«Привіт, мене звати Корі. Мені цікаво, що робить життя повноцінним. Я був монахом, вчився у всесвітньовідомих дослідників щастя та прагну допомогти людям жити краще» - так автор бестселеру Корі Мускара знайомиться з читачами на власному сайті. Сам себе він називає спікером, вчителем, тренером, а свою місію бачить в допомозі людям з антистресовими медитаціями, управлінням гнівом та, зрештою, стартом нового життя «тут і зараз».
Ведучий подкасту Practicing Human Корі Мускара вчить «зосередженості уваги. Уявіть: він проводить лекцію для багатіїв зі списку Fortune-500 і помічає, що мільярдери не можуть випустити телефони з рук. Корі просить всіх відкласти свої айфони та зосередитись на звуках дзвіночка, щоб почати відчувати момент. Це допомагає вирватися з кола автопілоту «треба», «негайно», «це ж на вчора».
Мускара впевнений, що відкритися світу ми можемо лише демонтувавши внутрішні стіни.
Уривок з книжки «Не проґавте свого життя. Як по-справжньому бути тут і зараз»
Зосередженість уваги— це свобода
У коледжі я долучився до студентського братства. У більшості студентських організацій є люди, які вам подобаються, і є ті, яких ви, гм-гм, воліли б бачити рідше. Для мене людиною, яку я хотів стрічати рідше, був Раян.
На початку мого другого року навчання і Раян, і я претендували на роль голови братства. Посада спершу дісталася Раянові, та за кілька місяців перейшла до мене—завдяки низці нових ідей, які я мав намір реалізувати.
Я очікував, що він не надто зрадіє, проте не сподівався того, що сталося в наступні кілька років.
Раян поширював про мене плітки, пащекував за моєю спиною і завше єхидно висловлювався про те, який з мене голова. Якось мені потрібно було зібрати по 40 доларів із кожного члена братства на певну подію, то Раян дав мені гроші стосом одноцентових і п’ятицентових монет.
Увесь цей час я не грав роль святого й часто сперечався з ним, та ще й так само в’їдливо висловлювався за його спиною.
Ця напруга тривала три роки, а те, що ми мешкали в одному гуртожитку, лише підкладало дров у багаття. На четвертому курсі я врешті-решт виїхав із гуртожитку з кількома друзями. Вгадайте, хто оселився в сусідньому будинку? Раян.
У нас були спільні друзі, тож ми не мали шансів позбутись один одного.
Наші будинки влаштовували вечірки на вихідних, отож, на початку року ми домовилися про спільне користування порожніми пивними бочками (за кожну треба сплачувати на банківський рахунок завдаток 50 доларів), коли надходив час звернутися до продавця пива (так, я знаю, що цієї миті виглядаю як типовий братчик).
Кілька тижнів по тому я почимчикував до їхнього будинку, щоб забрати порожню бочку, потрібну на суботню вечірку. Вхідні двері були незамкнені, тож я ввійшов, узяв порожню бочку й рушив до виходу. У будинку панувала якась моторошна тиша. Це нагадувало епізод із мультиплікаційної стрічки «Король Лев», у якій левенятко Сімба опинилося в долині саме перед набігом антилоп гну, що поперли з гори вниз.
За кілька секунд я почув такий набіг. Озирнувшись, угледів Раяна, що пер сходами вниз.
Він миттю наїхав на мене:
—Якого чорта ти тут робиш? Чого тягнеш нашу порожню бочку?
—Чувак, кілька тижнів тому ми домовилися, що будемо ділитися порожніми бочками для вечірок,—мовив я.
—Дурня. Я на таке не погоджувався.
—Ну так усі інші погодилися. Тому не розумію, яка в тебе проблема.
—Моя проблема—це ти, йолопе! Приходиш у мій дім і цупиш наше добро!
Тієї миті я закипів гнівом. Я відчув, як мої долоні стискаються в кулаки. Зціпив зуби. Моє обличчя почервоніло. З цим хлопцем я дійшов до межі.
Він і далі горлав мені в обличчя. Я відчував, що зараз зжену на ньому злість і повторю той самий патерн стосунків, що його ми ялозили кілька останніх років. А тоді в мить неначе божественного втручання мене осяяла думка: «Спробуй щось нове».
І мене попустило. Кулаки розтислися, плечі опустилися, м’язи обличчя розслабилися. Щойно Раян перестав репетувати, як я вдихнув і мовив:
—Слухай, не знаю, що тут коїться. Я думав, у нас домовленість, але, може, помилився. То забирай цю порожню бочку. Чесно кажучи, якщо ми будемо сусідами весь цей рік, то я не хочу, щоб усе було як тепер. Не знаю точно, що саме відбувалося між нами останні кілька років, та якщо я якимось чином допік тобі, пробач. Може, забудемо про все?
Запала мовчанка.
Він зблід, устромив у мене очиська й відрубав:
—Віддавай бочку й котися з мого будинку.
Я зітнув плечима.
Це була не та відповідь, яку мені хотілося почути, однак я скорився. Виходячи, я подумки розмірковував: «І хто був цей спокійний, стриманий чувак?». Тієї ночі я ліг спати задоволений собою.
Два дні по тому я снідав з приятелем, що був у курсі трирічних чвар поміж Раяном і мною. Я відвів очі від співрозмовника й побачив, як до їдальні хтось увійшов. Хто, як гадаєте? Раян. Я опустив голову та їв далі. У мене був не той настрій, щоб спілкуватися з ним.
За якусь мить я відчув, що Раян стовбичить наді мною. Він простягнув мені руку, пропонуючи її потиснути.
У мене промайнула думка: «Це пастка, і він хоче дати мені ляща».
Але Раян і далі так стояв, тож я простягнув долоню для рукостискання, а він промовив:
—Пробач, я тоді поводився як йолоп. Якщо ти все ще хочеш почати з чистого аркуша, то я згоден.
Я не знав, що відповісти, тож просто ствердно хитнув головою, розгублено усміхнувся й урешті сказав:
—Звісно, друже, це супер.
Коли Раян пішов, мій приятель мовив:
—Не розумію, що сталося, але не думав, що колись таке побачу.
Я теж цього не чекав. Напруга між нами була страшенна. Ніхто в братстві не вірив, що вона зникне. Але вона таки зникла.
Ми з Раяном не найліпші друзі. Ми навіть більше не спілкуємось. Однак наші стосунки після того дня справді змінилися. Увесь четвертий курс вони були приязними. Ми не запрошували один одного на недільні сніданки, але товаришували. Ми навіть здибалися на заняттях із медитації наступного семестру (де порозмовляли про духовну подорож).
На нову траєкторію наших стосунків вплинула одна вельми важлива мить: мить, коли я відчував, що кожна частинка мене прагне зреагувати у визначений спосіб, проте я обрав іншу реакцію. Це була мить, коли я відійшов від свого звичного патерну поведінки та віднайшов свободу реагувати по-іншому.
Це був той проміжок між стимулом і реакцією, про який казав Ролло Мей, і я зрештою зміг розпізнати цю мікромить і зреагувати інакше.
А втім, я ще не розповів, що саме мені в цьому допомогло. Улітку перед цим інцидентом із Раяном я здійснив свій перший ретрит з безоцінної зосередженості уваги й після нього медитував по 10 хвилин щодня. Головне, чого я навчився тоді,—це сидіти нерухомо, фокусувати увагу на диханні, помічати, як виникають думки, емоції та бажання, визнавати їх і відпускати, а тоді знову зосереджувати увагу на диханні.
Ця базова підготовка в царині медитації — ось що допомогло мені відчути напругу в тілі, коли я був із Раяном, спостерігати за нею, не реагуючи, і вибрати іншу реакцію. Я вперше побачив, як безоцінна зосередженість уваги викликає реальні зміни. А до цього вважав її способом зменшити стрес або стати спокійним. Однак тепер вона виглядала як суперсила. Я більше не був рабом моїх звичних патернів реагування й не діяв украй імпульсивно та під впливом тимчасових емоцій.
Здатність усвідомлювати й бути достатньо стійким, щоб бачити варіанти вибору, які ми маємо щомиті,—це, ймовірно, найважливіша частина нашої подорожі до присутності, оскільки саме так ми змінюємо звичний спосіб ставлення до теперішнього досвіду. Без перебільшення, кожна окрема мить—це можливість дізнатися, якими є наші звичні тенденції: чи очікую я найгіршого, чи вишукую щось негативне, чи сумніваюся в собі, чи обороняюся, чи підкоряюся, чи відвертаюся від стіни психічного болю. І щойно ми усвідомимо ці тенденції, то можемо вибрати іншу реакцію.
Віктор Франкл—чоловік, який пережив Голокост і втратив усю родину в нацистських концтаборах,—написав знамениті слова: «У людини можна забрати все, крім одного: останню з людських свобод — свободу вибирати своє ставлення за будь-яких обставин». Навіть коли ми не можемо змінити обставини, ми здатні змінити своє ставлення до них.
Більше про тонкощі того, як слід змінювати патерни мислення й поведінки, я розповім у восьмому розділі, а зараз лишень скажу, що ця зміна починається зі здатності розпізнавати отой проміжок між стимулом і реакцією.
Наступного разу, коли ви розмовлятимете по телефону з нестерпним родичем, або ж хтось підріже ваше авто на дорозі, або ж ви будете нетерпляче очікувати, коли повільна людина розрахується за покупки в продуктовому магазині, спробуйте відчути той проміжок, що дасть вам змогу зреагувати по-іншому.
Що стало тригером? Як ви відчуваєте його у своєму тілі? Чи можете ви сприймати його, але не реагувати на нього звичним для себе способом? І якою могла б бути інша реакція на тригер?
У кожній миті криється можливість багатьох різних реакцій. Відчуйте, як імпульс штовхає вас в одному напрямку, вдихніть і помізкуйте, чи існує реакція, що більше узгоджується з тією людиною, якою ви прагнете стати.
