни» все триває довше, ніж могло б відбуватися насправді, і при цьому це проза надзвичайно динамічна. Вона дає оптику, крізь яку бачиш рух, невидимий необзроєним оком. Я просто не знав, що література може мати таку силу.
Діана Клочко, мистецтвознавиця, кураторка виставок, редакторка, перекладачка
Одне ім’я й одна книжка, що змінили моє уявлення про те, як можна писати про минуле – це «Адріанові спогади» Маргеріт Юрсенар (Mémoires d’Hadrien).
У вересні 1988 року я жила у гуртожитку художнього інституту, і там познайомилась із болгарськими художниками, які стажувались у Києві. Один із графіків, Чавдар Тодоров, показав мені болгарське видання роману: він говорив ламаною російською, я дуже погано читала болгарською, але із того, що змогла зрозуміти, вже хотіла знайти у перекладі. Роман був надрукований у Франції 1951 р., у Французькій Академії 1981 р. Маргеріт, яка походила зі старовинної бельгійської родини, стала першою жінкою-академіком у ранзі «безсмертної», попри багаторічний спротив цьому акту чоловіків-академіків.
У розвалах книжкової «Петрівки» навесні 1995 року я за чвертьмільйона (що тоді означало добрячий шмат аспірантської стипендії) нарешті придбала «Спомини», вірніше – «Воспоминания Адриана», російське видання 1984 р. у м`якій, хоча й не надто пошарпаній, палітурці. Той переклад невідомого М. Ваксмахера мені не те щоби подобався – після болгарських радше здогадок про сенс він був прозорою із бульбашками мінералкою. Тоді я була вагітна, читала лекції з історії античного мистецтва, і цей текст мене тримав у подвійному тонусі, який можна означити як vita nova. Відчула, якою тонкою є межа між суб’єктивною інтерпретацією минулого і фізичним станом, як можна словесно зачарувати образами, що давно вже перемістились до музеїв, щоб за камеями і мармуровими бюстами відчути живі пристрасті сучасности. І у тому, як різняться сексуальність і сенсуальність також.
Лише 2012-го я дозволила собі придбати тритомник Юрсенар, перечитавши і її не менш знамениті есеї. І солодко-гірко мені було читати нові й нові твори, усвідомлюючи, що українська культура оминала можливості привласнити ці образні дивовижі, складні історії, віртуозні описи й інтерпретації, шовк і мармур іншобачення мистецтва. Ці сторінки допомагали мені готувати вже інші лекції, шукати нові теми, пропонувати несподівані повороти у розповідях про мистецтво. Врешті, почати й самій писати есеї.
Нині на моїх поличках стоять й інші переклади творів Маргеріт. Навіть із коментарями.
Хоча це ще не солідні томи, та я тихо тішусь, що комусь можу порекомендувати бодай «Спогади Адріана» вже українською.
Іван Андрусяк, письменник
Жодна книжка не мала на мене такого визначального впливу, як «З вершин і низин» Івана Франка. Уперше я познайомився з нею за дивовижних обставин: десятилітнім хлопчиком знайшов на горищі дідової хати старий примірник без палітурки, а тоді поночі, при каганці, за феєричної грози за вікном читав «Притчу про життя» – і в якийсь момент уперше в житті відчув, що таке справжня поезія… Відтоді я періодично її перечитую – навіть коли йшов у військо, то саме її взяв із собою, – і не перестаю дивуватися не лише глибині думок та образів, а й колосальній розмаїтості поетичного інструментарію. Не знаю жодного іншого поета, і не лише українського, який володів би таким широченним «діапазоном голосу» й так розкошував би в поетичних формах.
Алла Татаренко, перекладачка
«Три мушкетери» Александра Дюма. Цей роман, перечитаний багато разів, «розставив» для тодішньої п’ятикласниці ціннісні акценти: почуття гідності, цінність дружби, важливість дотримувати слова. Дванадцятирічна читачка вчила улюблені фрагменти напам’ять, переписувала, а потім – щоб пришвидшити процес – навчилася друкувати. З роману Дюма бере початок зацікавлення історією Франції та її літературою, а також багаторічна звичка читати з блокнотом, нотуючи важливі моменти, інформацію про епоху. Захоплення героями роману привело до читання літературознавчої розвідки про їхніх прототипів, а також про мемуари, які лягли в його основу. Юна фанатка малювала ілюстрації, вивчала історію костюмів того часу, досліджувала карту Парижа, вчила французькі слова і вишивала літери ММ на батистовій хусточці… Назва роману залишає в тіні протагоніста. У моєму житті цей твір «несерйозної» літератури залишив слід, який виявився, напевно, одним з найглибших.
Артем Чапай, письменник
Федір Достоєвський. Брати Карамазови
Так сталося, що я читав її разів п’ять чи сім чи дев’ять, упродовж усього життя. Підлітком: відчуваєш, що це «видатний» твір – але не розумієш його. Потім у молодості – відчуваєш, що «великий» твір, але він тобі все ще нудний. А втретє перечитуєш уже у віці за тридцять, коли сам почав писати – не можеш відірватися. Читаєш два тижні, бо книга довжелезна, недосипаєш, уриваєш час від власної роботи й навіть сімейних обов’язків. А потім перечитуєш раз за разом щороку. І щоразу відкриваєш щось нове: одного разу чорний гумор, іншого разу «постмодернізм» дев’ятнадцятого століття, втретє самокритику, потім вражаєшся напруженістю такого довгого сюжету, наступного разу – що, по суті, це наполовину «бульварний» роман, як пише Бахтін, але піднесений до рівня мистецтва: поверхово неправдоподібні пристрасті та збіги, які вражають внутрішньою правдою, «мильнооперні» ходи з раптовим спадком Катерини Іванівни чи рятівними трьома тисячами для Дмитра – за якими стоїть щось глибше. А одного разу особливо вразило, як уже в останній третині книжки вводиться багато нових персонажів і наскільки органічно це відбувається.
Олег Коцарев, письменник
Роман Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Прочитав його ще студентом. Пречудовий зразок формалістичної літератури – мовна гра, вигадки, метафори, пародії та інші вигадки, а не сюжет чи ідейний пафос є сенсом цієї книжки. Іскристий талант Йогансена не лише демонструє чи випробовує можливості та межі літератури, а ще надихає інших на пошуки й експерименти.
Олена Мариничева, перекладачка
Такою книжкою для мене був «Собор» Олеся Гончара. Я тоді навчалась в українській школі в місті Запоріжжя. Звичайне радянське дитинство, звичайна радянська школа, звичайні нудні уроки. Пам’ятаю, що були в шкільній програмі «Прапороносці» Гончара, – щось ми там писали таке ж нудне та нецікаве про соцреалізм та інше. І раптом пішли розмови, що в того ж Гончара з’явився роман, що відразу ж став забороненим – за те, що оспівував якийсь собор, за те, що хоч і не так вже й гучно, але сказав правду про таке ж, як наше Запоріжжя, промислове місто, що стоїть на березі «найкрасивішої на планеті ріки» і «тане в меду акацій», – сказав про його вбивчі дими, про «Місто молодості і сміху» (тому що не доживають тут до похилого віку), про задуху провінційного життя, про те, що над радянщиною та «комунізмом» є набагато вищий світ – світ неба та ідеальних прагнень. Батьки тоді придбали цю невеличку синеньку книжку в тонкій обгортці з обрисом собору на обкладинці. Вона й досі є в мене. Це був перший твір українською, що я читала з захопленням. Він мовби відкрив для мене інший вимір життя».
138 thoughts on “Що читають Жадан, Винничук, Андрусяк та інші: знакові книги членів ПЕН-клубу”