«Пий. Трудись. Гуляй» – про новий роман Елізабет Ґілберт «Місто дівчат»

Елізабет Ґілберт у всьому світі асоціюють з бестселером «Їж. Молись. Кохай». Це несправедливо звужує потенційну аудиторію її наступних книг. Зокрема й «Міста дівчат», яка цьогоріч вийшла українською у Видавництві Старого Лева. На відміну від попередніх бестселерів письменниці, цей роман – не про відвертий досвід авторки у сфері стосунків і самореалізації. Це історія про те, як не відповідати стандартам і бути щасливою, розказана з іронією й оптимізмом.

Минуло двадцять років, а серіал «Секс і місто» досі асоціюється у мене з хропінням. Бо дід з бабою хропіли, як Боїнг перед взльотом. Узимку ми спали в одній кімнаті, щоб не опалювати всю хату. Дід з бабою – на ліжку, я – на пічці. А в телевізорі Керрі Бредшоу пила «Космополітен» і розказувала про Нью-Йорк. Найважливіше просвітництво моїх підліткових років. І секс тут, повірте, ні до чого. Я росла в маленькому райцентрі, усі жіночі рольові моделі навколо були: «та, яку чоловік б’є», «та, в якої чоловік п’є» і «та, що в Італії на заробітках». Лише вночі, після спільної молитви з дідусем і бабусею, під їхнє гучне хропіння, Керрі Бредшоу з екрана підморгувала: «найкращі, найважливіші, найскладніші стосунки – це стосунки з самою собою». 

А де ж про книжку «Місто дівчат» Елізабет Ґілберт»? – спитаєте ви. Цей серіал – моя найяскравіша асоціація із книжкою «Місто дівчат» Елізабет Ґілберт – відповім я. Легкий настрій, трохи коктейлів, романтична любов до Нью-Йорка, красиві чоловіки і ще красивіші сукні. Багато суконь, які «мають бути припасовані не лише до фігури жінки, а й до її інтелекту». І в книжці, і в серіалі – жінки самі заробляють, говорять про секс, мистецтво та політику і поводяться, як хочуть. 

А зараз ви читаєте абзац, де я мушу зізнатися, що боюся. Раптом ви не любите культового серіалу HBO, вважаєте його стилістику надто легковажною чи взагалі ніколи не бачили «Секс і місто», через який я так відчайдушно намагаюся розкрити «Місто дівчат». Тому давайте по черзі і без спойлерів.

«У житті кожної жінки настає час, коли їй просто набридає безкінечно соромитись»

Оповідь у «Місті дівчат» ведеться від імені старої жінки. Вона розказує, як юначкою перебралася до Нью-Йорка й поселилася в театрі, що належав її тітці. І понеслося. Секс, богемні тусовки, перерва на пошиття сукні і знову секс. І все це на тлі післявоєнної Америки. Увага Ґілберт до естетичних деталей та історичної достовірності допомагає відчути лампову атмосферу Нью-Йорка сорокових. 

Шарму цьому тексту додає красива іронія. «Мій перший був державним службовцем, – і скажу відверто – кохався він теж як державний службовець» – в «Місті дівчат» багато легких і водночас гострих реплік. «Його спів дарує рідкісну нагоду позаздрити глухим», – каже один із героїв роману, де всі діалоги влучні і дотепні. Так, усі – я справді не знайшла у тексті затягнутих сцен, тому це один із романів, які можна легко «проковтнути» в літаку чи в черзі до сімейного лікаря.

Одна з героїнь книги каже: «Якщо вдягатись надто по-модному, складеться враження, що ви не впевнені в собі». Так от Ґілберт дуже впевнена в собі. І це відчувається у кожному епізоді «Міста дівчат». Героїні Ґілберт – сильні і колоритні жінки. Письменниці вдається зробити їх об’ємними і приголомшливо правдоподібними, уникнувши награної карикатурності. «Весь фокус в тому, щоб не грати смішно… Не старайся бути смішною – і ти всіх розсмішиш» – відчуття смаку і міри цінна риса письменниці і її персонажів.

Щоб остаточно не скотитися в жанр шкільного реферату, згадаймо епізоди про випивку, секс і розваги. Насправді, вони стають історією про відповідальність, відвагу бути собою і мудрість. Пишу ці слова і ненавиджу їх. Бо вони можуть означати все що завгодно, так і не описавши того важливого і доброго, що з’являється в цій книзі між похміллями та дизайном чергової сукні. Виходить красива і чесна історія про цінності. 

Більше не авторка одного роману

2009-ий рік. У чорному, з голови до п’ят, Ліз Ґілберт – на сцені TED-Каліфорнія. Говорить мотиваційні банальності про натхнення. В її промові багато про бестселер «Їж. Молись. Кохай». Ця книжка принесла Ґілберт великі гроші і світову славу. 

«Мене питають: страшно, мабуть, від думки, що ти, може, й не напишеш нічого кращого, ніж ця книга? – Ще й як страшно», – зізнається Ґілберт.

Як на мій смак, «Їж. Молись. Кохай» – хороша книжка для тих, хто не читав справді хороших книг. Вона кишить кліше гірше, ніж це речення шиплячими звуками. І ось Ґілберт зі сцени ділиться страхами, що ризикує стати авторкою одного роману і вище цього тексту вже не стрибне. 

Але вона стрибнула, радше навіть злетіла. 

100% жіночий роман

Наостанок зізнаюся – згрішила. Перш ніж розповідати вам про любов до нової книжки Ґілберт, я почитала дорослих сивочолих критиків з пострадянського простору. Їхній вердикт безапеляційний: книжка – не більше, ніж «жіночий роман». Сподіваюся, колись прокинутися у світі, де словосполучення «жіночий роман» ніхто не трактуватиме, як щось неякісне та нікчемне. А література не ділитиметься на «чоловічу» та «жіночу». Крім книжок про онтологію екзистенціалізму, можна прочитати белетристику про секс і Нью-Йорк. І обидві можна однаково добре написати, незалежно від статі. 

Редактори кажуть, що читачі люблять історії про особисте. Тож, з чого почала, тим і закінчу. Я вже давно не живу у маленькому райцентрі. Працюю в новинах на центральному телеканалі. Роблю ремонт у власній квартирі. І бачила сотні варіацій жіночих рольових моделей, але у свої майже тридцять все одно не відповідаю очікуванням родичів. Тому кожного Різдва мушу шукати нову жартівливу репліку на запитання дідуся і бабусі: «Коли заміж?». Відповідь: «Коли перестанете хропіти» чомусь смішить тільки мене. Зараз, як і двадцять років тому, мені так само приємно, коли старша і мудріша компаньйонка підморгує (цього разу зі сторінок книжки): «ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною»

Кому читати

  • Людям, ліберальних поглядів, щоб насолодитися сюжетом і весело провести час. 
  • Людям консервативних поглядів, щоб пережити сильні емоції й рефлексувати на тему цінностей і меж дозволеного.
  • Людям, які думають, що Нью-Йорк – це столиця світу, а праведники після смерті потрапляють на Мангеттен. 

Кому не варто читати

Людям без почуття гумору. Емоційно нестійким снобам. Клірикам, неповнолітнім і моїй бабусі. Хоча, щодо останньої – не впевнена. 

Схожі книги

Івлін Во «Мерзкая плоть», «Brideshead Revisited».