Її називають «хрещеною матір’ю панк-року», її ім’я вписане до Зали слави рок-н-ролу і відоме воно навіть тим, хто ніколи не чув її пісень (хоча навряд чи це можливо, якщо ви живете не в суцільному культурному вакуумі). Патті Сміт – авторка десятка студійних і шести нестудійних альбомів, кількох поетичних і прозових книжок. Вона – талановита художниця, поетеса й музикантка. Але у цій автобіографічній книзі «Просто діти» (Віват, 2018, пер. Остап Гладкий) Патті розповідає не про славу й визнання, а про шлях до неї. Про творчі пошуки й найважливішу подію, яка сталася з нею на цьому шляху, – зустріч із Робертом Мепплторпом. Основна оповідь охоплює «Робертовий» період життя Патті Сміт – від знайомства із ним до його смерті.
Патті і її дитинство
З музики, текстів і світлин можна уявити, що Патті – це сильна бунтарка з важким дитинством. Але, судячи зі спогадів, дитинство її було доволі приємним. Закохана у книжки та мистецтво дівчина росла спокійною дитиною. І хоч родина їхня була незаможна (мама – офіціантка, батько – машиніст на заводі), батьки всіляко підтримували захоплення дітей. Коли випадала нагода, на вихідні їздили у музеї, купували в комісійних крамницях книжки, зокрема й мистецькі альбоми. Грошей на те, щоб вступити до престижного університету, не було, тому Патті навчалася у місцевому коледжі. І хто зна, як би склалося її життя, якби не випадкова вагітність – плід недосвідченості й необізнаності і самої дівчини, і її такого ж юного коханця.
1960-ті роки – не найкращий час для молодих, незаміжніх і вагітних дівчат, які живуть у маленьких містечках. Тому Патті мусила поїхати. А народивши маля і подбавши про його майбутнє, дівчина не повертається додому, а вирушає за давньою мрією – у Нью-Йорк. Там ніхто на неї не чекає, і в неї нема грошей, щоб влаштувати своє життя. Патті на короткий час перетворюється на манхеттенську волоцюжку, ночує просто неба в Сентрал парку і зрештою знаходить сяку-таку роботу. Скажете, мало схоже на мрію? Але саме в цей момент вона зустрічає Роберта Мепплторпа. І ця зустріч стане для неї доленосною. Вони виліплять одне одного як митців, які згодом надихатимуть всю Америку.
Роберт, мистецтво, життя
Знайомство із Робертом Мепплторпом, колишнім студентом мистецького Інституту Пратта, який так само, як і вона, прагнув творити мистецтво в найчистішому, найабсолютнішому його прояві, змінює для Патті Сміт все. Незабаром вони стають парою – не лише закоханими чи коханцями, а спільниками у творчих пошуках, підтримкою і натхненням одне для одного. Віддані тому шляху, яким вони хочуть іти, пристрасні, талановиті, але бідні, вони по-дитячому наївно і безпосередньо облаштовують свій вбогий побут, заповнюючи обшарпані меблі мистецькими артефактами, а тісний простір – геніальними ідеями.
«Наше невелике майно лежало купою посеред майбутньої спальні. Ми спали на своїх пальтах. Поночі ми обнишпорили вуличні смітники й магічним чином знайшли все, що було нам потрібне. Викинутий матрац під ліхтарем, невелика книжкова шафа, ще цілком пристойні лампи, глиняні миски, образи Ісуса і Богородиці у витончених потрісканих рамках і поношений перський килим для мого закутка світу.
Я вичистила матрац питною содою. Роберт відремонтував лампи, повісивши на них паперові абажури, які витатуював своїми узорами. Мав вправні руки – він досі був той самий хлопець, що виготовляв прикраси для матері. Кілька днів він трудився, нанизуючи намисто на дверну штору, і повісив її перед входом до нашої спальні. Спершу я дещо скептично поставилася до тієї штори. Я ніколи не бачила чогось подібного, але врешті-решт вона гармонізувалася з моєю рідною циганською стихією».
Вражає, наскільки Патті й Роберт глибоко занурювалися у мистецтво в найчистішому вигляді. Попри те, що їм справді бракувало грошей, (вони часто мусили обирати, що купувати, – півхлібини чи черстве печиво, бо Роберт полюбляв солоденьке, а в музей ходили по черзі, і той, кому пощастило, описував іншому побачені картини), вони думали не про те, щоб заробити своєю творчістю (хоча Роберт цим таки переймався, більше, ніж Патті), а про те, щоб створити щось нове, щось справжнє. Надзвичайно цікаво спостерігати за їхніми творчими пошуками – вони пробували різні техніки й різну стилістику, зверталися до східних релігій і вірувань корінних американців, до садо-мазо естетики й картинок із чоловічих журналів, до католицизму й оккультизму, надихалися поезією Артюра Рембо і Джима Моррісона. Зрештою Роберт і Патті знайшли своє місце там, де кипіло мистецьке життя нью-йоркської богеми – у легендарному готелі «Челсі».
«”Челсі” нагадував ляльковий будинок із «Зони сутінків», із сотнями кімнат, кожна з яких була наче малий усесвіт. Я ходила коридорами, шукаючи його духів, мертвих чи живих. Я полюбляла пустувати: ледь відхиляти двері, щоб кинути погляд на фортепіано Вірджила Томсона, або простоювати під іменною табличкою Артура Ч. Кларка в надії, що він зненацька з’явиться. Час від часу я перестрівала Герта Шиффа, німецького вченого, озброєного томами про Пікассо, або Віву напахчену «О Саваж». Усі пропонували щось своє, і ніхто не мав багато грошей. Навіть успішним, здавалося, вистачало лише на те, щоб жити, як екстравагантні ледарі.
Я любила це місце, його вбогу елегантність, а також історію, якої воно держалося так ревно. Ходили чутки, що валізки Оскара Вайльда лежать у коробці часто затоплюваного фундаменту. Тут Ділан Томас, просочений поезією й алкоголем, провів свої останні години. Томас Вулф переорав сотні сторінок рукопису, який ліг в основу «Ти не вернешся більше додому». Боб Ділан скомпонував «Сумнооку леді низин» на нашому поверсі, а Еді Седжвік, кажуть, на спідах мало не підпалила свою кімнату, приліплюючи густі штучні вії над вогнем свічки.
Стільки всього написано, вимовлено і пересміяно в цих вікторіанських лялькових кімнатках. Скільки спідниць шелестіло по цих вичовганих мармурових сходах. Скільки бездомних душ одружилося, залишило свій слід і вмерло тут. Я нюхом відчувала їхній дух, мовчазно бігаючи від поверху до поверху, бажаючи порозмовляти із загубленою процесією гусениць-курильниць».
На різних дорогах, але все одно разом
Стосунки Патті Сміт з Робертом Мепплторпом не завжди мали романтичну складову. Через певний час, коли він все сильніше почав відчувати свої гомосексуальні схильності, вони розпалися як пара і навіть роз’їхалися по різних помешканнях. Але близькість між цими двома була глибшою і сильнішою, ніж у найщасливішого подружжя. В англійській мові є таке красиве слово – soulmates, споріднені душі. Саме такими й були Патті та Роберт.
У книзі вона розповідає про те, як поступово їхнє товариство обростало новими, важливими людьми. Про своїх і його чоловіків. Про те, як Роберт зайнявся фотографією – і це принесло йому славу, заможного друга-коханця-покровителя і те життя, про яке він мріяв. Вона згадує і про те, як її вірші почали публікувати. І про свій перший виступ на публіці. І про те, як вони з Робертом зрештою пішли різними шляхами, він – у фото, вона – в музику і поезію, осіли у різних містах, але все одно лишалися у тісному контакті. Роберт робив фото для обкладинок її альбомів, знімкував Патті з її дітьми й шалено тішився її успіху: «Патті, ти прославилася переді мною». А вона була поруч – вживу і подумки – аж до останнього його подиху.
Мемуари Патті Сміт – це жива історія любові – до Роберта, до мистецтва і до світу – написана щиро і пристрасно. Вона захоплює, зворушує, заворожує і надихає. А ще нагадує про той час, коли митці творили революційні речі, не озираючись на тренди та комерційний потенціал, а ось так – з глибини душі й по-справжньому.
Кому читати
Звісно, фанатам Патті Сміт і тим, кого захоплюють історії про богемне життя Нью-Йорка. А також тим, хто цінує мемуари, які читаються, як захопливий роман.
Кому не читати
Тим, хто любить виключно художні або ж, навпаки, прикладні тексти. Тим, хто несхвально ставиться до богемного способу життя.
Схожі книги
Можете почитати інші книжки Патті Сміт – в оригіналі або російському перекладі. А щоб відчути дух цього покоління, візьміть «Американську молитву» Джима Моррісона.
13 thoughts on “Бунтарсько-богемне життя 60-их: рецензія на «Просто діти» Патті Сміт”