Ти знаєш, що ти — Машина? Чим нас вражає постапокаліптичний світ Дарії Піскозуб

«Судний день близько…» Ні, це не цитата з чергового апокаліптичного флаєра, які роздають дивні люди біля метро. Радше, фантастичне (ну гаразд, не дуже) припущення, на яке штовхає інтелектуалів розквіт тоталітарних режимів, спровоковані ними війни і глобальна пандемія. Дехто рефлексує на тему того, як саме нашому світові настануть гайки, а інші — про те, що виросте на його руїнах. Одна з таких візій майбутнього — роман Дарії Піскозуб «Машина», жорстоке і захопливе технофентезі, де міфологічне начало яскраво відтіняє роздуми про стосунки людей і штучного інтелекту.

Інтерес письменників-фантастів до межових ситуацій, у які себе може загнати людство, виник не вчора. Власне, це цікавило не тільки майстрів пера. 1947 року, через два роки після ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі, американські вчені-атомники об’єднались навколо журналу Bulletin of the Atomic Scientists і започаткували проєкт «Годинник Судного Дня», який показує символічний час, що відділяє людство від глобальної рукотворної катастрофи. Відтоді ми всі так чи інакше чуємо його цокіт. Література завжди гостро реагує на такі масштабні зміни. Низка видатних представників фантастики 60-х років ХХ століття, від Айзека Азімова до Волтера Міллера-молодшого, говорили про можливі шляхи порятунку нашої цивілізації від усеохопного полум’я апокаліпсису. У подальшому ці теми зринали і у 80-х, і в 90-х… Нове тисячоліття також не оминула гірка чаша страхів, болів — і літературних міркувань про них. 

«Машина» міцно вкорінена у «постапокаліптичну» літературну традицію. Дарія Піскозуб майстерно залучила досвід попередників і створила власний унікальний міфопростір. Роман занурює читача у світ, який пережив нечувану катастрофу. Всі здобутки прогресу канули в небуття, залишилась тільки Машина — надскладний механізм, що керує життям племен, а ті вважають його своїм богом. Головних героїв троє: близнюки Александра та Себастіан, ткачі, здатні підкорювати собі волю інших людей, і молодий жрець Етан, який чекає на початок сезону війни, щоб за наказом Машини повести своє плем’я до бою за нові території, ресурси та спадок минулих часів. Машина прагне знань, вона дуже хоче олюднитись. Звичний стан речей порушується, коли Александру звинувачують у зраді. 

Світ «Машини» — вкрай непривітне місце, яке тим не менш вражає своєю вишуканістю, структурованістю та вигадливістю. Кожен гвинтик світобудови на місці, кожне фантастичне припущення логічно узгоджується з іншими. Правдоподібність сетингу підкріплюється ще й тим, що авторка безжальна до своїх героїв: усе як у Мартіна: загинути може кожен, а осінь — близько. І, можливо, справа навіть не в тому, хто помре, а хто врятується — якби ж усе було так просто! Для Дарії Піскозуб важливо поставити своїх героїв — а заразом і читачів — перед непростим вибором, а потім змусити взяти відповідальність за наслідки. Письменниця не пропонує готових конструктів і зручних рішень, адже, зрештою, ні в житті, ні в літературі їх не існує. Пригоди та інтриги ховають глибші пласти ідей, пропонуючи широке поле для інтерпретацій і повторних прочитань.

Оповідь рівномірно розділена між трьома персонажами. Три докорінно різних точки зору. Щоразу іншими очима читач дивиться на події — часом відмінні, часом одні й ті самі. Прийом, запропонований ще Рюноске Акутаґавою в оповіданні «У хащах» 1922 року, працює безвідмовно. У кожного з героїв своя правда, у кожного — своє ставлення до Машини. Немає ні чорного, ні білого — тільки люди, які відчайдушно шукають відповідей на одвічні питання буття. Хто вони? Куди прямують? Яке їхнє призначення? Що робити, коли все, у що ти вірив, виявляється марою? Де тепер шукати опору?

Невидимими відростками долі усіх героїв роману пов’язуються з тією самою Машиною — дивовижним артефактом з минулого, походження та мотиви якого (так, у нього є свої мотиви) невідомі. Дарія Піскозуб гарно продемонструвала дуальну природи технологій: вони допомагають нам і вони ж нас поневолюють. Так благо вони чи зло? Герої щодо цього мають дуже різні погляди. Читачі також можуть подумки долучитися до дискусії — письменниця активно закликає їх до цього.

Слово «машина» миттєво навіює асоціації з класичним «deus ex machina» — і не випадково. Алюзії на античність гармонійно вплетені в канву історії, вони додають їй монументального виміру й глибини. І справа не лише в цитаті з «Іліади», яка зринає на початку роману — є щось трагічно-величне в долях героїв і світу. Протистояння народів Катакли, Тридакни та Цембенги сприймається як справжній епос. Окрім того, за суб’єктивними враженнями, атмосфера роману трохи суголосна «Дюні» Фенка Герберта, «Навсікаї з Долини Вітрів» Хаяо Міядзакі та «Привиду в обладунках» Масамуне Шіро.

Витворене в «Машині» різноголосся дивує своєю різноплановістю та злагодженістю. Авторка дуже уважна до деталей: інформацію про світ вона подає дрібними порціями, завжди лишаючи щось між рядками — для майбутніх відкриттів. Внутрішня напруга чудово поєднується із зовнішньою: «Машина» не перетворюється на статичний філософський трактат. Натомість, може потішити ефектними батальними сценами, які так і просяться на великий екран. Насправді важко повірити, що Дарія Піскозуб — дебютантка. Роман «Машина» переміг у конкурсі фентезійних романів «Брама-2019». Книжка мала вийти друком ще навесні, однак через карантин видавництву «Віват» довелося відтермінувати прем’єру. Вона буде гучною, ось побачите!

P.S. Ми вже чекаємо на продовження.