Завдяки своїй епатажності, вільним, сміливим поглядам, що знайшли відображення у літературній творчості, Борис Віан мав доволі скандальну репутацію. Його «Осінь в Пекіні» видавець відмовився публікувати навіть попри укладений контракт, – настільки складним видався цей роман для непідготовленого читача. Викликали спротив читацької публіки й інші серйозні книги автора, зокрема – написана під псевдонімом Вернона Саллівана «Я прийду плюнути на ваші могили». Втім зараз у Франції Віаном просто-таки зачитуються, вкотре відкриваючи його фантазійність і мовне новаторство. В Україні читачі тільки починають знайомитись з ним завдяки видавництву «Вавилонська бібліотека», яке з 2017 року працює як окреме видавництво.
Цей дивовижний Віан
Сьогодні ім’я письменника зараховують до числа найбільш яскравих і самобутніх представників французької літератури, а його нонконформістські твори давно вважаються класикою. Однак своєї слави Борис Віан не застав. Книги автора-модерніста почали набувати нечуваної популярності у 60-их роках минулого століття, смерть же прийшла до нього за крок від визнання: у 1959-му.
Причина, мабуть, у тому, що Віан значно випередив свій час, а отже, залишився не до кінця зрозумілим для свого покоління. Потужна і творча особистість, він був обдарованим всебічно: інженер-винахідник, джазовий музикант та співак-шансоньє, актор і драматург, поет, прозаїк – це все про Бориса Віана.
Інтелектуальний кітч
«Осінь в Пекіні» – роман, який багато хто з критиків називає чи не найважливішим у творчості автора, і разом з тим – точно найменш розгаданим. Тяжіння Бориса до розіграшів і містифікацій тут дається взнаки вже починаючи з самої назви. Не був би Віан Віаном, якби у книзі дійсно йшлося про осінь, а тим більше – про Пекін. Просто писав роман він восени 1946-го, а жаргонне слово “pekin” насправді означає «штатський», і саме в такому значенні його вжив письменник.
Проте якраз абсурдна назва щонайкраще відображає абсурдність книги – із цим не посперечаєшся. Судіть самі: який сенс прокладати залізницю на піщаних дюнах у пустелі з якоїсь паралельної реальності, що зветься Екзопотамія? Тим паче, на території, де ведуться археологічні розкопки і все може в буквальному сенсі зазнати провалу. А саме цим безглуздим завданням і займаються герої роману. Всі як один, вони ламають останні крихти логіки своїми суперечливими думками, поглядами, непередбачуваними висловлюваннями і вчинками. Разом з тим, ці персонажі настільки різні і їх настільки ніщо не поєднує між собою, що вже навіть їхнє спільне перебування в одному місці (читай – в одній книжці) видається абсолютно парадоксальним. Але все це так заворожує! Відповідно, від читання Віана відірватися дуже важко.
Комічний ефект роману підсилюється завдяки фірмовій інтертекстуальності автора: до «Осені в Пекіні» перекочували персонажі з інших його творів, і навіть деякі люди з реального життя (які так чи інакше перейшли дорогу письменнику, за що й були висміяні у книжці). Трагічна кінцівка, яка вступає в дисонанс із невимушеним гумором, що їй передує, – теж характерна особливість Віанових романів. Її, певно, вже непомильно впізнають ті читачі, що хоч трохи знайомі з творчістю француза (наприклад, із «Шумовинням днів»). Та зрештою, чи могло б в «Осені» все закінчитись інакше? Відповідь – в останній фразі книги, яка звучить так:
«Будь-які спроби це описати будуть марними, адже можна припустити бозна-яку кінцівку».
Провісник авангарду
Мабуть, хибно було б стверджувати, що головна цінність цього роману – у його фантасмагоричних мовних конструкціях чи інших новаторських стилістичних прийомах. Звісно, Борис Віан – знаменитий майстер будувати й вигадувати нові слова. Йому легко вдається експериментувати з образами й формами. І спостерігати за цим творенням – окрема насолода. Так, одухотворення машин та інших предметів неживої природи, скажімо, може добряче збити з пантелику, тому читачу до нього потрібно адаптуватися. Але все це в жодному разі не нівелює важливого змісту, вкладеного в «Осінь в Пекіні», якого так і не розгадали сучасники через надто неоднозначні інтерпретації, закладені письменником у цей глибокий твір.
Борис Віан безжалісно висміяв бюрократію, розкритикував галопуючу індустріалізацію, систему охорони здоров’я, різко зачепив релігію, гомосексуальність і зашореність поглядів, що домінують в суспільстві. Роман оголює всю обмеженість, егоїзм, примітивні бажання і жадібність, притаманні людям, адже це вони керують нами на шляху до повної руйнації та хаосу. Ось що приховує собою фантазійний абсурдний текст книжки. Отже, будьте готові: це доволі серйозна річ, справжня пожива для роздумів.
«– Добрі новини, пане Крюк, – повідомив Жуйрук. – Я щойно вбив трьох клієнтів і тепер знову матиму час працювати.
– Непересічно! – сказав Крюк. – Треба ловити мить.
– Медицина, – сказав професор, – це непоганий спосіб розважитися, але не до порівняння з авіамоделюванням».
Деструктивний оповідач
Структура книги теж заслуговує окремої уваги. І тут варто віддати належне тим, хто працював над українським виданням «Осені в Пекіні». Адже її чудово передано естетичним візуальним доповненням: кольорові рішення, ілюстрації, плюс вдала верстка, яка власне зберегла і підкреслила структурність роману.
Чому це так важливо? Бо функція оповідача в «Осені в Пекіні» не зводиться тільки до переказування історії читачеві. Він коментує все, що відбувається, присвоює персонажам і подіям нові додаткові сенси, безсоромно заграє зі словами і часто сипле алогізмами. Отож, кожен розділ завершується «Пасажем», де оповідач і дає собі волю зупиняти історію, змінювати її русло, привідкривати завісу наступних глав. Тобто демонстративно ототожнює себе з творцем книги, що стоїть вище того абсурду, який міститься в оповіді.
Гадаю, тим, хто зачитується Кафкою чи Беккетом, Віан точно припаде до смаку, хоча він і відрізняється своїм легким іронічним викладом від похмурого стилю цих письменників. Певна схожість, безумовно, є і з творами представників американської епохи джазу – в першу чергу, завдяки колосальній музичності віанових текстів, яка якщо не явно, то хоча б лейтмотивно створює відповідну атмосферу його книг.
14 thoughts on “Будь-які спроби це описати будуть марними: рецензія на «Осінь в Пекіні»”