- - Ви досвідчений фото та відео журналіст. На перший погляд неочікувано, що ви взялися за написання книжки майже на 500 сторінок, а не короткого журналістського розслідування чи есе. Чому одразу роман?
- - Чи були у вас інші проби пера?
- - Як виникла ідея написати книжку, що розгортається довкола російсько-українського конфлікту? Ви висвітлювали багато конфліктів, але роман написали тільки про події на Донбасі?
- - Це правда, що ви запозичили термін «час сновидінь» у австралійських аборигенів? Вони використовують «час сновидінь» для позначення епохи, коли з'явилося все довкола, земля, вода, вітер, живі істоти. А що ви вкладаєте у це поняття?
- - Чи публікували окремі «сновидіння» чи розділи книжки раніше, ще до її виходу?
- - Як би ви охарактеризували свій роман – воєнна проза чи сучасна проза? Це художня література чи насамперед книжка про війну?
- - У тексті відчувається співпереживання героям і проникнення в події, що помітно й на ваших фото. Як ви збирали матеріал для книжки, щоб зробити історії настільки живими? Спілкувалися з очевидцями, жили в цих умовах чи, можливо, у вас були таємні джерела?
- - Ви один з перших фотожурналістів, які знімали авіаційну катастрофу Boeing 777 біля Донецька у 2014 році. Якби ви написали книжку про збитий літак – про щоб вона була?
- - Історія якого з героїв вам здається ближчою - Марії, Андрія, Фрідеріка, Єви, К.? Можливо, когось із них ви писали з себе чи своїх друзів?
- - Чому історії головних героїв стилістично оформлені відмінно і розірвані одна від одної? Здається, що в творі панує дисонанс. Для чого ви використали цей прийом?
- - Чи погоджуєтеся з твердженням критика Юрія Володарського з приводу того, що використання ініціалу К. замість імені персонажа - це звернення до «Замку» Ф.Кафки?
- - Ви були свідком багатьох військових і соціально-політичних конфліктів у Іраку, Сирії, секторі Газа, Франції, Гонконгу. Які особливості чи характерні риси ви побачили у подіях на Сході України?
- - Що з воєнної прози вам сподобалося чи ви просто порадили б прочитати?
- -А чи читали ви одну з книжок кореспондента газети «Los-Angeles Times» Сергія Лойка «Рейс» чи «Аеропорт»? Що ви про них думаєте?
Мстислав Чернов, міжнародний кореспондент The Associated Press, знімав конфлікти в Україні, Іраку, Сирії, Лівії, Нагірному Карабасі та Секторі Газа, але завжди відчував: засобів журналістики недостатньо щоб розкрити почуття і історії людей.
Свій роман «Часи сновидінь» він писав 8 років. Дії роману розгортаються на великій території від окупованого російськими військами Слов’янська до Європи часів міграційної кризи, від Буддистського Монастиря у Мьянмі до сюрреалістичних пейзажів сновидінь.
Під час цієї подорожі читачеві доведеться шукати ключ до взаємозв’язку чотирьох героїв, життя яких змінили війна та кохання.
В інтерв`ю Мстислав розповів про символізм війни в мистецтві, як позичив назву роману у австралійських аборигенів та про зв’язок з Кафкою.
Усі фото надані Мстиславом Черновим
- Ви досвідчений фото та відео журналіст. На перший погляд неочікувано, що ви взялися за написання книжки майже на 500 сторінок, а не короткого журналістського розслідування чи есе. Чому одразу роман?
-Я почав займатися художньою літературою і знімати одночасно. Це як вивчати дві мови. Однією краще розповідати історії, іншою – вести філософські бесіди і зізнаватися в коханні. Коли мені не вистачає можливостей документалістики, я роблю нотатки, пишу щоденники, думки. Все це пізніше стає плоттю роману.
А форма.. роман, 500 сторінок.. гарне питання. Можливо, справа в літературі, з якою я зростав. Це були великі книги, які пережили і своїх авторів, і сучасників. Фейсбук пости, зібрані під однією обкладинкою, есе, збірки оповідань, нонфікшн – все це застаріває і втрачає актуальність.
Цінність літератури, в тому числі, визначається і її стійкістю до часу, політичних бурь, стрибків у технологіях. Роман у цьому сенсі добра, міцна конструкція.
- Чи були у вас інші проби пера?
-Так, оповідання, повісті. Все це не було і, сподіваюся, ніколи не буде опубліковано. (Сміється)
- Як виникла ідея написати книжку, що розгортається довкола російсько-українського конфлікту? Ви висвітлювали багато конфліктів, але роман написали тільки про події на Донбасі?
– По-перше, це важлива для мене війна. Це війна у мене вдома. Я не міг про неї не писати. Так само, як і працюючи документальним фотографом, не міг її не знімати. По-друге, війна на Донбасі, зображена в книзі, – символ. Вона могла відбуватися де завгодно.
У цьому, зокрема, і полягає символізм війни в мистецтві. Всі війни мають загальні риси. Факт, що я обрав саме цю війну пояснюється тим, що про неї я знаю досить подробиць, аби реалістично описувати деталі. Я міг би описати війну в Іраку чи Сирії. Я обов’язково їх опишу.
- Це правда, що ви запозичили термін «час сновидінь» у австралійських аборигенів? Вони використовують «час сновидінь» для позначення епохи, коли з'явилося все довкола, земля, вода, вітер, живі істоти. А що ви вкладаєте у це поняття?
– Вірно. Десять років тому я прокинувся і записав свій сон. Це стало першими рядками роману. Сновидіння – головна метафора. Кожна людина в книзі бачить сни. Кожен в певний момент відчуває, що його світ настільки абсурдний, що нагадує сон.
Але на цьому метафора не закінчується. Існує колективний сон. Або колективний жах. Війна, наприклад – це колективний жах, від якого дуже складно прокинутися.
Є і ще одна інтерпретація. Вислів «час сновидінь» – не просто відсилання до терміну в міфології. Це назва епохи, яка, я вірю, на нас чекає. Часу, коли людство, занурившись в доповнену реальність: екрани, нейроінтерфейси, – буде жити в світі, створеному для нього.
У книзі, до речі, про це теж згадується. Бачите, я просто не міг назвати її інакше.
- Чи публікували окремі «сновидіння» чи розділи книжки раніше, ще до її виходу?
-Ні, але лінія Марії і Фридерика з’явилася раніше, ніж лінія війни. І я навіть розглядав ідею опублікувати їх як окрему книгу, але пізніше від неї відмовився.
- Як би ви охарактеризували свій роман – воєнна проза чи сучасна проза? Це художня література чи насамперед книжка про війну?
– Поки книга писалася, відповідь на це питання кілька разів змінювалася. У романі дві основні сюжетні лінії, і вони вступають у постійний конфлікт. Одна з головних думок роману звучить так: меж не існує. Меж між миром, війною, любов’ю, одержимістю, ненавистю, життям, смертю, сном, реальністю. Війна – це реальність чи колективний жах? Любов – це сила чи страждання? Розумієте? Чіткої межі між документальним і художнім теж немає, є конфлікт, а межі немає. Зрештою, сюжетні лінії знайшли рівновагу, і роман набув рис мета-документалістики. Художня книга, побудована на документальних, іноді навіть занадто документальних подіях. Додайте сюди внутрішні відсилання, замкнуте коло жанру мета-. Тобто герої і автор книги усвідомлюють себе і медіум, в якому існують, як сновидець іноді усвідомлює те, що він спить. Все це перетворює роман на загадку, яку читач повинен розгадати сам.
- У тексті відчувається співпереживання героям і проникнення в події, що помітно й на ваших фото. Як ви збирали матеріал для книжки, щоб зробити історії настільки живими? Спілкувалися з очевидцями, жили в цих умовах чи, можливо, у вас були таємні джерела?
– Я – поганий фантазер. Тому основними матеріалами для книги стали спогади, автобіографічні записи і безліч інтерв’ю. І сни, звичайно.
Все почалося саме зі сновидінь. Про війну в тому числі.
Потім вже механіка: бексторі, драйв, бажання героїв, конфлікт з іншими персонажами або світом навколо, страхи – все це поступово створює образ живого персонажу. Чи не створює. (Сміється).
Тут ще якась літературна магія працює.
- Ви один з перших фотожурналістів, які знімали авіаційну катастрофу Boeing 777 біля Донецька у 2014 році. Якби ви написали книжку про збитий літак – про щоб вона була?
– Це була б камерна драма, зображена з перспективи пасажирів. У ній би розгорталися маленькі і великі історії, за якими можна було б відновити життя тих, хто летить в літаку. А кінець історії.. ми всі знаємо. Всі, крім тих, хто летить. І це був би своєрідний виклик терпінню.
Читачеві хотілося б вигукнути цим людям крізь сторінку: «ну що ж ви, це ваш останній шанс, думайте про важливе, не думайте про всі ці дрібні сварки, конфлікти з сусідами, стюардесами, хто як опустив спинку, кому принесли обід з не з куркою, а з овочами, хто посварився з коханою і не сказав «люблю», чекаючи, що вона зробить це першою, а хтось може і щасливий просто дивитися на хмари за вікном, обіймає свою дитину на сусідньому сидінні і посміхається. Розумієте? Життя, як воно є.
Ніхто так і не зрозуміє, що його вбило і чому. У цьому головна драма. До тих, хто пішов, вже не догукатися, а ті, хто ще живий, слухати не хочуть.
Дякую, ось я сьогодні ввечері піду і писатиму ще й про це. У мене і так вже два романи лежить незакінчених.
- Історія якого з героїв вам здається ближчою - Марії, Андрія, Фрідеріка, Єви, К.? Можливо, когось із них ви писали з себе чи своїх друзів?
– З жодним не асоціюю, але в кожному герої є частина мене. Всі вони, як і належить поважаючим себе літературним персонажам, мають прототипи, але ці прототипи не я, і не одна людина, а кілька реальних людей, зібраних в єдиний образ.
- Чому історії головних героїв стилістично оформлені відмінно і розірвані одна від одної? Здається, що в творі панує дисонанс. Для чого ви використали цей прийом?
– Всі сюжетні лінії і персонажі пов’язані один з одним і впливають одне на одного. Як саме? – це питання, на яке читачеві потрібно знайти відповідь. Цінність загадки не в її простоті, а у прихованій логіці її складності.
Тож я б не говорив «дисонанс» стилю. Радше протиставлення. Протиставлення реального і уяви, дії і бездіяльності.
Окрім того, конструкція книги нагадує сон. Уві сні час, простір і події знаходяться зовсім в інших відносинах.
- Чи погоджуєтеся з твердженням критика Юрія Володарського з приводу того, що використання ініціалу К. замість імені персонажа - це звернення до «Замку» Ф.Кафки?
– Так-так, це пост-модерністський реверанс людині, з якою я народився в один день. Але він виправданий сюжетом. До певного часу я не хочу розкривати справжнє ім’я К., щоб читати було цікавіше.
Крім того, для війни ми усі безликі. Люди в цій м’ясорубці (перепрошую за це порівняння) – на жаль, просто ініціали, дати, рядки, що біжать в кінці новинного випуску. Мушлі на пляжі під час шторму. Про це боляче думати, але це так.
- Ви були свідком багатьох військових і соціально-політичних конфліктів у Іраку, Сирії, секторі Газа, Франції, Гонконгу. Які особливості чи характерні риси ви побачили у подіях на Сході України?
-Якщо дивитись на кожну війну в деталях, політичних аспектах та мотивах людей, може вони і будуть різними. Війна з ІГІЛ в Іраку чи війна в Нагірному Карабасі супроводжувались абсолютною ненавистю, яка існувала століттями, ненависть на Донбасі для багатьох людей була сконструйована політиками, та пропагандистськими ЗМІ. Але почуття, страждання, людяність, обстріли, біженці, втрачені та зруйновані родини, тобто те, що насправді важливо – однакові.
- Що з воєнної прози вам сподобалося чи ви просто порадили б прочитати?
–«Доктор Живаго», «На Західному фронті без змін», «Бійня номер п’ять», «По кому подзвін», «Пастка-22».
Звичайний, але надзвичайно важливий хлоп’ячий набір класиків. Потім можна братися за українську військову літературу. За роки війни було написано і видано багато сильних книг про війну.
-А чи читали ви одну з книжок кореспондента газети «Los-Angeles Times» Сергія Лойка «Рейс» чи «Аеропорт»? Що ви про них думаєте?
– Читав. Мені подобається. Це важлива для України книга. Крім того, тут не тільки книга, але і фотографії, тобто вже гібридний медіум. У сучасному світі це величезний плюс.
Взагалі, коли я думаю про військову літературу, мені пригадується думка Борхеса: література, яка описує події теперішнього часу, завжди ризикує стати репортажем.
Коли я писав «Часи сновидінь», намагався завжди тримати цю думку в голові. Роман мав вийти за межі звичайного документального опису подій, частково за рахунок введення другої сюжетної лінії, де чутно лише її відлуння. Вдалося мені це чи ні, вирішувати читачеві.