Як українці втратили інформаційний імунітет. Інтерв’ю з Оксаною Мороз

В українців вже давно не все гаразд з інформаційним імунітетом, переконує фахівчиня з маніпулятивних комунікацій з 20-річним досвідом, авторка книжки «Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців» (Yakaboo Publishing, 2020) Оксана Мороз. Це про вміння розрізняти, де правда, а де брехня, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами та не приймати все на віру, між рядків пояснює досвідчена комунікаційниця.

Саме це і стало однією з причин, чому після виникнення ідеї книжки вона вирішила поїздити західними регіонами й дослідити, про що говорять люди, а згодом — вже разом з видавцем запланувала тур з книжкою по Україні. «Бо в нас голосують і приймають рішення люди, які не мають інформаційного імунітету», — каже Оксана та додає, що її книжку в цьому контексті можна вважати такою собі інструкцією до формування інформаційного імунітету. В затишному кафе на київському Подолі ми говоримо про маніпуляцію громадською думкою та роль у цьому медіа, котрі залежні від власного трафіку, та ери соцмереж.

Треба чітко розуміти, що будь-який маніпулятор є дуже грамотною людиною, і важливо не потрапити до нього на «гачок», ще раз наголошує авторка. При цьому, за її словами, більшість неперевіреної інформації, як це б дивно не було, поширюється самими користувачами. Річ у тому, що вони якраз і не можуть розпізнати, що така інформація не відповідає дійсності. Далі — за текстом пряма мова Оксани Мороз про етапи втрати українцями інформаційного імунітету, розбір практичних комунікаційних кейсів по «плівках Гончарука» та історії з Новими Санжарами, а також поради для всіх, хто щодня споживає десятки гігабайт інформації.

Про базову проблему «інформаційного імунітету»

Коли обдумувала книжку, поїхала в серпні-вересні по Західній Україні — у ті регіони, які добре знаю. Бо виросла я у Нововолинську [Волинської області], багато років прожила у Львові та добре розумію, чим живе Закарпаття та Івано-Франківщина, і людей з цих регіонів. Цей момент, напевно, буду пам’ятати все життя: коли дивишся на карту з результатами [парламентських] виборів, бачиш, за кого місцеві мешканці проголосували по мажоритарці — і розумієш, що «право голосу» є, а от розуміння, як працює держава та інформаційного імунітету — немає. Не можу сказати, що це були якісь польові дослідження, радше просте людське спілкування з незнайомцями з метою взагалі зрозуміти їхню поведінку.

Варто розрізняти, що проблема [відсутності інформаційного] імунітету не дорівнює проблемі з медіаграмотністю. Це інші речі. Бо проблема імунітету — це відсутність системної освіти та розуміння того, як працюють причинно-наслідкові зв’язки. Також це проблема того, що в [наших] людей немає ніяких точок опору в державі, у владі. Тобто якщо хтось із них опиняться перед якимось викликом (фізична хвороба чи проблеми з психологічним здоров’ям, матеріальний стан сім’ї), їм банально немає на що спиратися [та де шукати коректну і якісну інформацію на тему]. Тому навіть коли людина з хорошим [інформаційним] імунітетом опиняється перед подібним викликом, вона беззахисна й автоматично починає шукати якісь додаткові способи [виходу з ситуації]. До неї буквально одразу починають липнути різні «магічні таблетки» — і це знову ж таки проблема інформаційного імунітету. Якби ж така ситуація склалася, наприклад, в Швейцарії з їхньою стабільністю життя, звісно ж, це мало би значно менші наслідки для конкретної людини.

Якщо не гратися в якусь конспірологію і дивитися на все «з холодною головою», то проблема сучасного суспільства в цьому плані одна: ера змінилася, а правила не випрацювалися. Відповідно, й імунітет не сформувався. Звісно, є винятки, але, в цілому, все [у нас з інформаційним імунітетом] досить специфічно.

Чому використовуєте «інформаційний вірус» замість «маніпуляція»?

Дуже проста причина. Бо маніпуляція — це, в тому числі, маніпуляція дитиною, щоб вона зробила уроки, а інформаційний вірус — те, що чітко змінює людське мислення і поведінку на власну шкоду чи/та шкоду суспільству.

Як багато в нашому житті маніпуляцій?

Просто відкриваєте новини й бачите їх десятками. В сучасному світі все крутиться навколо гучних речей. Це зараз всі навколо говорять про коронавірус, а ще кілька років тому такими були історії з Майдану, де проросійські блогери висували альтернативні версії тодішніх подій. Один з недавніх прикладів [в українському інформаційному просторі] — оподаткування грошей на банківських картках, мовляв «тепер буде оподатковуватися навіть тоді, коли дитині 5 гривень скинете». Все це дуже чітко розповсюджувалося і нагніталася [потрібна] ситуація. Цих вірусів є безліч! Це зараз ми про політичну частину більше говоримо, а якщо зосередитися на щоденний життєвих проблемах (наприклад, інститут церкви), там теж є що рахувати.

Якщо візьмемо весь інформаційний бізнес, він, більшою мірою, є інформаційним вірусом. Та й фінансова сфера теж кишить інформаційними вірусами. Бо та інформація, яка подається [клієнту] стосовно фінансових чи банківських послуг, насправді говорить дуже малу частину того, що варто було знати на початку. І якщо на таку неповну інформацію реагує людина, що немає фінансової грамотності та інформаційного імунітету, то стаються ті кризові ситуації, котрі мали місце й у 2008, і 2014 рр. Такі ситуації — насправді дуже поширена річ і трапляються вони абсолютно всюди [незалежно від державних кордонів].

…той, хто краще та більш переконливо говоритиме про чудеса, тому й будуть більше вірити

Все прийшло з засиллям інтернету?

Так і є. [З засиллям інтернету] все почало масштабуватися. [Інформаційні] віруси як такі були завжди. Просто у часи аналогової ери це було сконцентровано, відповідно, і доступ до них виглядав інакше. Що потрібно, щоб почався масовий ефект від вірусів? Потрібні три речі: з одного боку достатньо багато інструментів комунікації, з іншого — щоб до цих інструментів комунікації мали доступ максимальна кількість людей (тобто мінімальний поріг входу), а з третього — щоб все це коштувало дуже дешево.

Що маємо зараз? У нас є соціальні мережі, в яких за нуль гривень можна запустити будь-який вірус, а твій профільний досвід у комунікаціях допоможе все це «запакувати». А якщо ще тисяча доларів, відповідно, вже купиш публікації у медіа чи лідерів суспільної думки — і це піде в маси. Отже, що відбувається? Суттєво підвищується рівень інформаційного шуму і, відповідно, збільшується, концентрація [інформаційних] вірусів. Люди стають більше незахищеними, що й впливає на вже згаданий [інформаційний] імунітет. В результаті, маємо відповідні наслідки.

Що ж було в аналогову еру? Тоді було дуже мало інформації, її вже всю вивчали та апріорі всьому цього не вірили. Як не парадоксально, в тоталітарній системі людина була більш захищена від вірусів ніж зараз.

Про етапи руйнування інформаційного імунітету

О, ми дуже гарно їх пройшли! Першим етапом був 1991–1992 рр. і їхній романтизм з ще старим [радянським] інформаційним імунітетом. Але уже почала відкриватися [раніше недоступна] інформація (архіви тощо), люди достатньо добре себе відчували, бо отримали те, що хотіли. Як мінімум, йшлося про інформацію. Криза ще не почалася або її дуже мало було відчутно.

Самі ж 90-ті рр. заклали найбільшу бомбу руйнації інформаційного імунітету, бо, з одного боку, до нас потрапило все західне. Воно апріорі вважалося хорошим і не могло бути хімічним, не корисним, з закінченим строком придатності тощо. Ніхто навіть не думав, що це можна фільтрувати. Найбільш банальний приклад — харчові продукти, котрі банально купувалися простроченими. Далі йшлося про руйнацію всіх процесів в державі: фінансова та психологічна складові, медична освіта, перші епідеміологічні ситуації по низці хвороб (СНІД, туберкульоз, наркоманія) та купа інших речей — достатньо сильно зруйнували основи інформаційного імунітету.

У 2000-х рр. вже почалася цифрова ера. Хай почалася вона спочатку онлайн і тоді ще не було [звичних всім нині] соціальних мереж, але вже ті часи внесли в нашу лексику таку річ як «в інтернеті написано, значить, правда». Сюди також додалася ще фінансова криза 2008 року. Здавалося б, 90-ті вже позаду, тільки стали на ноги і тепер можемо спокійно себе почувати, брати кредити та їздити відпочивати — і знову криза. Ще один важливий момент — це популяризація і засилля всього паранормального (екстрасенсів та ін.), які просто давали надії й вибивали будь-яку віру в щось. Вже наступним моментом стало зростання впливу соціальних мереж, що зробили процес запуску інформаційних вірусів максимально швидким.

Отакі маємо основні 4 етапи [руйнування інформаційного імунітету], що призвели усіх нас до того, що маємо: втрати Криму, війни на Сході та ін. Коли Україна стала незалежною, всім де-факто дали обіцянку «будете жити краще». Але сама обіцянка до цього часу не виконана, а люди за інерцією ще хочуть в неї вірити. Відповідно до кожної наступної зміни влади, таку вимогу заявляють. Тому це достатньо патова ситуація.

Звичка сприймати все «на віру»

У нас більшість людей сьогодні втратили інформаційний імунітет. Чим гарніша інформація, не важливо буде це політика, кава, глобальне потепління або будь-яка інша тема, хтось буде в це вірити. Беремо дуже простий приклад: періодично в Facebook з’являється повідомлення про те, що хлопчик Х виграв світову олімпіаду з фізики чи математики — і про це не написало жодне ЗМІ. Скільки разів все це спростовували, люди далі в це вірять, чому? Досі працює ця проста теза про просту людину, яка через дуже тяжку працю досягла визначних результатів, але суспільству до неї байдуже, отже, про неї ніхто не каже. Аналогічний принцип працює і з іншими речами: буде це чиясь політична кар’єра, чи упакування якогось товару. Завжди [для такої комунікації] береться якась первинна потреба людини чи групи людей стосовно того, в що готові повірити. У випадку коронавірусу йдеться про особисту безпеку. Це та сама базова піраміда Маслоу і, звичайно, люди не можуть на таке не реагувати. Подібний принцип працює і з питаннями фінансової безпеки.

Бульбашка, в якій живуть люди у соціальних мережах або в новинах — це суб’єктивна річ. Вони не розуміють, що в соціальних мережах, в принципі, немає нічого про журналістські стандарти чи об’єктивність. Про канали на Youtube тощо взагалі мовчу: там теж багато суб’єктивізму. Те ж стосується і теленовин: люди теж не завжди розуміють, кому належать ті чи інші канали, яка їхня політика тощо. Всі ці речі у них не прослідковується. Так і живуть [споживачі новин] у цих двох бульбашках. Тому коли говоримо про [інформаційні] віруси, то така інформаційна модель стосується абсолютно всіх каналів комунікації.

Кейс з плівками Гончарука

На практиці буває так, що інформаційний вірус «живе своїм життям» і після його запуску в одному напрямку, виходить навіть зворотний ефект. Один із прикладів, які уже проводила кільканадцять разів — це «плівки Гончарука». Інформація була запущена в одну сторону, але підняла в суспільстві тему про краще розуміння економічних процесів (йдеться про оприлюднення аудіозаписів з анонімного телеграм-каналу, на одному з яких Гончарук називає себе «профаном в економіці» та каже про потребу зрозуміло пояснити президенту Зеленському, як формується курс гривні — прим. авт.). Тобто люди почали більше цікавитися питаннями економіки та тим, що дійсно відбувається з курсом гривні/долара, чи це добре для бізнесу, який продають продукцію на західні ринки тощо. Тобто сама по собі інформація [яка запускається в маси] може модифікуватися і не завжди є вселенським злом. Але на старті, в будь-якому випадку, це направлено на досягнення конкретного результату. Історія з [прем’єр-міністром Олексієм] Гончаруком — це, швидше, виняток, коли запустили інформаційний вірус зі знаком мінус, а він в результаті отримав плюсовий результат.

Історія з Новими Санжарами очима фахівця

Власне, відсутність інформаційного імунітету та «здатність» українців піддаватися на різноманітні маніпуляції можна вважати основою всіх наших бід із Росією. Свіжий приклад — це ситуація з Новими Санжарами (йде мова про евакуацію українців з Китаю на карантин через коронавірус в лікарню селища у Полтавській області — прим. авт.), коли скажімо так одна частина суспільства пішла на іншу — і в кожного була своя правда. Можна скільки завгодно звинувачувати в цьому відсутність комунікації та інші фактори, але в основі всього цього — людська довірливість та те, що просто немає інформаційного імунітету. Коли в людини немає інформаційного імунітету, в такому суспільстві завжди знайдеться купа різних політиків, бізнесменів (та й взагалі кого завгодно), які хочуть нав’язати цій людині свою думку. Так, у випадку з Санжарами медіа маніпулювали, нагнітаючи паніку, заробляючи на трафіках, а [проста] людина сприймала це все на віру. Звичайно, бо в неї немає [інформаційного] імунітету.

Те, що відбулося, було достатньо прогнозовано. Бо коли виникає певне питання, що стосується безпеки кожної людини, вона звикає захищатися самостійно. Ми маємо ситуацію, коли ніхто не вірить ні медицині, ні правоохоронній системі, ні владі, [взагалі] нікому. А те, як відреагувала проактивна частина суспільства, наша хіпстерська бульбашка, лише говорить про нерозуміння, чому так насправді сталося, і те, що місцеві в цьому невинні. Як не крути, в основі всього лежить інформаційний імунітет, а вірніше — його відсутність. Ми це бачимо на купі прикладів, які стосуються і виборів (в т.ч. американських та тамтешнього президента Трампа). Тобто це не суто українська проблема, це всесвітня проблема.

У ситуації з Новими Санжарами взагалі було кілька моментів: дуже важливий момент № 1 — те, що взагалі допустили нагнітання ситуації, момент № 2 — це те, що при нагніченій ситуації вирішили попіаритися на того, що привезли українців додому. Тобто два факти — те, що це було сказано вголос та те, що це не було роз’яснено — і стало таким собі спусковим гачком. В такій ситуації де-факто комунікація мала б бути не просто хорошою, професійною, а й гучною. А ще вона мала б компенсувати оцю нестачу інформаційного імунітету. Ці три фактори склалися разом і сформувати таку ситуацію, що одні політичні сили на одній речі піарилися, інші — на іншій, а Росія просто «потирала руки», бо їй вже нічого не треба було робити. Це такий достатньо примітивний, але дуже ілюстративний приклад того, що означає не мати інформаційного імунітету в нації.

Про проблеми з державною комунікацією

Треба розуміти, що в нас [в Україні] ніколи не було професійної комунікації з боку держави. Це завжди було проблемою. Багато в чому це ґрунтувалося на тому, що в політиці з’явилися люди, яким потрібно відстоювати свої інтереси, а не інтереси держави. Все складалося в те, що призвело до розчарування владою, яке бачимо. Тобто стався стрімкий політ вниз, ріст розчарування людей та ріст оруеллівської дійсності, коли в людей залишається одне — вірити в чудеса. Відповідно той, хто краще та більш переконливо говоритиме про чудеса, тому й будуть більше вірити. Зараз у сфері комунікації ми живемо по простій формулі: все, що гарне, є правдою. Це абсолютний тренд.

Чи є різниця у комунікаціях у світі бізнесу та політики?

Основа у всіх однакова: ти говориш те, що треба почути. Так і основа у всіх інформаційних вірусів полягає в тому, що ти або даєш людині частково змодельовану інформацію, або даєш завідома викривлену інформацію. Це основа всіх основ, і, на жаль, також стосується й абсолютно «білих» сфер (реклама та PR) і будь-який «сірих» чи «чорних» сфер, що стосуються політики та більш маніпулятивних технік, про які взагалі ніхто не задумується. У нас чомусь звикли казати, що маніпулятори — це ті, які працюють в політиці, а всі, що працюють спеціалістами з піару в великих корпораціях — хороші. В цілому, усі комунікаційні фахівці просто мають розуміти всю свою відповідальність за подібне, скласти причинно-наслідкову модель і розуміли вартість кожного зі своїх кроків.

Треба чітко розуміти, що будь-який маніпулятор є дуже грамотною людиною. Бо в будь-якому випадку працює він за всіма законами Геббельса, де х% правди, y% брехні. І, що найцікавіше, що така правда — це думки [а не факти]. Це універсальна модель, на якій тримаються більшість маніпуляцій.

На жаль, через те, що люди не розуміють, як поширюється інформація та яка інформація є некоректною, самі ж своїми руками її й розповсюджують. 

Поради для тих, хто сумнівається та перевіряє інформацію

Коли бачиш, що пост лайкають боти — це червона кнопка, що потрібно перевірити інформацію. Якщо бачиш, що про цю інформацію пише якийсь «зливний бачок», її 100 % варто перевірити. Не потрібно довіряти! Онлайн можна знайти купу баз даних і з медіаграмотності, і про принципи роботи медіа. Якщо ти дивишся телевізор, треба знати, кому належить конкретний телеканал і як розрізняти, де є, а де відсутні журналістські стандарти.

Теж стосується і тоді, коли говоримо про ботів. То все дуже просто і банально виявити: заходиш під пост і дивишся, хто лайкає і коментує, якщо є пусті аватарки, а не фотографії, немає стрічки новин тощо, вже на цьому рівні можна таку новину фільтрувати. Хоча зараз близько 10 % від загальної кількості ботів — це а-ля живі люди. Навіть спеціаліст їх не відрізнить, вже не те, що звичайна людина. Ще другий момент: варто звертати увагу на залученість під повідомленням та яка, наприклад, залученість користувачів у перші хвилини після публікації та чи реально таке можливо за всіма алгоритмами Facebook’у. Якщо наш президент за еквівалентом популярності співмірний з [співзасновником та постійним керівником мережі] Марком Цукербергом, це, мабуть, нереально. А в цілому у своїй книзі «Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців» я виділяю 10 рівнів інформаційної гігієни.

Три важливі речі, які має розуміти кожен споживач інформації

Перше — в основі всього лежить інформаційний імунітет та його відсутність. Друге — те, що основними поширювачами інформації в нашу еру є [звичайні] люди. А не вірусмейкери чи всім відомі боти. Бо ті ж боти швидше працюють на створення штучної візуальної популярності, ніж дійсно на розповсюдження інформації. На жаль, через те, що люди не розуміють, як поширюється інформація та яка інформація є некоректною, самі ж своїми руками її й розповсюджують. Третій важливий момент полягає у тому, що ніяких змін не буде поки більшість (або там достатня кількість людей) не зрозуміє, що ця проблема є достатньо вагомою і ключовою. Це три основні моменти, які треба розуміти.

Книжка про інформаційні маніпуляції написана — і що далі?

Це найскладніше питання. Зараз для себе чітко бачу просвітницький вектор і розумію, що точно витрачатиму на це багато часу. Чи буде це оформлено в якусь іншу форму, ніж просвітницьку, наразі не розумію. Бо ще не пройшла до кінця тур [з книжкою], ще не побачила, наскільки вона продається та те, як люди починають впроваджувати це в життя. Я не людина, що буде боротися з вітряками. Якщо побачу, що суспільство живе «за цією червоною лінією» та не хоче мінятися, хай так і буде. Нікого не врятувати, якщо він того сам не хоче