«Несказане» Селесте Інґ. Уривок із перекладної новинки лютого

Роман «Несказане» (Everything I Never Told You) американки Селесте Інґ визнано найкращою книжкою року за версією Amazon, National Public Radio, San Francisco Chronicle, Entertainment Weekly та низки інших видань. Бестселер New York Times. Переможець премій Alex Award та APALA Award. Права на переклад роману придбали понад двадцять країн. Українською книжка вийшла у видавництві Наш формат. 

Лідія — центр всесвіту сім’ї Лі. Довкола неї обертаються усі мрії, сподівання, слова і вчинки. Мати наперед визначила її долю — свою блакитнооку дівчинку вона бачить лікаркою, дорослою, упевненою в собі жінкою. Купує їй книжки, допомагає робити домашні завдання, береже, мов коштовний скарб, і навіть не пускає з дому. Батько мовчки потурає дружині. Інші двоє дітей ростуть у тіні виплеканого батьками «сонечка». Та одного дня їхня зірка зникає назавжди. Чорна діра, що утворилася у душах батьків, затягує всіх, хто лишився… Чи наважаться рідні, опинившись на краю прірви, нарешті сказати те, про що мовчали?

Переклала з англійської Анастасія Дудченко. Також працювала над перекладами “Робота рулить! Уроки Google. Правила гри у команді мрії” та “Проти шторму”. 

Селесте Інґ (Celeste Ng) — американська письменниця, лауреатка Пушкартської премії за найкраще оповідання. «Несказане» — її перший роман, що й приніс авторці світову славу.

«Несказане»

уривок з роману

Одного дня, коли Мерилін провела дітей до школи й саме складала другий стос випраної білизни, задзвонив телефон. Медсестра з лікарні Святої Катерини у Вірджинії повідомила, що її мама померла. Серцевий напад. Це сталося 1 квітня 1966 року, й перше, що спало на думку Мерилін: жахливий, безглуздий, нітрохи не дотепний жарт, цілковитий несмак.

Вона майже вісім років не розмовляла зі своєю мамою — з дня весілля. За весь цей час мати жодного разу не написала їй. Коли народилися Нат, а потім Лідія, Мерилін не повідомила їй про це, навіть не відіслала фото.

Про що мова? Вони з Джеймсом ніколи не обговорювали того, що мама сказала перед їхнім одруженням: «Так неправильно».

Мерилін не хотіла навіть згадувати той день. Тож коли Джеймс увечері прийшов додому, вона просто сказала:
— Моя мама померла.
Потім повернулася знову до плити й додала:
— І треба скосити газон.
Він зрозумів: про це більше не говоритимуть.
За вечерею, коли вона повідомила дітям про смерть їхньої бабусі, Лідія підняла голову й спитала:
— Ти сумуєш?
Мерилін глянула на чоловіка.
— Так, — відповіла вона. — Звичайно, сумую.

Потрібно було дещо владнати: підписати папери, домовитися про поховання. Тож Мерилін залишила дітей на Джеймса та поїхала до Вірджинії. Вона вже давно перестала думати про це, як про дім. Мусила розібрати там материні речі. Поки долала милю за милею штатом Огайо і далі Західною Вірджинією, запитання доньки час від часу спливало в думках. Вона не могла б упевнено відповісти й самій собі.

Чи сумувала Мерилін за матір’ю? Її вразило інше, те, наскільки знайомим досі здавався материн будинок. Навіть після восьми років відсутності вона точно пам’ятала, як потрібно повернути ключ — униз, а потім угору — щоб замок відімкнувся; знайомими були й ґрати на дверях, які з шипінням повільно зачинялися самі. Лампочка у передпокої перегоріла, й важкі штори у вітальні були зсунуті, але її ноги попри темряву ступали туди, куди слід: довгі роки вона відпрацьовувала схоже на танець кружляння довкола крісла й пуфа, щоб дістатися до столу перед диваном. Пальці з першого разу намацали ребристий вимикач лампи. Це міг бути її дім.

Коли спалахнуло світло, Мерилін побачила ті самі пошарпані меблі, серед яких виросла, блідо-бузкові шпалери з імітацією текстури шовку. Той самий сервант, натоптаний маминими ляльками. Непорушний погляд їхніх очей викликав такий самий холодок. На каміні — її дитячі фотографії. Усе, що потрібно було забрати звідси. Чи вона сумувала? Ні. Просто втомилася після довгої дороги.

— Багато хто вважає, що така робота пов’язана з надмірною емоційною напругою, — сказав їй трунар наступного ранку.
Він дав номер телефону клінінгової компанії, яка спеціалізувалася на підготовці будинків до продажу.
«Упирі, — подумала Мерилін. — Що за робота — чистити помешкання небіжчиків, запихати їхні життя в сміттєві баки й волікти геть».
— Дякую, — вона підняла підборіддя. — Краще я сама.

Але коли спробувала розсортувати мамині речі, не знайшла нічого, що хотіла б зберегти. Золота мамина обручка, дванадцять фарфорових сервізів, перловий браслет, подарований батьком Мерилін: сувеніри з нещасливого весілля. Мамині светри стриманого стилю й спідниці-олівці, рукавички та складені один в один капелюшки: реліквії обмеженого існування людей, яких Мерилін завжди жаліла. Мама дуже любила свою колекцію ляльок, але їхні обличчя нагадували крейдяно-білі фарфорові маски під перуками з кінського волосу. Маленькі незнайомки з холодними очима.

Погортала фотоальбом у пошуках спільного фото з мамою, але не знайшла. Лише Мерилін з кісками в дитячому садочку, Мерилін у третьому класі з відсутнім переднім зубом, Мерилін на шкільній вечірці в паперовій короні, Мерилін —старшокласниця перед різдвяною ялинкою, знята на дорогоцінний «Кодахром»9. Три фотоальбоми знімків Мерилін і жодної світлини матері. Неначе її ніколи не було.
Вона сумувала? Як вона могла сумувати за матір’ю, якщо матері ніде не було?

А далі знайшла на кухні мамину кулінарну книгу Бетті Крокер з двічі тріснутим і двічі заклеєним скотчем корінцем. На першій сторінці розділу про печиво — лінія на полях у вступі, така, як вона робила в коледжі, щоб позначити важливий абзац. Це був не рецепт. «Щоб у кошичку завжди було печиво!» — наказував абзац. «Хіба є у світі кращий символ дружної родини». Оце й усе. Її мама відчула потребу виділити лише таке. Мерилін глянула на кошичок у формі корови на столі й спробувала уявити його дно. Що більше вона про це думала, то менше залишалося певності, що вона взагалі колись його бачила.

Перегорнула книжку в пошуках інших позначок олівцем. У розділі «Пироги» таки знайшла ще одну. «Якщо бажаєте зробити чоловікові приємність, спечіть пиріг. Але переконайтеся в тому, щоб він був ідеальним. Шкода чоловіка, який ніколи не приходив додому на гарбузовий пиріг чи пиріг із заварним кремом». Під написом «Основи приготування яєць»: «Ви маєте знати, які саме яйця любить чоловік, за якого виходите. Швидше за все для нього це буде вкрай важливо. Тож гарній дружині слід знати шість основних способів приготування яєць». Вона уявила, як мама торкає кінчик олівця язиком і робить акуратну темну мітку внизу сторінки, щоб запам’ятати
написане.

«Ви продемонструєте свою майстерність у приготуванні салату, й це буде ваш внесок у затишок і комфорт вашого дому».

«Хіба є щось приємніше за випікання хліба?».

«„Соління Бетті”, „Персикові консерви тітки Еліс”, „М’ятна приправа Мері”. Хіба щось приносить вам більше вдоволення, ніж низка блискучих слоїків і склянок на вашій полиці?».

Мерилін подивилася на портрет Бетті Крокер на звороті обкладинки — трохи сивини на скронях, хвилясте волосся підняте над чолом, ніби відкинуте крутим вигином брів. Якоїсь миті вона здалася схожою на її матір. «Хіба щось приносить вам більше вдоволення?».

Звісно, її мати сказала б: «Ні, ні й ні». Мерилін із раптовим болісним нападом жалощів подумала про те, як мама мріяла про життя із позолотою і запахом ванілі, та зрештою залишилася сама-самісінька в цьому малому, сумному, порожньому домі, спіймана, мов муха у слоїк. Її донька поїхала геть, а від неї самої не лишилося жодного сліду, крім оцих помічених олівцем мрій. Мерилін сумувала? Вона гнівалася. Її розлютила дріб’язковість материного життя. «Оце, — подумала вона, гидливо торкаючи пальцями кулінарну книгу, — оце все, що мені потрібно, щоб пам’ятати про неї. Усе, що я хочу зберегти».

Наступного ранку вона зателефонувала в клінінгову компанію, яку рекомендував трунар. Приїхали двоє чоловіків у синій уніформі, схожі на двірників. Вони були чисто виголені та ввічливі, дивилися на неї співчутливо, але нічого не сказали про «втрату». Пакували ляльок, тарілки й одяг у картонні коробки зі спритністю перевізників меблів. Сповивали меблі у ватяні подушки й котили їх до вантажівки. «Куди їх відвозять, — думала Мерилін, обережно притискаючи до себе кулінарну книгу, — матраци, фотографії, спорожнілі книжкові полиці? Туди само, куди потрапляють люди після смерті, куди зникає все: подалі від життя».

До обіду чоловіки винесли з будинку геть усе. Один із них підняв капелюха в бік Мерилін, інший попрощався легким ввічливим поклоном. Обоє вийшли, спрацював мотор вантажівки на подвір’ї. Мерилін ходила з кімнати в кімнату з кулінарною книгою під пахвою, перевіряючи, чи не лишилося чогось, але ті чоловіки ретельно все прибрали. Її стару кімнату було складно впізнати без картин, які досі висіли на стінах. Єдиною ознакою того, що вона тут колись жила, були дірочки від кнопок у шпалерах, непомітні, якщо не знати, куди дивитися. Це могло бути помешкання незнайомця. Штори теж зняли, але за вікном стояли сутінки й при світлі лампи в шибці відбивалося її обличчя. Перш ніж вийти назавжди,вона зупинилась у вітальні, де ще лежав килим. На ньому рябіли сліди, залишені стільцями. Глянула туди, де раніше була полиця над каміном, а тепер залишилася просто чиста лінія вздовж голої стіни.

Коли виїхала на трасу, якою мала повертатися додому, до Огайо, порожні кімнати ще стояли перед очима. Вона болісно ковтнула, намагаючись прогнати думки, й сильніше натиснула на педаль газу.

Читати: 15 гарних книжок із назвою в одне слово

Читати: Непрості дитячі книжки: про війну, втрату, безпритульність, секс і любов без обмежень

Читати: Хто така Олівія Кіттеридж? Уривок з роману Елізабет Страут