5 нетипових книжок для юристів: Ignorantia juris non excusat

Якщо ви правник і вже трохи втомилися щодня читати закони, писати апеляційні скарги, а (майбутній) адвокатський іспит колеги уже вам сниться — це явно знак, що треба трохи розслабитися. Наприклад, почитати гарну профільну книжку на тему права, правозахисту чи про юристів і державу. Фактично без відриву від виробництва, так би мовити. 

У цьому списку п’ять нон-фікшн видань із західного ринку, які в минулі роки вийшли в Україні та розповідають про роботу правників, судів та кримінально-правової кваліфікації злочинів під новим кутом. І, що важливо, доступною мовою, яка знайома людям і без юридичної освіти. 

Чи можуть переконання однієї людини змінити стару систему і запровадити новий порядок? А двох? Книжка британського юриста (за фахом) та письменника (за покликанням) Філіпа Сендса стверджує, що так. «Східно-Західна вулиця: Повернення до Львова» – про людські долі у неспокійні часи ХХ століття, виникнення термінів сучасного міжнародного права – злочини проти людяності й геноцид – та роль особистості правника в історії.

У центрі розповіді – персональні історії та професійне становлення двох юристів-міжнародників Герша Лаутерпахта та Рафала Лемкіна (а також єврейське минуле Львова і Жовкви) від навчання на юридичному факультеті Львівського університету до «зали 600» Нюрнберзького трибуналу під час суду над нацистами по завершенні Другої світової війни. Саме завдяки їм правові кваліфікації «геноцид» та «злочини проти людяності» спочатку включили до обвинувального акту суду у Нюрнберзі (не обійшлося тут і без особистого протистояння, звісно), а вже згодом ці терміни поступово увійшли до основних категорій міжнародного права. Герш Лаутерпахт є автором «злочинів проти людяності», бо вважав, що «окрема людська істота… є основною одиницею усього права», а Рафал Лемкін дотримувався позиції, що «напад на національну, релігійну та етнічну групу має бути визнано міжнародним злочином», тобто «геноцидом» (до речі, ст. 442 Кримінального кодексу України має таку кваліфікацію теж).

Правники знайдуть у книжці історичні свідчення про формування норм міжнародного права, принципи «правотворення» в гітлерівській Німеччині, виникнення Міжнародного кримінального суду, Нюрнберґ як початок міжнародного права і правозахисного руху, львівську школу права і навіть те, як знаки пунктуації впливають на юриспруденцію. Крім того, ця книжка — гарна нагода черговий раз поміркувати, як потенційно можна кваліфікувати дії по обидві сторони конфлікту на Сході України, коли той у майбутньому стане предметом розгляду у стінах Міжнародного кримінального суду.

Закони, розпорядження та інші документи з усієї Європи почали надходити до Стокгольма. Лемкін уважно вивчав кожен документ, робив нотатки, примітки в тексті, перекладав. Стоси паперів множилися, доповнювалися матеріалами, отриманими із стокгольмської центральної бібліотеки, в якій зберігалися тексти, що пов’язані із політикою Берліна. Прокладаючи собі шлях через ці законодавчі акти, він знаходив спільні теми, елементи «концентрованого задуму». Ця робота, яка проводилася паралельно зусиллям Лаутерпахта із захисту окремих осіб, про які Лемкіну не було відомо, виявила, що сукупною метою німців було масштабне знищення народів, над якими вони встановили свій контроль. 

Легко бути мудрим заднім числом. Це слова з книжки хорватсько-шведської журналістки та письменниці Славенки Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі». У своїй праці авторка пише про військових злочинців із лави підсудних Міжнародного кримінального суду в Гаазі та війну 1990-х років у колишній Югославії. І книжка, передусім, про пересічних людей і війну, але є у ній місце і правам людини. Хоча не обійшлося тут і без особистого, бо ще один герой у цій історії, якого не можна оминути, – це сама Славенка та її сім’я.

Дракуліч наголошує, що «суди над воєнними злочинцями важливі не так через мертвих, як заради живих». Ми не знайдемо тут докладного опису судових засідань чи юридичної казуїстики кожної справи. Це документальна історія, й епізоди війни на Балканах змальовано в чотирьох вимірах: персональному – з портретами особистостей злочинців; суспільному – як суспільство у різний спосіб реагує на події; правовому – обставини кожної справи, що спричинила злочин, і Міжнародний трибунал як спосіб покарати винних; психологічному – як спроба на конкретних життєвих прикладах краще пізнати людську психіку. «Трибунал створили, бо колишні югославські держави чи то не могли, чи то не хотіли розглядати у судовому порядку справи своїх воєнних злочинців», – констатує авторка.

Злочини проти людяності, воєнні злочини, геноцид – за такими кваліфікаціями засуджено більшість югославських злочинців по всі сторони конфлікту. Але, що важливо, не всіх буде покарано, бо десь забракне доказів, а когось виправдають. Важливо, що під час перебування заарештованих у Схевенінґенському таборі утримання їх права теж ніхто не утискає та надаються усі умови, до яких вони звикли (як саме, дізнаєтеся у тексті), бо інакше це можуть кваліфікувати як катування.

Перехресний допит — тривала, скрупульозна й виснажлива процедура. Я захоплююся неймовірною зосередженістю суддів, адже сама відчуваю, що будь-якої миті можу задрімати. Тепер, посидівши трохи в цій судовій залі, я розумію, чому тут порожньо. Суд — будь-який суд, не лише цей — скрупульозний, повільний і втомливий. Але саме таким він і має бути. Суд — не шоу для публіки. 

Американський психолог Філіп Зімбардо розповідає, як створив у підвалі Стенфордського університету імпровізовану в’язницю, та чим це скінчилося. Фактично перед вами 600-сторінкова детальна хроніка відомого Стенфордського в’язничного експерименту 1971 року та його осмислення від самого автора. Книжка написана у стилі наукової публіцистики і вона однозначно для витривалого і вдумливого читача. Тут багато права та кримінології, що однозначно буде цікаво фаховій аудиторії зі світу юриспруденції, роботи поліції, пенітенціарної системи та судової психології (не дарма ж і відмітка на обкладинці «для дорослої аудиторії»).

Книжка вийшла друком у США ще у 2007 р. і, як детально пояснює Зімбардо, активним поштовхом до її написання стали випадки тортур американськими солдатами ув’язнених в іракській в’язниці Абу-Грейб на початку 2000-х. Бо надто вже нагадували його власний в’язничний експеримент початку сімдесятих минулого сторіччя. Це і, в цілому, вся передісторія того, як в одному тексті поєдналися питання психології, правозахисту та філософських роздумів про межу між добром і злом. Щоправда, вона об’ємна не тільки за розміром, але ж за категоріями, які обговорює. Умовно «Ефект Люцифера» можна поділити на три (неспіврозмірні, правда, за кількістю тексту) частини: перша розповідає про підготовку, перебіг і, в результаті, завершення та значення для науки експерименту; друга — історію, до чого тут тортури у в’язниці Абу Ґрейб; третя — науково-публіцистичні роздуми психолога про природу впливу системи, оточення та ситуації на вчинки індивіда, природу героїзму та пропаганди та ін.

У своєму викладі Зімбардо використовує багато риторичних запитань, через які пояснює як підготовку та перебіг експерименту, так і запрошує читача до діалогу із собою. Певно, найголовніше із них те, що фактично винесене у підзаголовок книжки «чому хороші люди чинять зло», хоча знаку питання на обкладинці ми й не бачимо. В результаті, психолог переконливо стверджує, що «характер людей може змінюватися під впливом потужних зовнішніх сил» і «система творить ситуацію».

Для поліцейського, який вдається до катувань, робота ніколи не буде тільки службою. Катування завжди вимагають особистих взаємин. Важливо зрозуміти і вибрати вид й інтенсивність тортур, які найбільше підходять певній особі в певний час. Помилка у виборі чи заслабке катування означає відсутність зізнання. Занадто сильні тортури — і жертва помре до свого зізнання. В обох ситуаціях мучитель не досягає мети і накликає на себе гнів начальства. Вміння ж обирати правильний вид і ступінь тортур, аби отримати потрібну інформацію, приносить солідну винагороду і похвалу начальства.

Смертну кару в Україні скасували ще у 90-х, але у 30-и штатах США вона досі застосовується як вид покарання. І що важливо, як до дорослих, так і до неповнолітніх. Від цього факту трохи мороз по шкірі, особливо коли читаєте про ці справи просто із щоденної практики адвоката-правозахисника.

Після університету юрист Браян Стівенсон заснував у Алабамі (США) організацію Equal Justice Initiative, яка від початку була покликана допомагати засудженим-смертникам та згодом розширила профіль своєї правозахисної діяльності до захисту прав засуджених в цілому, в т.ч. щодо звільнення незаконно засуджених людей, допомоги душевнохворим ув’язненим, перешкоджанню утриманню дітей у тюрмах для дорослих та ін. Поряд із юридичними фабулами справ правозахисник у книжці змальовує і життєві обставини людей із бідних сімей, які потрапляють за ґрати в очікуванні на електричний стілець чи довічне ув’язнення, наголошуючи, що «ми намагаємося допомогти бідним і захистити їхні права, щоб вони отримували належну правову допомогу».

Чому варто читати українському юристу? Це сувора американська реальність бідних районів із некваліфікованими адвокатами, расовими упередженнями в системі кримінального судочинства, зацікавленої у якнайшвидшому закритті справ поліцією та нахабними прокурорами, які хочуть застосування лише найвищої міри покарання. І додайте ще суб’єктивний погляд адвоката-правозахисника на місцеву злочинність та реальну систему кримінальних покарань. Книжка також буде цікавою і з точки зору порівняння українського законодавства з американським та особливостями їхнього правозастосування (збір доказів, цивільне відшкодування за незаконне засудження, вплив судимості на виборче право тощо).

Висвітлення цієї справи в пресі до судового розгляду майже унеможливило б її об’єктивний розгляд у судді. Місцева преса округу Монро характеризувала Волтера Максимілліана як утілення зла і висловлювала чітку позицію про те, що його засудження було правомірним, а страта — необхідною. Місцеві газети зображали Волтера як небезпечного торговця наркотиками, який, можливо, скоїв вбивство декількох невинних підлітків. Газети Монровілла і Мобілю спокійно друкувати твердження про те, Волтер був «наркобароном», «сексуальним маніяком» і«ватажком банди». … На цьому етапі люди, здавалося, мало цікавилися правдою про те, хто ж насправді був убивцею.

Про які права людини йдеться, коли владу у твоїй країні захопили диктатори? Моторошну історію (особливо, першої половини) XX століття ми знаємо крізь призму двох світових війн. Ага, у Європі тих часів не всюди серйозно зважали на право на життя та право на гідність (так, в документах вони були закріплені дещо згодом). Але це якраз не про військові конфлікти. Про це розповідає книжка «Криваві землі. Європа поміж Гітлером та Сталіним» американського історика, професора Єльського університету Тімоті Снайдера.

Опис подій у тексті охоплює майже все минуле століття, починаючи розповідь з того, що «йшов 1933 рік, коли Йосип Сталін навмисне морив голодом радянську Україну». І, стверджує автор, у математичній дії протиправних діянь між режимами Сталіна та Гітлера можна сміливо поставити знак рівності, якби цинічно це зараз не звучало. Cама книжка — то історія політичного масового вбивства європейської історії та, фактично, масового порушення прав людини. В СРСР були тортури? Та ні, про що ви говорите? Радянська історіографія вам про це не розкаже, правозахисники — так.

Написаний у науково-популярному стилі історичний текст описує те, як людські долі в умовах терору перетворюються на цифри та факти. «Якщо ми знаходимо сенс у вбивствах, то ризик у тому, що більша кількість убивств означатиме більший сенс», — попереджає Снайдер. Вважаємо, що це точно той фаховий погляд із Заходу на вітчизняну історію та факти порушень прав людини, про який варто знати кожній освіченій людині.

Зізнання вибивали тортурами. Енкаведисти застосовували «конвеєрний метод», коли в’язня допитували безперервно вдень і вночі. Крім цього практикували «стояння», коли підозрювані мусили стояти біля стіни, а якщо ті засинали або торкалися опори, їх били. Відчуваючи цейтнот, енкаведисти часто просто били в’язнів, поки ті не зізнаються. 21 липня 1937 року Сталін схвалив таку практику. В Білоруській РСР енкаведисти опускали в’язнів головою в нужник і били, коли ті намагалися підвестися. Деякі слідчі приносили з собою заготовку зізнання і просто вписували туди персональні дані в’язня, змінюючи ту чи ту деталь від руки. Інші заставляли підписувати порожні бланки, а заповнювали їх потім. Так радянські органи «викривали ворога» і фіксували його «настрої». 

(Visited 2 739 times, 1 visits today)