Ірландський роман про містечко майбутнього, яким керують стиляги: рецензія на «Місто Боуган»

Перший досвід не завжди вдалий, та книжка, яка відкрила для мене явище ірландського роману, виявилась такою розкішною, що написати про неї адекватно, не перемережуючи текст вигуками «Ви не уявляєте, як це круто!» та «Кидайте все – читайте “Місто Боуган”», буде складно. 

Ірландський авантюрист

Якщо ви досі не чули про Кевіна Баррі – не страшно, адже «Місто Боуган» – перший його роман (який одразу зібрав чимало нагород, зокрема Дублінську літературну премію та престижну Authors’ Club Best First Novel Award за найкращий дебют 2012 року) і перший переклад українською. У письменника – дві збірки короткої прози та три романи, які вирізняються не тільки сміливими сюжетами, а й незвичними формами.

Де Кевін Баррі черпає натхнення? Можливо, зі своїх численних мандрівок, там, вочевидь, є що згадати. Уявіть, до 36 років він змінив 17 адрес! Як журналіст-фрілансер мешкав і автокаравані, і в казармах колишньої Королівської ірландської поліції (шкода, нема фото його тодішньої квартири). Може, він переїжджав би ще, бо любить змінювати локації, але величезну бібліотеку важко перевозити за собою. Тому зараз Кевін Баррі живе в Дубліні і тішить читачів класними ірландськими романами. 

Стильне майбутнє

Яким ви уявляєте майбутнє? Недалеке, скажімо 2053 рік? З пануванням роботів? Перенаселенням Землі? Чи, може, як утопічний рай – таку собі блакитну лагуну, де всім кайфово та безтурботно. Кевін Баррі вже зазирнув у майбутнє і покаже нам, що побачив – місто Боуган на берегах однойменної ріки. І це не те, що ми очікували: не технологічний прорив чи брехня матриці, а щось більше схоже на шістдесяті… зі жменею чорного гумору. 

Боуган неоднорідний, кожен район має особливий колорит. У престижних Манівцях заправляють балом стиляги, описами їхнього вбрання можна насолоджуватись вічно, вони – жорстокі і свавільні, контролюють всіх, навіть поліцію, тому, якщо когось заб’ють до смерті, це буде прикрим «самогубством». На периферії у Висотках живуть роботяги, неосвічені і дикуваті, серед них особливо виділяються К’юзаки (до них ми ще повернемось), а піщані пайкі – це взагалі окрема історія з Великої Пустки, їх можна порівняти з релігійними громадами, які відкидають прогреси та народжують забагато дітей. 

 

«Не знаю, що з нами не так, але йде це все від ріки. Тут навіть сперечатися ні про що: душок погані в міському повітрі – це все від річки душок. Злостиві чорні хвилі накочуються з Великої Пустки, місто проростає з них, як піна, і назване воно на честь річки: місто Боуган».

 

Хоч Боуган такий чітко ієрархізований, серед населення наростає незадоволення – цибатий надто довго править, тому потрібно розворушити це осине гніздо. Хто кине в нього перший камінь? 

Зима на крові

—  Це ти певен, Г.? Знов у Боугані, типу, зима на крові?

Посмішка сіра-пресіра, всі його сили в тій посмішці.

— Треба ж якось гаяти довгі старі ночі.

 

Загроза розповзається, цей жовтень лихоманить Боуган – неспокій у Висотках, який К’юзаки не втомлюються підігрівати (вони завжди нариваються, ці К’юзаки), у Великій Пустці взагалі може коїтись бозна-що – ніхто й не знатиме. Далекоглядний Гартнетт готується, тим паче, що почув, що його давній суперник Ґант знову об’явився, вийшов із підпілля. Заводіяка стиляг відправляє у розвідку боєм вірних посіпак – Вовчика Станнерса та Мудака Берка – юнаків без страху та гальм. Вони б’ються так, що варті чи не сотні рядових. Вони вмивають кров’ю та дізнаються, що треба. Жовтнева лихоманка – тільки передвісник справжньої масакри.

Автор ненав’язливо показує, з чого починалась ворожнеча та побут без технічного прогресу: ледь не мольфарське звірозілля – потужне пійло, яке дарує сили і п’янить, модні тренди (якщо це можна так назвати), а ще те, як роблять новини в Боугані. Цілий світ майбутнього у трьох сотнях сторінок. Але це не те майбутнє, про яке ми могли б мріяти. Попереду зима на крові – хто в ній вціліє, чи змінить Боуган своє обличчя…

 

«Боуган, як у нас кажуть, зима вклала на лопатки. Дайте нам понурий грудневий вівторок, щоб вітровій лупив по голові, щоб косі струмені дощу налітали з цього паршивого, сраного океану, і щоб яйця ледь не відмерзали, і щоб на калюжах лежав брудний лід – і ми будемо не те, щоб щасливі, але самовдоволені у своєму розпачі».

Портрети

Мене захоплює, як кількома штрихами Кевін Баррі виписує яскраві та об’ємні портрети персонажів. Одна-дві особливі риси, невловимий рух, погляд, жбан випивки та репліка – і ось ви вже їх бачите – з плоті і крові, у стильному вбранні і дуже небезпечних. Ось трійця знакових персонажів «Міста Боуган». От скажіть, ви їх бачите так само, як і я? 

 

Логан Гартнетт: 

«Відколи зайшов Логан, Стиляги притихли. Тож він до всіх них посміхнувся. Він слав посмішку по периметру кімнати – не посмішка, а шедевр священичого благословення. Тільки ніхто на це не купився, адже Логанова посмішка мінилася нюансами. Перш ніж вона завершила коло по кав’ярні, її послання – її новини – змінилися багато разів: тут трошки повернутися, тут трошки нахилитися, залежно від того, на кого впав погляд.

Ні в кого не залишилося жодних сумнівів щодо того, яке хто місце займає серед Гартнеттових Стиляг».

 

Ґант: 

«А Ґант був юний роззява, тільки й того, що мудрий, як повний капелюх зміїв. А що вже сентиментальний! Його, Ґанта, принесла повінь з Великої Пустки, і в Боугані всі знали, що в його жилах тече ще й пайківський сік. Резівський хлопака, польовий вогонь у крові.

Гляньте, який він був тоді:

Кремезний, з глибоко посадженими очима і квадратним підборіддям. Темноволосий, блідий, хитрий такий. Із тих, яким синці пасують. На високий лоб спадає зализане пасмо.

Батько її попереджав – мовляв, у тих пайкі все не так, як у нас, але попередження тільки додало Ґантові родзинки: батькíв життя нічого не вчить».

 

Манюня Гартнетт: 

«Коли в тебе немає сили навіть налити собі віскі в чарку, то, на думку Манюні Гартнетт, тобі вже час з’їбати в річку Боуган.

Звичайно, треба йти.

Манюня поглянула на безкраю Сахару бежевого килима, що простягалася між нею і далеким вікном, яке виходило на вулицю Дев. Невпевнено зробила крочок, перевіряючи, чи тримають її ноги, обплетені павутинкою вен. Ходулі сяк-так тримаються, а ось танцюни, засранці такі, підводять, Манюня собі не бреше. Вона поставила одну ногу поперед другу, перевірила, чи та витримає вагу. Якщо одне стегно витримає – це результат, якщо обидва — це Тятком прислане чудо». 

 

Для Боугану немає напівтонів, не сховаєшся, навіть, якщо дуже намагатимешся: тут або пан, або пропав. Та місцеві добре знаю, за якими законами живуть. 

Пряма мова

— Жити треба на повну, містере Гартнетте.

—  Точно, Томмі. Інакше яка різниця між нами й худобою на полях?

 

На півострові ностальгія – це приманка, вишкірена гачками.

 

Ґант повернувся на початку серпня. І одразу став жертвою наших рідних спогадів. На боуганськім білім світі час розхитаний, є в ньому щось плинне, минуле просякає в майбутнє, а минущу мить вхопити найтяжче.

 

Погань у боуганському повітрі мала багато відтінків, і ревнощі серед них – далеко не останній.

 

Він прочісував поглядом усе віком від 14 до 68. До всіх прицінювався, від кісточок до пупа. Погляд мисливця. На таку би заскочив, подумав він. З такої хоч воду пий, подумав він. О так, такий як вийде на пошуки свіжини, то вже не розслабиться, очі, як на ниточках, – зирк направо, зирк наліво, зирк прямо – але… ой.

 

Більшість моїх клієнтів – чоловіки. Жінки краще вміють стримувати почуття. А чоловік щойно перевалить за певний вік, як йому всього стає забагато. І тоді вже як не крути, а мусить сягнути по химери юності, по місто, яким воно колись було.

 

Я бачив цей запис уже тисячі разів, але він мене щоразу заворожував – мене причарувала крутанина й постава завсідників вулиці Дев. У Боугані змінилося все, крім людей, а люди не змінилися й не зміняться ніколи:

Як вони вихиляють стегнами. Цей зверхній вигин шиї.

Ця войовничість.

 

Давнє боуганське прислів’я: мудрість починається з того, що розживаєшся дахом над головою.

 

Кожне перехрестя на Манівцях несло спогади – тут він перепихнувся з хвойдою, тут пустив кров ворогу. За одним поворотом бите скло на землі надало його крокам нуарового звучання. З глибини завулка линуло жовте світло каварні, що відкривалася рано.

Юлія Дутка
Трилероїд, інтроверт та психоаналітик-аматор. Ви хочете про це поговорити? За фахом - журналіст, та більше тяжію до редагування. Люблю соло-подорожі, важкий метал, м’яке світло, волохатих корів, Скандинавію та бензопили. Мрію попестити ісландських коників та потиснути руку Чакові Поланіку.
http://tarels.blogspot.com/%20

2 940 thoughts on “Ірландський роман про містечко майбутнього, яким керують стиляги: рецензія на «Місто Боуган»

    Залишити відповідь