Христина Назаркевич: «Мій рецепт хорошого перекладу — багато читати, щоб почувати себе в мові як досвідчений плавець у морі»

Автор фото, використаних у матеріалі, — Катя Акварельна

Список книжок, перекладених Христиною Назаркевич, — вражає. Андреас Каппелер, Доріс Карнер, Ільма Ракуза, Карл-Маркус Ґаус, Мартін Поллак, Йозеф Рот — це лише четверта його частина. Ретельна, дотепна, людяна Христина Назаркевич пірнає у мову як у море, надаючи перекладам з німецької на українську плинного звучання. Ще у 90-х роках вона захистила дисертацію про Генріха Бьолля й відтоді викладає на кафедрі німецької філології Львівського університету імені Івана Франка. Це особливо відчутно, адже дуже любить і вміє спілкуватися із молодшим, студентським, поколінням. 

Ми говоримо з Христиною Назаркевич перед презентацією книжки «Міста і люди» Йозефа Рота у Бродах — про глибинну справу перекладу, його значення в радянські часи й тепер, а також про те, як молодим перекладачам уникнути помилки дослівності чи штивності мови. 

Я б хотіла почати розмову з Твоїх перших перекладів. Знаю, що це були листи Вольфганга Амадея Моцарта, а також оповідання Генріха Бьолля. Про нього Ти й дисертацію писала. Звідки симпатія саме до Бьолля?

Випадково, насправді. Бьолля запропонувала мені наукова керівничка, і я навіть не надто читала його перед роботою над дисертацією. Проте щиро полюбила, працюючи над його текстами. Я навіть не підозрювала, що цей автор настільки глибокий і людяний. Ми провели з ним чотири роки дисертаційного періоду.

Залишилась любов до нього?

Так. 

А Моцарта я переклала лише два листи до кузинки. Мені здається, що я тоді не була готова перекладати такі складні тексти. Я перекладала зі старого видання, набраного ще так званою готикою. В жартівливих листах дуже багато каламбурів. На жаль, так і не знаю інших перекладів Моцартових листів українською.

Ти переклала також багатьох сучасних авторок, як от Дженні Ерпенбек, Терезію Мору, Ільму Ракузу. За яким принципом ти вибираєш тексти, які перекладатимеш?

Майже всі художні книжки, які я переклала — це мої пропозиції. Мій власний літературний смак.

Як Ти їх шукала? Доречно згадати, що Ти певний час жила за кордоном, наприклад, рік у німецькому Фрайбурзі, часто їздила на перекладацькі стипендії. Що тобі дав цей досвід життя за кордоном?

Це був досвід, у першу чергу, побутово-психологічний. Я не впевнена, що навчилась чогось нового про німецьку літературу, проте мала доступ до багатьох книжок. Питання, що цікаво читати, дійсно складне. Як за цим всім встигати і стежити? Тим паче, що німецькомовний простір — це три країни. Ще й додатково треба слідкувати за тим, що в Україні відбувається. На мою думку, найкращі місця, де можна стати більш поінформованими — це короткі стипендії чи перекладацькі семінари за кордоном. 

Що за минулі п’ять років, на твою думку, змінилося на українському видавничому ринку? Чи побільшало так званих «обов’язкових» перекладів?

Їх стає щоразу більше. Але тоді постає питання що обов’язкове: класика, література «мертвих» авторів, чи література сучасних авторів? Бо я є прихильницею другого — актуальних текстів. Зараз мало хто буде просто так, у задоволення, читати книжки, написані двісті років тому. Але для того, щоб повністю розуміти літературний текст, треба впізнавати ті тексти, на які опирається автор. Ти орієнтуєшся в літературі, якщо впізнаєш інтертекстуальні сигнали, саме вони роблять літературу цілісною. Як можна зрозуміти літературу іншої мови, якщо не знаєш класичної літератури цією мовою і не розумієш текстових алюзій?

Яке, на твою думку, має значення начитаність для перекладу?

Першорядне. Власне, для того, щоб впізнавати пов’язаність текстів між собою. Щоби перекласти добре і розуміти, якими засобами це робити, треба бути начитаним. Не треба вигадувати велосипед, просто треба знати, що є такі мовні засоби. 

Я мала щастя з тобою працювати у різних тандемах — і як видавчиня із перекладачкою, і як співавторка перекладу. Щодо другого випадку маю сказати, що для мене, людини без фахової філологічної освіти, це був ще один університет. Ти довго викладаєш, відчувається твій досвід. Що дало Тобі це спілкування із тими, хто вчиться?

Ти знаєш, у мене якраз перед від’їздом було заняття з літературного перекладу. Домашнім завданням було перекласти короткий, на сім рядочків, текст. І ось цей коротенький текст ми ледь встигли обговорити за відведені 80 хвилин. Початківці нерідко легковажать невидимими нюансами, все варто ретельно обговорювати.

Я зараз згадую, що робила на початках такі ж помилки. Маю на увазі помилку дослівності, помилку неврахування полісемії слова, чи штивність мови. Мені знадобилося багато років, аби навчитися це більш-менш вправо обходити. Якщо це навчальний предмет, то мушу пояснювати студентам. Їм часто образливо чути, що вони зробили невдалий переклад, але навчитися перекладати можна лише шляхом виправлення власних помилок.

Часом мені здається, що я не студентів навчаю, а себе. Сама собі засвідчую, що розумію певні речі, повторюю їх. Заняття зі студентами — вишкіл для мене самої. Саме виправляючи чиїсь помилки, сенсибілізуєш себе на небезпечні місця, закладені в кожному художньому тексті. І, звісно, збоку ці помилки краще помітні. Але від помилок не застрахований навіть досвідчений перекладач.

Якщо говорити про цю умовну небезпеку для перекладу, тут, напевно, йдеться про трансформування тексту через надто суб’єктивну призму перекладача. Ти казала мені колись, що я одне слово зрозуміла не так, і вже повела ціле речення у якісь хащі. Як, на Твою думку, балансувати у цій зміні, адже треба, як ти казала, позбутися страху, дозволити собі змінити щось. Але що робити, аби не втратити сенс тексту?

Мій рецепт — настільки багато читати, щоб почувати себе в літературі, в мові, як досвідчений плавець у морі. Бо й справді переклад можна порівняти з плаванням. Початківці навчилися собі плисти одним стилем — і так пливуть. А, виявляється, втомившись можна лягти на спину, взяти інше дихання. Як у будь-якій іншій справі, тут теж є різні рівні: від простішого, коли ти більш-менш тримаєшся на воді і просто сяк-так передаєш зміст — до досконаліших форм, коли не страшно «запливати за буйки», передаючи стиль автора з усіма тонкощами.

У цій ситуації особливу роль можуть відіграти редактори перекладу. Як у тебе складалося із редакторами? Як ти вибудовувала співпрацю з ними?

Це була еволюція від обурення, що хтось змінює мій текст, — до вдячності. Робота з редакторами багато чого вчить. Колись я читала про київських перекладачів — Логвиненка, наприклад, — які навчилися перекладати завдяки прекрасній школі редакторів, яка була у 60-70-х роках. Редактори могли би бути дуже добрими вчителями для перекладачів, якби вони були. Зараз добрих редакторів дійсно мало. 

Цікавий феномен, адже випускників із філологічною освітою багато, але на видавничому ринку складно знайти фахівця. Як ти вважаєш, із чим це пов’язано і як це можна виправити?

Думаю, що ніяк. Це покоління, що прийшло, читає книжки як пересічні люди, тобто небагато. Або читає як обов’язок, а це зовсім інше сприйняття тексту. Це професія, яка потрохи відмирає. Насамперед біда в тому, що видавництва не готові достойно оплачувати цю роботу, заощаджують на редакторах.

Ти порушуєш тему співпраці з видавництвами. Ринок змінюється, змінюються правила у бік цивілізованіших, структурованіших, порядніших. Але чи є щось, що б ти хотіла змінити у стосунках між видавцем і перекладачем?

Я завжди за довіру. Я б хотіла, щоб видавці більше довіряли пропозиціям перекладачів. Були випадки, коли я наштовхувалася на стіну і вони казали: «Ні, я такого автора не знаю, його ніхто не купить». Якби видавці просто повірили, що якщо перекладач каже, що це цікава книжка, то вона цікава! Теж не дуже добре, коли трапляється, що перекладача відмежовують від подальшої роботи над книжкою після здачі перекладу. Адже щодо зовнішнього оформлення, деталей чи приміток перекладач може щось порадити, він же, як ніхто інший, глибоко знає перекладений текст. Хотілося би більше довіри. Але це проблема не лише видавничої сфери, а й суспільства загалом. 

Якщо говорити про останній переклад — есей Йозефа Рота «Євреї: дороги та бездоріжжя». Скажи, як тобі працювалося з мовою Йозефа Рота?

Саме цей есей різною мовою написаний. Від науково-популярної частини — до майже літературних замальовок побуту чи невеличких єврейських портретів. Тому мені було цікаво щоразу вслухатися в текст і старатися залишатися вірною Роту.

А як щодо закрученості та багатоскладовості? Хоча ти перекладала Карла-Маркуса Ґауса, він теж майстер довгих речень…

Якраз цей єврейських есей не дуже закручений, у ньому менше, ніж у перекладених тобою репортажах, складних конструкцій. У моєму есеї таких було буквально кілька. І, знаєш, що цікаво, нерідко складні пасажі перекладати легше, ніж позірно прості, в яких при поганому перекладі особливо виразно видно фальш і непотрапляння перекладача в тональність оригіналу.

Як ти ставишся до зміни синтаксису? Якщо важко передати сенс, чи можна перебудувати речення?

Залежить від того, чи цей складний синтаксис щось додає до тексту чи індивідуального стилю автора. Тому що авторський стиль — це складова літературного тексту. У цьому контексті часто наводять як приклад тексти Томаса Манна. Якби задля зрозумілості його сторінкові речення поділили на десять, це був би вже не Томас Манн. Зрештою, Оксана Забужко пише довгими реченнями, але від того вона не менш читабельна. Я за те, щоб переклад був читабельний, але я проти того, щоб читабельність заміняла чи руйнувала авторський стиль. Якщо перекладач повністю зрозуміє, про що йдеться авторові і впорається з опором синтаксису, то яким би довгим не було речення, воно спрацює.

Я б хотіла ще заторкнути питання поетики у художньому перекладі. Тому що вона присутня у різних конфігураціях. Чим для тебе є ця поетика у художньому перекладі і яке значення для тебе має поезія загалом?

Я досить часто бувала на перекладацьких семінарах, на які треба їхати зі своїм перекладом, бо учасники обговорюють тексти один одного. Туди я їжджу переважно з поезією, бо на ній добре вчитися. Власне, там мені німецькі колеги закидали, що я надто поетизую свої переклади, що додаю поетичності там, де вони її не бачать. Так що, можливо, оцей мій український суб’єктивізм полягає у тому, що я літературу десь ще більше охудожнюю, ніж вона мала би бути, додаю зайвої ліричної ноти. Знаючи таке зауваження, завжди стежу, вичитуючи тексти, щоб не було забагато «української душі». 

Є перекладачі, які приходять у переклад з різних галузей. Для мене філологія — фах. Я все це вчила роками: як будується текст, з чого він складається, різні стилістичні тропи і так далі. Тому мені, очевидно, потрібно менше часу, щоб розібратися в тонкощах тексту, який перекладатиму, ніж перекладачеві, який прийшов у переклад не з філології. З іншого боку, германісти нерідко краще знають німецьку літературу, ніж українську. Іноді, коли я кажу своїм студентам прочитати українського автора, вони дивуються — ми ж германісти. Але ж ти не будеш якісно перекладати, якщо не знатимеш, на що здатна твоя мова. 

У перекладі є обмеження, кордони, закони, які ти не можеш перейти. Чи не виникало в тебе інколи бажання перейти у роль автора, де Ти можеш робити все, що захочеш?

Власне, не виникало. Мені цілком вистачало перевтілення в автора. Це якесь мовне лицедійство. Коли я достеменно розумію, що відбувалося в голові автора, в якийсь момент починаю перекладати, як на одному диханні. 

Наприклад, десь у 2005 році я почала працювати над книжкою Терезії Мори. Спершу я переклала один розділ для перекладацького семінару в Берліні, там ми його й обговорювали. Згодом мені вдалося переконати видавництво видати цей текст. І вже після того, як я прочитала книжку, зробила пробу перекладу, обговорила її складнощі з іншими — дуже докладно обговорила всього кілька сторінок, — то потім переклала її буквально за півтора місяці. 

Коли є серйозна підготовча робота і коли все вкладається в голові, тоді на мене ніби нападає шал. Головне встигнути записати. 

Як тобі більше до душі: перекладати розмірено і довго чи інтенсивно, але захоплююче?

Ну я, власне, відповіла на це запитання в попередньому описі процесу перекладу роману Мори. Хоч я й не схожа, але я страшний холерик. Часом, коли перекладаю і бачу, що ще залишається великий шматок книжки, мені дійсно хочеться зробити побільше нараз. Ніби читаєш і хочеш знати, чим закінчується книжка, тому мало не перестрибуєш через сторінки, так хочеться поскоріше перекласти все.

Які книжки ти б хотіла ще перекласти?

Я б хотіла перекласти ще одну книжку Дженні Ерпенбек, наприклад її повість «Словник» — про Аргентину після військового перевороту і дітей репресованих, яких усиновили фактично їхні кати. Або роман такого автора як Едгар Гільзенрат (він зовсім нещодавно помер) «Нацист і перукар» про те, як злочинець прибирає ідентичність жертви, щоб порятуватися від покарання. Тобто мені хотілося б, щоб із перекладами в українському книжковому просторі з’являлися нові теми.

Філософське запитання для роздумів. Чим для тебе є переклад?

Якщо я почну говорити, що це моє все, то мені мало хто повірить. Але найбільше зі всього, що я вмію робити і люблю, це переклад. Я просто відчуваю, що з мозку в долоню немов іде якийсь струмінь. Часом навіть коли дивлюся на свої переклади, дивуюсь, що це я переклала. Я розумію, що коли перекладаю, то перебуваю немов у якомусь трансі. Чим для мене є переклад? Не можна сказати, що це переклад заради перекладу. Мені дуже хочеться, щоб це було комусь потрібне, крім мене. 

Світ глобальний. Як ми зможемо більше один про одного дізнатися, якщо не будемо багато читати? У нас чомусь вважається, що все треба читати в оригіналі, але «на жаль, ми змушені читати у перекладі». Якщо ти кажеш «на жаль», це означає, що ти не віриш перекладачеві. Ніби береш не справжню книжку, а її муляж, якому не треба вірити, бо «я не дізнаюся, як автор справді пише». Я — адепт конгеніального перекладу, коли немає різниці між оригіналом і перекладом за силою вислову і емоціями, викликаними в читача.

Раніше в Україні не було перекладів світової класики через те, що вже є доступні старі російські переклади, відповідно й українські видавці не наважувались видавати ті ж тексти українською. Виходить, що ціле покоління людей читали класику саме у російських перекладах. На мою думку, переклад для України важливий, аби перекладати культури саме на свою мову. Тому я б хотіла поговорити з Тобою про роль перекладача в українському суспільстві. В американських книжках поруч із ім’ям автора завжди стоїть ім’я перекладача. У нас роль перекладача применшується, мені це здається несправедливим.

От про російський переклад ніколи не кажуть «на жаль, російський переклад». Це я вже знаю з великого досвіду спілкування зі студентами. Ніхто з них не поставить під сумнів якість російського перекладу. Разом з тим, якщо робити порівняльний аналіз, часто російські переклади халтурні. Вони випускають цілі пасажі, змінюють важливі місця в тексті. Якби ти згадала собі ці приклади класичних книжок, то згадала би й те, що різні автори російською подібно звучать. Ніби всі автори одним стилем пишуть. А, наприклад, той же Лукаш, 100-річчя якого зараз відзначаємо, мав зовсім різний підхід до авторів. Він перекладав, скажімо французький роман «Пані Боварі» Гюстава Флобера, зразок середньовічної літератури — «Декамерон» Джованні Бокаччо, «Фауста» Йогана Вольфґанґа Ґете. І всі ці тексти перекладені різним стилем, таке враження, що автори українською й писали.

Це до теми недовіри українських перекладів. А звідки візьметься довіра, коли ти береш до рук цей твір українською, і там раптом багато слів, яких ти не знаєш, а не знаєш ти цих слів тому, що не читаєш? Я інколи бачу, що мої студенти просто не мають досвіду читання українською. І вони можуть сміятися з української, як у радянський час сміялися з білоруської. (Так, була і така ганебна сторінка в підтримуваному державою зниженню статусу білоруської мови. Їм це, здається, майже вдалося. І тепер саме письменники, саме перекладачі в Білорусі повертають цій занапащеній прекрасній мові її гідність.) Це просто неосвіченість. Ніхто ж не пожартує: «Піво. Повбивав би». Наприклад, кажуть мої студенти: «Слово «дзиґар» — що це за слово?» І кажуть це навіть із роздратуванням. Коли людина чогось не знає, це її принижує, відповідно треба сказати, що це погане, дурне, провінційне.

Є слова, яким немає прямих відповідників, і перекладач створює нове слово або зворот для певного поняття. Він або вона часто впирається в обмеження української мови, адже деякі звороти неможливо переформулювати. І натомість, коли цей новотвір з’являється у книжці, потім його критикують. Як, на твою думку, вводити нові слова, не натикаючись на шалений спротив?

Це складно. От ми мали перекладача з французької, учня Миколи Лукаша Анатоля Перепадю, перекладача Марселя Пруста українською. Він намагався вживати в своїх перекладах якомога багатшу лексику, нерідко зовсім не враховуючи стилю автора, якого саме перекладав. Це правда, нелегко реанімовувати слова, які у свідомості людей архаїзувалися.

Але з іншого боку — яким тоді чином мову зберігати багатшою? Виходить якесь замкнене коло. Є велика кількість слів, які залишилися ледь не у ХІХ столітті. З іншого боку, у ХХ столітті стався жорсткий удар сокирою по українські мові. Ми, філологи, називали це «російсько-російськими словниками» після 40-х років, коли їх рецензували і викидали всі слова, які відрізнялися від російських. Розумієш, якщо ще від 40-х років люди жили із зовсім іншим словниковим запасом, та ще й у переважно російськомовному інформаційному просторі, то зрозуміло, що ці питомі слова здаються їм мовою з XVII століття. Тобто це штучно видалені слова, які тепер подаються як варті того, щоб їх реанімувати.

Але пересічний читач, і ми знаємо такі приклади з обговорень перекладів у соцмережах, цілком напевно візьметься обурюватися: «Навіщо мені втуляють цю мову Панаса Мирного?» Ще школяркою я читала «Планету людей» Екзюпері в перекладі Перепаді, і почеркала текст в невдалих, на мою думку, місцях. Багато конструкцій видавалося мені штучними (це як зараз приїжджають до Львова зі сходу України і користуються словами «філіжанка» чи «коцик», спотворюючи вимову і приколюючись.) У перекладача має, крім бажання збагачувати мову, обов’язково бути відчуття міри і стилю.

Те, що мова збіднюється, — загальний процес по цілому світу. Я б назвала це мовною економією. Адже якщо ти можеш щось сказати коротше, то будеш казати коротше. Тому й синтаксис так стискається. Коротшому слову нададуть перевагу над довшим. На мою думку, треба дослухатися до того, що відбувається зараз, і вести «підпільну діяльність» — залишати особливі слівця. Якщо кожне п’яте слово у тексті буде якась «придибенція», то це дійсно почне дратувати. Але навіть дратуючись — читачі принаймні задумуватимуться над слововжитком. Я за те, щоби в принципі читачі читали, нехай і не завжди все розуміючи чи сприймаючи.

Було б класно, якби медіа звернули увагу на такі слова і збагачували свою мову. Адже саме медіа говорять на широку аудиторію. І було би добре, якби медіа більше звертали увагу на перекладацьку роботу і таким чином ставили перекладача на відповідне місце. Не на п’єдестал, а просто на відповідний рівень.

Дійсно, як ти казала, перекладацькі імена рідко стоять на видному місці, то тут медіа могли б озвучити ці імена. Чи ти колись звертала увагу, що є випадки, коли ім’я перекладача таки стоїть на обкладинці?

Юрій Андрухович.

Було видання Роберта Вальзера, чи переклади бітників, які зробив Андрухович, і його ім’я стояло на відповідному місці. Але не тому, що він такий прекрасний перекладач (хоча він справді прекрасний перекладач!), а тому, що він Андрухович. Медіа, звісно, могли би багато чого робити, адже у нас взагалі немає критики перекладу. Було б добре, якби були публікації не тільки про те, як все прекрасно», а критика, глибокий аналіз, або розмова з перекладачем. Це відіграло б роль у популяризації. Чим більше знатимуть, тим більше читатимуть. Чим більше читатимуть, ти більше будуть сенсибілізуватися до оновленої, реанімованої, багатої мови. 

Перекладач велику частку життя віддає іншій мові і культурі. Чи не було у тебе відчуття, що твоя ідентичність змінюється, що ти вбираєш у себе нотки іншої культури?

Напевно, ні. Залежить, що саме перекладати. Якщо щось давнє, то можна просто перейнятися духом часу. Якщо щось сучасне, то варто дійсно знати, чим живуть у цій країні, її реалії, побачити людей у дії. 

Певно, перебування поза межами нашої країни завжди залишає якесь нашарування. Живучи в Німеччині, ти набираєшся якихось звичок. Я, наприклад, вже ніколи не чищу зуби з відкрученим краном. Я намагаюся сортувати сміття. Без Німеччини у мене не було б аж такого відповідального ставлення до цих речей. Перебування в країні мови дає те, чого тобі не дасть словник. Словник працює із затримкою, і те, що відбувається в мові, ти побачиш тільки тоді, коли поживеш у цьому середовищі. 

Ми нещодавно говорили про те, як важко було перекладачам у Радянському Союзі, адже вони наражалися на постійну небезпеку від «першого відділу КДБ». Була особлива увага до тих людей, які володіють іноземною мовою, і, будьмо чесними, радянська влада не сприяла вивченню іноземних мов. Та й навіть зараз у деяких державних закладах вивчення іноземної таке собі. Як мотивувати людей, щоби вчили мови, аби збільшувати свій кут зору на світ?

У Радянському Союзі переклад був свого роду ескапізмом, втечею від реальності. У нас же ж було засилля соцреалізму в літературі. Все було ніяке. 

І тут — всі ці перекладні тексти. Їх важко було дістати, але через переклад ми могли побачити інший світ. Чому ми насправді не були радянськими людьми? Через оцю подвійність. Зранку законспектував Леніна, про щось своє думаючи, а ввечері вже читаєш якісь фантастичні переклади. До речі, більшість перекладачів ніколи не були в країнах своїх мов. Вони були невиїзні. Можна було їхати хіба що у країни соцтабору — в НДР, наприклад. 

Але ми багато читали між рядками. І читали тому, що хотілося зрозуміти ці додаткові сенси. Наше покоління набагато тонше може читати тексти, бо ми вміли сприймати цю езопову мову, коли написане одне, а ти маєш зрозуміти, що під ним заховане. Чому поезія шістдесятників вважається такою прекрасною? Тому що вони шифрували сенси. Для цензора — це такий собі звичайний вірш, а для читача – сповнений глибоких сенсів текст.

Зараз життя в комфорті свободи розбещує сучасне покоління, йому треба казати: оце — чорне, оце — біле. А ти спробуй сам відчитати! 

Чи ти читала підпільну літературу у радянський час?

Купу всього. Я не знаю, як це було на Великій Україні, але це було моїм середовище вдома, всім моїм шкільним дитинством і студентською молодістю. Тато часто приносив на ніч-на дві якусь книжку. На тисячу сторінок, наприклад, на газетному папірчику. І це, скажімо, «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Я примудрялася навіть конспектувати ті заборонені книжки (напевно, за інерцією конспектів праць Леніна:)! Якби це хтось знайшов… Але я не писала, що це Солженіцин, просто робила нотатки. Ми мали за ніч-дві це прочитати, адже треба передавати далі. Це було таке собі швидкісне читання. Якби нас хтось із цим застав, ми б усі загриміли. Якби не всі, то тато точно. Це збільшувало цінність книжки. Якщо ти маєш книжку на ніч, ти її просто поглинаєш. 

Чи не було страху?

Треба було знати, у кого ти цю книжку можеш взяти і кому віддати. Були люди, які на тому попеклися.

Чи пам’ятаєш той момент, коли ти зрозуміла, що хочеш вчити німецьку?

Моя школа №8 мала певні довоєнні традиції, добрі традиції. Але все одно, все, що було офіційним, здавалося фігнею. Ми нічого з цього не сприймали серйозно. Німецьку особливо я не вчила. Але в 16 років і не знала, чого я хочу. Спершу думала йти на мистецтвознавство і ходила до Віри Свєнціцької у відділ іконопису, щоб їй допомагати. Іконопис і Радянський Союз — якось воно не поєднувалося. Журналістика? Тоді вона була ніяка і продажна. Я ж закінчила школу в 1981 році, коли був час такої глухої реакції… Ми знали про Солженіцина, а не знали про Стуса! По-справжньому осягнула велич Стуса аж на його перепохованні в 1989 році, коли ближче познайомилася з колишніми політв’язнями. 

А про Ігоря Калинця чи Грицька Чубая?

Ні. Це було відомо тільки у дуже вузьких колах. Микола Рябчук, Віктор Морозов, Олег Лишега. Плюс я була трохи молодша і не належала до їхнього товариства. Але в середині 1980-х моя товаришка Марта Патерига, якої мені дуже бракує зараз, познайомила мене з Ігорем Калинцем і так, з його розповідей, я почала відкривати для себе все, що пройшло осторонь. А вже десь з 1988 — як мішок розв’язався — посипалося стільки інформації, що ледь встигалося її засвоювати. Плюс ще сюди додавалося, що я допомагала, з подачі Ігоря Калинця, друкувати альманах «Євшан-зілля», який теж став національним інформаційним і мистецьким проривом. 

Ти усвідомлювала ту небезпеку, з якою стикалися перекладачі?

Ти знаєш, ми мали постійно фільтрувати що і де казати. Не повіриш, але про наш прапор я довідалася не вдома, а в шкільному товаристві. Таке навіть вдома дітям не казали, тому що дитина могла вибовкнути. Одного разу в 5 класі я робила стінну газету і в мене там був жовтенький та синенький колір. Прийшла класна керівничка, почала замальовувати, а я не розуміла, чого вона хоче. Аж через два роки, коли ми в компанії співали пісні січових стрільців, я довідалася, чому синій і жовтий не можуть стояти поруч. Мені було десь 12 років. Це 1976 рік. Взагалі розумію, що батьки якомога оберігали нас, дітей, від «зайвого» знання. Вони якраз багато чого знали — тато цілими вечорами тихенько слухав «ворожі голоси», як тоді називали «Радіо Свобода» чи «Голос Америки», а по неділях «Радіо Ватикан».

Коли ти поїхала вперше за кордон?

З так званим поїздом дружби на третьому курсі — в НДР. Тоді ще стояла стіна в Берліні. І — ти не повіриш — я її не побачила в тій поїздці. Тільки знала, що до Бранденбурзьких воріт не підійти — бо це прикордонна зона. Це 1984. А потім вже 1990-го поїхала у Мюнхен. Я була приголомшена. Знаєш, у книжці «Лексикон інтимних міст» Андруховича все дуже сходиться з моїми враженнями. Лише коли ти виїжджаєш, тоді розумієш, із якої ти бідної країни. Я в Мюнхені ходила на «Радіо Свобода». В мене ж від перепоховання Стуса з’явилися нові знайомі-дисиденти і я їхала із «секретним» завданням привезти з Радіо Свобода копії всіх текстів, пов’язаних з Валерієм Марченком.

Тебе викликали у «перший відділ»?

Так, я навіть пригадую цього лисого противного полковника в штатському, дуже люб’язного, до речі. Коли ми їздили на цей поїзд дружби, то зі всіма були такі бесіди. Включно із тим, щоб стежити за іншими. Але ми коли вчилися, то знали, хто стукає. 

Але перекладачам пощастило, що вони раніше змогли виїхати за ту залізну завісу.

Так. Декого з нас (не мене, в мене були родичі в Америці, я була ненадійна, але моїх близьких подруг) ангажували до роботи перекладачами, наприклад в Калуші працювали німецькі робітники на хімкомбінаті чи що. І от вони привозили музику і книжки, заборонені або ще невідомі, бо неперекладені. Ну наприклад «Ім’я Рози» Умберто Еко. І ні з чим не порівняти оте враження співпричетності до світової культури. Власне в цьому полягає, як на мене, та свобода, якої нас позбавили в радянські часи.