Автор фото: Таня Івасенко
Над інтерв’ю працювали: Катерина та Анатолій Пітики
Яскрава, непосидюча, креативна — така вона, Наталія Матолінець. Авторка фентезійних романів «Варта у грі», «Гессі», «Артефакти Праги» й «Академія Аматерасу», вона поєднує пристрасть до мандрівок зі скрупульозною роботою над власними текстами. У її сумочці точно заховався часоворот! А якщо не вірите — ось вам доказ: до Книжкового Арсеналу (коли б він не був) вона готує новий роман. Про що ж він? Які таємниці ховає і які суперсили відкрив у самій письменниці? Про все це, а також про творчі звички Наталії Матолінець читайте у нашому інтерв’ю. А ще дізнаєтеся, як саме вона рятується від карантинної нудьги. 😊
Ви дуже активна письменниця. Два різних видавництва майже одночасно публікують продовження ваших попередніх циклів. Ви творчо докладаєтеся до створення збірки «Кишеньковий мандруарій». Пишете оповідання на різноманітні літературні конкурси. По-перше, як ви все це встигаєте, а по-друге, звідки берете стільки натхнення?
Люблю жартувати, що насправді я нічого не встигаю. Але письменництво — це така сама робота, просто вимагає більше зосередженості і вміння організовувати себе та свій час, аніж коли треба прийти в офіс на певні визначені години. Бо робота автора не закінчується і не спиняється ніколи.
Паралельна співпраця з двома видавництвами теж допомагає організувати себе: уже знаєш, на коли від тебе щось чекають. До всього, різні цикли дозволяють захоплювати ширшу аудиторію і робити несподіванки для читачів. А читачі мене сильно мотивують — за останні роки два, з моменту, як я почала активно публікуватися, відгуки і спілкування стали однією із найприємніших частин письменницького життя.
Натхнення — річ, звісно, вичерпна. Тому стараюся робити собі графіки і послуговуюся улюбленим правилом: робота має бути щоденною. Часом новий проєкт чи раптова ідея вриваються в графік і все йде шкереберть, але це радше винятки.
А щодо конкурсних оповідань, то вони — це мов спосіб перемкнутися між великими проєктами, перевести подих, почати і закінчити щось невеличке. Бо людині дуже подобається щось починати та закінчувати — а коли пишеш роман на 600 сторінок, то задоволення «поставити крапку» зазвичай далеке і часом потрібна пауза.
Яка вона, українська фантастика? Що змінилося в ній за минулі десять років?
Перш за все, час твердо сказати, що українська фантастика існує і вона становить інтерес не лише для невеликих замкнених груп, а й для широкого кола читачів. Звісно, нам ще далеко до зарубіжжя, де наповнення фантастичного ринку, власне кажучи, фантастичне) Але рух вперед, особливо за останні роки — дуже помітний. Звісно, наша фантастика ще виборює собі місце та борсається посеред стереотипів про те, що це несерйозно/неодмінно щось дитяче/відірване від реальності та її проблем. Не знаю, звідки таке ставлення — часом здається, що в Україні маємо постійну потребу підкреслювати серйозність літератури, а з письменників малювати ікони. Та це не співзвучно сучасності.
Українська фантастика, як на мене, іще трохи боїться себе. Боїться розмаху, розмаїття тем, відвертості. Багато в чому позирає на колег — комусь ближчі західні, комусь східні. Врешті, і там, і там багато успішних прикладів. Але однозначно не треба намагатися писати «як (підставте ім’я)», бо вторинним продуктом важко здивувати світ. А ми ж можемо і маємо вдосталь цікавого матеріалу, хіба ні?
Про наповнення піджанрових ніш говорити ще рано, але і тут є зрушення. Бо ще років 7–5 тому видавці з неохотою бралися за фантастичні рукописи (як діляться спогадами більш досвідчені колеги). Тепер я чекаю на момент, коли ми перестанемо вживати термін «перший такий-то роман» і зможемо мати в книгарні стенд для міського фентезі, стенд для епічних саг — і багато іншого. Мені ж гостро не вистачає на ринку саме янґ- і нью-едалту, бо із ним я найбільше працюю і він за всіма канонами не вписується в дитліт, але у нас їх надто часто ставлять поруч.
Як за ці десять років змінювалася ваша роль з читачки української фентезі на авторку українського фентезі?
Не можу сказати, що ролі аж так змінювалася: я була раніше і читачкою, і авторкою. Просто авторкою, яка тільки починає і тому не зізнається в цьому. Доволі уважно придивлялася до того, що в нас публікували, намагалася відвідувати тематичні заходи на книжкових фестивалях і читати те, що зацікавлювало. Водночас у своїй творчості не орієнтувалася ні на кого — не в останню чергу тому, що не уявляла, як же потрапити в цей світ «справжніх письменників». Просто було бажання писати, були ідеї та геть різноманітні експерименти — від романтичної і меланхолійної історії Гестії в обрамлені Прекрасної Епохи до епічного розмаху пригод богів-студентів із Академії Аматерасу. Тепер я «офіційно авторка», а експерименти тривають.
Ви належите до плеяди молодих українських письменниць. Як воно бути жінкою у великій літературі? Чи постають перед вами виклики, яких, на вашу думку, вдалося оминути колегам-чоловікам?
Виклики трапляються — втім, як і в будь-якій іншій сфері. До прикладу, неодноразово отримувала питання про те, як поєдную письменництво й особисте. І ці питання, звісно, із нотками осуду, бо «а як же дім-сім’я»? Так, мовби ти отримуєш вагу і реалізованість лише у зв’язці з традиційною картинкою, а книги — це так, хобі. Певна, чоловікам-письменникам такі питання ставлять в рази рідше.
На жаль, у нас часто стать, вік чи навіть національність — причини для зневажливого чи упередженого ставлення читача. Хтось принципово не читає авторок-жінок, хтось — книг із жінками на обкладинці, хтось — не читає українського чи українською. Звісно, без стереотипів було б легше — але це проблема не лише літературної сфери, а й нашого суспільства загалом.
…у своїй творчості не орієнтувалася ні на кого — не в останню чергу тому, що не уявляла, як же потрапити в цей світ «справжніх письменників». Просто було бажання писати, були ідеї та геть різноманітні експерименти…
Навколо Вас вибудувався потужний фендом, інстаграм повниться дуже естетичними фотографіями ваших книжок і косплеями ваших персонажів. Не всі, навіть топові, українські письменники та письменниці можуть таким похвалитися. Як ви гадаєте, у чому секрет?
Мене теж тішить такий потужний відгук читачів, а тим паче — коли мої історії надихають їх на творчість. Думаю, зіграла роль зіграла молодість моєї аудиторії — попередні чотири романи вийшли у янґ-едалт серіях, тож їхні читачі — якраз ті, хто активно живе онлайн. До того ж, як я помітила, читачам подобається бачити живого автора, мати змогу поспілкуватися, розпитати щось про наступні книги чи отримати коментар на свій відгук.
Цикл про «Варту» — це «міське фентезі». Чим вас так приваблює цей жанр? Які можливості дає він автору?
Міське фентезі приваблює мене, перш за все, можливістю міцно сплести фентезійні елементи і сучасність, під новим кутом зору поглянути на речі, які оточують, досипати трохи магії в повсякдення. Цей жанр дає благодатні простори для фантазії, бо легко ж, уявити, як, скажімо, в середньовічному антуражі існують всілякі маги, алхіміки, відьми… А спробуйте оселити їх у сучасному місті та сховати від людей чи навпаки викривити під них звичне суспільство. Спробуйте відправити їх на роботу вдень, а на містичне змагання — вночі. Оживіть давні легенди на вуличках сучасного міста — цей мікс можливостей мене дуже приваблює. А як житиметься міфічним істотам у мегаполісі? Та це нескінченне поле можливостей!
Для мене урбаністичне — це і про динаміку. Бо місто як локація саме підштовхує до динаміки. Живе, сучасне місто, а не лише його міф. І, звісно, актуальні реалії — вони впізнавані, із ними цікаво працювати.
Розкажіть, будь ласка, трішки про ваш новий роман «Керамічні серця»? В анотації сказано: «Країною шириться смертельна хвороба, із південного кордону погрожують війною, на півночі снують змови…» Скажіть чесно, це ви новинами надихалися?
Ні, новини тут не мали впливу — я поставила крапку в романі ще минулого року. Проте можемо жартувати про пророчий письменницький дар… «Керамічні серця» — це історія, над якою я працювала останні два роки паралельно з іншими проєктами. Книга ніяк не пов’язана зі світом Варти чи Академії, продовження теж не буде. Це доволі масштабна історія, яка переносить нас у ранньомодерну, дореволюційну епоху. Я надихалася тогочасною Францією, тож антураж буде відповідним, але історичних паралелей раджу не шукати — це вигадана історія у вигаданому світі.
Світ «Керамічних сердець» — вишуканий і жорстокий. Соціальна нерівність — на піку свого розквіту. І що влада зосереджена в руках чаротворців (так звуть місцевих магів), то межа між ними та простолюдом чітка, як ніколи. Та, попри цю межу, шляхи головних героїв перетинаються, і крок за кроком історія (не)порозуміння двох людей, які наважуються порушити правила гри, які диктує їм становище, переростає у щось куди масштабніше та небезпечне. Бо кожен новий шар інтриг прикриває великі таємниці. До того ж, з одного боку накочується війна, а країною шириться смертельна пошесть. Для мене це історія про ціну людяності, бо дозволити її собі у світі «Керамічних сердець» — велика, необачна розкіш.
Познайомте, будь ласка, читачів з головними героями «Керамічних сердець». У чому їхня родзинка?
Головних героїв двоє: Канре та Жаррак. Канре — на початку історії служка у багатому домі. Вона, мабуть, одна із моїх найсміливіших персонажок. Бо легко діяти, коли маєш силу, волю і ще й чар у своїй крові — усе те, чого їй не дісталося. Натомість їй дісталося низьке соціальне становище, постійна наруга і жорстокі обмеження кожного кроку. Особливість Канре якраз у тому, що вона не особлива. Вона не супергероїня. Та дуже цікаво працювати із персонажами, які мають так багато обмежень і все ж продовжують діяти. Бо треба за таких умов треба мати багато сміливості.
Щодо Жаррака, то йому трохи більше пощастило: він спадкоємець одного із трьох наймогутніших чаротворчих родів. Тому має перед собою визначений до дрібниць план на все подальше життя. У центрі — навчання чаротворенню, а потім — воєнні перемоги на службі Сонцесяйному королю. Виховують Жаррака як бездоганну зброю. Бо задля цього народжуються й помирають всі в його сім’ї. Розірваний між батьковою та материною родинами, між культурами двох країн, він краще помічає вади суспільства, але навіть із його становищем є речі, яких краще не торкатися.
Ну а що вийде із зустрічі цих двох героїв читачі дізнаються дуже скоро.
Якщо хтось скаже, що не зважає на нагороди, то я певна, що злукавить. Хоча б тому, що в сучукрліті та чи інша премія може буквально звести тебе із видавцем.
«Керамічні серця», така поетична і метафорична назва. Як вона виникла?
З цією історією взагалі цікаво вийшло: задум мені наснився. Зі мною таке вперше. А щодо назви, то вона, звісно, має і переносний сенс, але в прямому — це смертельне прокляття. Вишукане і підступне, звісна річ.
Поділіться, будь ласка, таємницею про «Керамічні серця», яку ви не розповідали ще нікому 🙂
Цей рукопис спонукав мене наполегливіше взятися за вивчення французької мови, і цієї зими я нарешті здійснила спроби говорити нею — успішні!
Що, на вашу думку, потрібно для гарної історії?
Потрібна гарна історія) Яка зачіпає першим же реченням. Яка може зачарувати чи проїхатися по нервах. Яка змушує вибудувати безліч теорій про те, чим вона закінчиться, і все одно здивує наприкінці. Яка хрускає серце навпіл і — ти часом не знає, чому так, не знаєш, як автор вибудовував свій твір і як вішав рушниці, але наприкінці, сукупність його роботи в тобі резонує.
Герої, за якими хочеться спостерігати. Які мають мету та діють, а не грають роль статистів у декораціях світу. Герої, які роблять помилки, роблять правильні і неправильні речі, часом говорять дурниці і не репрезентують собою сонм святих і правильних.
Інтрига. Динаміка. Жива мова. Справжність. І менше намагання загравати із потенційною аудиторією.
І понад те — багато роботи. Бага-а-ато роботи. З текстом, героями, побудовою сюжету, з маленькими і великими деталями, поки вони не зістикуються в один робочий механізм. Поки ви не кайфуватимете від свого тексту і всі внутрішні зачіпки не перестануть діймати.
Ваші книжки майже завжди розкішно ілюстровані. Як відбувається співпраця з художниками?
До серії про Академію малює харківська ілюстраторка Євгенія Чистотіна. Її мені запропонувало видавництво і це — найкраще, що могло статися з цим циклом книг. Вона чудово втілює моїх персонажів, завжди пропонує різні варіанти ілюстрацій і прислухається до побажань. Співпраця в нас проста: Євгенія отримує від мене побажання, трохи скетчів, які я малюю сама, і тоді читає книгу. Потім пропонує свої скетчі, а я страждаю від мук вибору, бо вони всі чудові і треба обрати лише один для кожної ілюстрації!
Щодо серії про Варту, то в другої книги є суперобкладинка авторства хмельницької ілюстраторки Анастасії Рафаєнко і робота із нею — це теж дещо особливе. Ми познайомилися онлайн, а згодом Настя зробила свою версію обкладинки для першої Варти — і я зрозуміла, що це воно. Це те, що треба. Тому друга книга побачила світ уже з її суперобкладинкою, яка дуже сподобалася читачам, хоч друга частина і відрізнялася за дизайном від першої.
У вас уже є певний багаж нагород. Що вони для вас означають? Чи впливають вони на творчі плани? Чи нагороди і творчість розділяєте на два паралельних потоки?
Якщо хтось скаже, що не зважає на нагороди, то я певна, що злукавить. Хоча б тому, що в сучукрліті та чи інша премія може буквально звести тебе із видавцем. Як сталося і зі мною: щойно рукопис «Гессі» здобув ІІ премію Коронації Слова, я отримала пропозицію співпраці від видавництва. Річ у тім, що виводити на ринок нового автора — це непростий процес, а наявність відзнак — це гарний бонус і шанс виокремити рукопис серед інших.
Для мене нагороди означають, що книгу оцінили не лише читачі, а й кваліфіковане журі, а це подвійно приємно.
На творчі плани нагороди не впливають жодним чином. Звісно, я можу вивести собі якісь закономірності й подумати, чому той чи інший рукопис чи книга здобули відзнаку, але я надто егоїстична авторка і пишу те, що мені на цю мить подобається.
З іншого боку, премії — це бонус до впізнаваності автора, додатковий піар і врешті — орієнтир для тих читачів, які не дуже знаються на книжковому житті країни.
Хтось сидить дома й обмірковує сюжети нових романів, схилившись над робочим столом. Ваша фейсбук-сторінка свідчить, що ви активно мандруєте Європою. Як подорожі інкорпоруються в процес написання нових творів?
Подорожі — моя найбільша пристрасть (після писанини, звісно). Я не можу сидіти на місці довго. На серію про Варту мої мандри вплинули суттєво — так я вигадала, де відбуватиметься продовження і нахапалася численних ідей. Врешті, з мандрів — моя любов до Праги і бажання писати про неї.
Та й інші книги без впливу мандрів не обійшлися. Мені здається, що для письменника дуже важливо бути зануреним у світ, цікавитися ним, відкривати його. А вириватися на кілька днів із рутини та побачити нові місця — це необхідно. Часто, коли викладаю фото з дороги, друзі запитують, чи це там відбуватимуться події наступної книги. Часом вгадують)
Однак тепер у країні введено суворий карантин. Чи вплине це на ваші творчі ритми?
Так, мандри для мене — постійне джерело натхнення. Я люблю бути у русі, змінювати локації й дивитися на світ, зриваючись в дорогу при кожній нагоді. Тому, звісно, неможливість робити це пригнічує. Але намагаюся сидіти вдома та витрачати час на корисне: рукописи в процесі, іноземні мови, багато-багато читання. Хоча, звісно, просто сидіти вдома і сидіти вдома на карантині — це різні речі як за настроєм, так і за продуктивністю. Намагаюся зараз фільтрувати інформацію, боротися з прокрастинацією і не піддаватися емоційним гойдалкам.
Подорожі — моя найбільша пристрасть (після писанини, звісно)
Як рятуватиметеся від нудьги під час карантину? Читанням книжок чи переглядом серіалів? Яких саме?
Завжди рятуюся роботою над рукописами. Але якщо нема на це бажання, то запоєм читаю. Врешті, завжди є отой список книг, які чекають вже давно, і саме тепер можу присвятити їм більше часу без відчуття, що горять якісь інші справи. На карантині нарешті почала фентезійний цикл Діани Вінн Джонс «Крестомансі» — і вже шкодую, що українською наразі є лише дві книги, бо він чудовий та магічний.
Ви колись розповідали, що, пишучи «Варту у грі», хотіли продемонструвати нетуристичний Львів. Скажіть, українські письменники ще й досі зловживають «філіжанками» і «площею Ринок»? Чи цей тренд відходить в минуле?
Так, мені подобається різноманіття Львова, і пригоди Варти мали трохи того різноманіття показати. Та мені здається, що тренд не мине ще довго — варто поглянути на кількість закладів з назвою «львівський…» по всій Україні. Зловживання атмосферою Львова, а найбільше — його австро-угорським міфом — присутні й будуть присутні надалі, бо людям це подобається. А поки людям це подобається, тема себе не вичерпає, навіть якщо її подаватимуть вкрай передбачувано. Врешті, відомі туристичні локації у світі теж дбайливо створюють та підтримують свої міфи. Але для мене рідне місто ніколи не зможе обмежитися шаблонами про каву, трамваї й романтичний львівський дощ.
Які Ваші плани на нове десятиліття?
Все передбачувано і просто: писати, багато писати, дуже багато писати. І, мабуть, об’їхати всю Європу. Можна двічі)
31 thoughts on “Наталія Матолінець: «Українська фантастика, як на мене, іще трохи боїться себе»”