Марко Вовчок: 50 відтінків «нерозгаданого сфінкса»

Видавництво «Комора» днями видало книгу Марко Вовчок «Емансипантка» — збірку оповідань і повістей письменниці, справжнє ім’я якої Марія Олександрівна Вілінська. Одна з перших видатних українських письменниць, класикиня української літератури, оспівувачка народного життя, перекладачка… Вже стало нудно? Це й не дивно: саме такий образ цієї письменниці з чоловічим псевдонімом, яка щось там писала про кріпачок і панночок, заклала практично всім нам шкільна програма з української літератури. І стосовно Марко Вовчок це просто кричуща несправедливість – з огляду не лише на багатогранність її творчості, а й украй цікаву життєву історію. І про те, й про інше ми знаємо менше, ніж варто було б – чому б не виправити це тепер?

Марко Вовчок-Марія Вілінська (згодом Маркович, згодом Лобач-Жученко) серед покоління своїх сучасників – не лише українських, а й навіть французьких літературних селебрітіз – була чи не найпомітнішою зіркою. Вона не лишала байдужим практично нікого, хто були з нею знайомі: нею захоплювалися й робили присвяти, її зневажали, таврували «самозванкою» та навіть звинувачували в плагіаті. За її життям стежили, те, як вона його провадила і які погляди сповідувала – скандалізувало. Проте це все ще та письменниця, на смерть якої Іван Франко напише: «Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства». Хто ж вона така, ця Марко Вовчок? Ким ставала й поставала протягом свого «життєвого й творчого шляху»? Погляньмо ближче. 

Доня

Марія Вілінська народилась 22 грудня 1833 року у маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Родина її, хоч і перебувала на момент народження доньки у фінансовій скруті, все ж дала дівчинці добру початкову (хай і домашню) освіту. Українську (як і французьку та польську) вона вивчила саме вдома. Проте ця ідилія тривала недовго: батько Марії, відставний полковник Олександр Олексійович Вілінський, помирає у 1840 році. Мати, Парасковія Петрівна, так і не зумівши самотужки звести кінці з кінцями, через півтора роки після смерті першого чоловіка виходить заміж удруге. Вітчим Марії, відставний унтерофіцер Дмитро Дмитрієв, виявився п’яницею та любителем азартних ігор. Брат Вілінської Дмитро напише згодом про те, що вітчим, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр», не раз, напившись, бігав за дівчинкою з сокирою й криками «зарубаю!». Тож не дивно, що вже у 1845 році мати, побоюючись за доньку-підлітку, відправляє її до приватного пансіону шляхетних дівчат у Харків. Протягом двох років Марія мешкає у своїх родичів – представників інтелігенції, зокрема в родині Дмитра Писарєва, у майбутньому видатного літературного критика. 

Проте чи то за борг перед пансіоном, чи за непокору в 1847 році Вілінська повертається до Росії, де починається період її життя як «бідної родички». Вона переїжджає до Орла до своєї тітки Катерини Петрівни Мардовіної. Ця родичка Вілінської теж високоосвічена, розуміється на мистецтві та збирає літературні вечори – утім, живеться дівчині тут значно важче, аніж у Харкові. Попри те що Мардовіна, по суті, використовує її як гувернантку для своїх дітей, в її маєтку навіть не знайшлося окремої кімнати для Марії, лише куток, де за перегородкою поставили ліжко. У 17 років Вілінська відмовляє місцевому поміщику, який просить її руки, і виходить заміж за етнографа й політичного засланця у справі Кирило-Мефодіївського товариства Опанаса Марковича… 

Тут вже завершити б арку «дониного» альтер-его Вілінської-Маркович. Проте доля розпорядилась дещо інакше. У шлюбі з Марковичем Марія починає наполегливо вчити українську мову, усвідомлюючи, що таки значно більше асоціює себе з Україною, аніж із Росією. Вона починає писати перші твори українською і навіть наважується надіслати їх не кому-небудь, а самому Пантелеймонові Кулішу. Твори молодої авторки він оцінює дуже високо, аж настільки, що стає редактором та видавцем першої збірки оповідань Марії Маркович, вже під псевдонімом Марко Вовчок – «Народні оповідання» (перший том виходить 1857 року). Саме їх часто називають magnum opus’ом письменниці (з цим можна й варто не погоджуватися), і – що важливіше – саме вони трапилися на очі Тарасові Шевченку, коли він повертався з заслання. Їх запропонував прочитати йому саме соратник Куліш, написавши в листі: «Побачиш, які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак, не диво, щоб московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлись би в міру!» І справді, тексти молодої письменниці вразили Шевченка настільки, що він пише для неї вірш-присвяту: 

На пам’ять 24 генваря 1859

Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.

При особистому знайомстві, зазначає Віра Агеєва, захват Шевченка тільки зростає – і на знак великої прихильності він навіть дарує Марко Вовчок золотий браслет. Так дівчинка, яка рано втратила батька і, за припущенням деяких дослідників, саме тому обирає саме такий спосіб життя, всюди шукаючи собі «батьківської фігури», стає донею самого Тараса Шевченка. Хай і лише декларативно – бо ті цінності, які сповідує Марко Вовчок, усе ж далекі від сліпого патріотизму та оспівування знедоленого українського народу.

Не «вовчок»

Чоловічий псевдонім для письменниць ХІХ століття не був нічим дивним. Одна з перших письменниць, що публікувала свою творчість під чоловічим псевдо, Жорж Санд, навіть «поділилася» ним із цілим цим явищем. «Жоржсандизм» як система цінностей і в письмі, і в житті був притаманний багатьом літераторкам того часу і, ясна річ, не обмежувався лише чоловічим псевдонімом. Насамперед його характеризувала жіноча вільнодумність та волелюбність, прагнення емансипації (від змоги самостійно обирати стиль одягу та поведінки до можливості забезпечувати себе фінансово) та те саме, що Ольга Кобилянська згодом назве «бути самій собі ціллю». Забігаючи наперед – Марко Вовчок сповідувала саме такі цінності. Проте чоловіче псевдо вона обрала зовсім не для того, аби її творчість з більшою імовірністю була поміченою. Помітною Вілінська-Маркович була й без цього. Ба більше: виявляється, своє псевдо вона ненавиділа.

Першою версією створення саме такого псевдоніму було наслідування прізвища чоловіка – Маркович. Проте найбільше до його створення «доклався» саме перший редактор та видавець творів письменниці, Пантелеймон Куліш. Саме він називав її «вовчком», «вовчкуватою», чи то пак відлюдькуватою, відстороненою. Йому це здавалося, певно, страшенно милим – проте не самій Марії. Вона, пише Віра Агеєва в монографії «Жіночий простір», ніколи не підписується псевдонімом у листах, використовуючи лише реальне ім’я, Марія Маркович. А в одному з листів до сина 1892 року вона і взагалі пише: «Письмо твое усугубило мрачное расположение духа, т. е. собственно не письмо, а предложение поставить вместо имени доктора Марко Вовчок. Скажу тебе, что большей обиды и огорчения мне невозможно сделать, как вытаскивая снова на свет эту ненавистную мне кличку. Я точно переживаю снова все гадости виденные, все страдания испытанные, когда встречаю случайно когда-нибудь эту кличку. Да, запомни это: невозможно мне сделать больших обиды и огорчения, как способствуя тем или другим путем вывести опять эту кличку, заставить ее повторять – с похвалами или бранью – все равно». З цього, та й з інших свідчень сучасників, явно бачимо, що своє псевдо Марія Маркович-Вілінська сприймала як нав’язане – не в останню чергу тим-таки чоловічим, «корифейським» світом.

«Мовчуще божество» / «Моцарт любовних історій»

А світ цей таки й справді був неабияк зацікавлений не лише творчістю молодої письменниці. Першим зірковим прихильником, а згодом і коханцем Марко Вовчок стає Пантелеймон Куліш, і він же на противагу патетичній «доні» й простонародному «вовчкові» пропонує їй інше «величання» (а їх «галерея» з часом тільки поповниться). Він називає Маркович «мовчущим божеством» – таку назву має й романізована біографія письменниці авторства Віктора Домонтовича. І в цій книжці, і в «Романах Куліша» Домонтович вкрай іронічно висловлюється про цей їхній зв’язок. Так, Куліш щиро вважав, що Марко Вовчок із вдячності за редактуру та видання її творів лишиться з ним назавжди. Проте письменниця вирішила інакше й уже 1859 року вирушила до Берліна, цим самим остаточно розірвавши стосунки з чоловіком. І вирушила не з ким-небудь, а з Іваном Тургєнєвим, який перед тим здійснив та видав російськомовний переклад її «Народних оповідань». 

Знехтуваний і ображений Куліш продовжує писати розпачливі листи і самій Марії, і своїм товаришам: «І вмираючи, – пише він у листі до Д. Каменецького, – любитиму цю жалю гідну жінку, що для неї готується найнещасніше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всього себе, всього! Але, може, я ще лишусь жити; може, я переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни». Ці «страждання молодого Вертера» часто виглядають просто-таки кумедно – утім, завдяки тому що Куліш був аж таким патетичним і багатослівним у своїх стражданнях і звіряннях, ми маємо аж два чудові романи Домонтовича. В одному з яких він дає Марко Вовчок ще одне «прізвисько» – «Моцарт любовних історій». І недарма.

За кордоном письменниця почувається як риба в воді. Вона швидко входить до інтелектуальних кіл Європи, скрізь її чекають та охоче приймають. Так, у Дрездені письменниця знайомиться з критиком і журналістом Володимиром Майковим, письменником Іваном Гончаровим, професором Санкт-Петербурзького університету Костянтином Кавеліним, у Лондоні – з Олександром Ґерценом, лікарем-терапевтом Сергієм Боткіним та актором Михайлом Щепкіним, у Ґейдельберзі – з хіміком Дмитром Менделєєвим, у Парижі – зі знаними літераторами Ґуставом Флобером, Проспером Меріме та Львом Толстим, у Неаполі – з Миколою Добролюбовим. Проспер Меріме після прочитання «Народних оповідань» у перекладі Тургєнєва пише в листі до письменниці Жанни Дакен, що ця авторка перевершила навіть «Хатину дядька Тома» Ґаррієт Бічер-Стоу. А повість «Маруся» (яку, серед інших, можна знайти в найновішому виданні творів Марко Вовчок «Емансипантка») про сміливу дівчинку, яка допомагає козакам-запорожцям, було перекладено одразу кількома мовами, зокрема французькою книжка витримала понад сто перевидань. На хвилі визнання та всезагального захоплення Марко Вовчок закохується знову, цього разу у перспективного критика Миколу Добролюбова. Тургєнєв теж вкрай засмучений таким поворотом подій – утім, розпачливих листів не пише. Тільки й того, що застерігає «зійти з непевної доріжки». Проте де там!

Ясна річ, таке бурхливе особисте життя письменниці не надто схвалювали. Мемуаристка Катерина Юнґе пише розпачливо: «І що в цій жінці є, що всі так захоплюються? Зовнішністю – проста баба, відбиток чогось звичайного; бридкі білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; на світських зустрічах мовчить, ніяк її не розговорити, відповідає тільки “так” і “ні”… А всі чоловіки божеволіють від неї: Тургенєв лежить біля її ніг, Ґерцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш заради неї покинув дружину, Олександр Пассек захопився до того, що кинув свої заняття, свою кар’єру, схуднув весь і їде з нею. М. вміє так усе облаштувати, що її шанувальники в усьому заступаються за неї: вона покинула чоловіка, прекрасну людину, – кажуть: “він її не гідний”; кинула дитину, тримала малого сина, як собаку, на кухні – кажуть: “її душа занадто піднесена, аби задовольнятися дріб’язком життя”. Як мене обурює ця жінка! Де справедливість, коли такі творіння живуть на землі, щоб псувати життя іншим!» Перед чарами Марко Вовчок не встояв і Жуль Верн – і надав їй ексклюзивне право на переклад його творів російською. З цього, та ще з низки знайомств та домовленостей (зокрема з паризьким видавцем П’єром Жулем-Етцелем) у Європі починається новий виток діяльності Марії Вілінської-Маркович – вона стає перекладачкою.

Перекладачка

До розширення фахових компетенцій Марко Вовчок підштовхнула ще й скрута. Живучи в Європі з маленькою дитиною, та ще й будучи іноземкою, заробляти потрібно було чимало. Вона багато пише (зокрема після заборон, накладених на українське книговидання, знову починає писати російською) – проте Тургєнєв пише в листі до літературного критика Павла Аннєнкова: «Марія Олександрівна й досі тут живе, і мила, як і раніш; але стільки витрачає ця жінка, сидячи на сухому хлібі, в одній сукні, без черевиків, – це неймовірно!». Тож П’єр-Жуль Етцель, що став, до всього, черговим захопленням Марко Вовчок, у 1863 році пропонує їй почати перекладати французьку прозу російською мовою. 

За наступні вісім років Марко Вовчок переклала 15 романів Жуля Верна. Романи французьких сучасних їй авторів вона отримувала від Етцеля настільки швидко, що вони майже одночасно виходили і в Росії, і в Франції. Переклад російською монографії «Походження видів» Чарльза Дарвіна теж здійснила Марко Вовчок. 1867 року письменниця разом із сином повертається до Росії, де, окрім перекладів, повертається й до активної літературної діяльності. За наступні роки вона пише цілу низку російськомовних романів та повістей. Окрім цього, за контрактом із книгоробом Семеном Звонарьовим вона 1870 року засновує часопис «Переклади кращих іноземних письменників». До роботи над цим журналом Марко Вовчок залучає й молодших колег-жінок, завдяки чому в наступні роки в Росії з’являється ціла плеяда талановитих перекладачок. Серед них опинилася Катерина (Катрін) Керстен, родичка колишнього чоловіка Марко Вовчок Опанаса Марковича (на той момент покійного). Їй письменниця доручає вкрай відповідальний переклад – «Казки» Ганса-Християна Андерсена. Проте це обертається для Марко Вовчок дечим украй неочікуваним.

Плагіаторка?

Ще раніше Олена Пчілка зневажливо називала Марко Вовчок «нахабною кацапкою», що «вкрала літературний вінець» справді талановитого Опанаса Марковича – і такої думки справді дотримувалась частина українських літературних кіл того часу. Згодом і зраджений та покинутий Пантелеймон Куліш нарікав на нечесність колишньої протеже – мовляв, «Народні оповідання» ним не просто відредаговані, а повністю переписані й лише тому мали аж такий успіх. З цим, утім, не погоджувалися пізніші критики творчості Марко Вовчок, говорячи про те, що під час своєї редактури Куліш лише позмінював правобережні варіанти лексики на лівобережні. Та і що взяти з ревнивця?

Проте в 1870 році обвинувачення Марко Вовчок у крадіжці та плагіаті отримали дуже явні й кричущі докази. Перші перекладачки «Казок» Андерсена російською, Марія Трубнікова та Надія Стасова, одного дня отримали примірник першого тому нового перекладу Андерсена, виконаного нібито Марко Вовчок (вона й справді підписала переклад Керстен своїм ім’ям, навіть не перечитавши його). І… цей переклад повністю копіював зроблений раніше Трубніковою та Стасовою. І якщо на перший раз перекладачки ще вирішили закрити очі на «недогляд» своєї колеги, то після виходу другого тому вирішили таки розпочати судовий процес. 

Виявилося, що Керстен не подарувала колишній своячці образи, завданої Марковичу. Вона не лише свідомо скопіювала переклад своїх попередниць, а ще й сама надіслала їм примірники, очікуючи, що Марко Вовчок це не минеться просто так. Суд постановив, що переклад і справді є плагіатом, а той факт, що видавчиня не уклала договір із перекладачкою, не дозволив притягнути її до відповідальності. До того ж виникли питання стосовно авторства інших перекладів Марко Вовчок: чи справді вона виконувала їх сама, а чи теж замовляла молодшим менш відомим перекладачкам і підписувала власним ім’ям? Хай там як, цей епізод став повним крахом для видавничої й загалом літературної кар’єри Марко Вовчок. Журнал довелося закрити, публікацію оригінальних творів письменниці припинили, в літературних колах перестали приймати. Зрештою їй довелося переїхати до Тверської губернії, а згодом до Ставрополя, де єдиним її бажанням стало позбутися осоружного псевдоніма й почати життя спочатку. Утім, це так і не вдалося зробити вповні.

Феміністка?

Надія Стасова до останнього була проти подавати на Марко Вовчок до суду в інциденті з перекладом саме тому, що обидві вони перебували в колі тогочасного феміністичного руху. Ще й раніше письменниця активно цікавилась не лише ідеями жіночої емансипації, а й розширенням соціальних можливостей для жінок. Тут вам (як і багато кому з сучасників) захочеться заперечити: як феміністичні ідеї поєднуються із таким невпорядкованим особистим життям (до слова, після повернення в Росію Марко Вовчок мала ще кілька бурхливих романів і навіть вдруге вийшла заміж)? Можливо, більше все ж ідеться про невтілену з дитинства мрію про «надійне чоловіче плече», батьківську фігуру, яку вона шукала в кожному наступному чоловікові? 

На це питання більше відповідей дають безпосередньо твори та листування Марко Вовчок. Маша з «Живої душі», Катя з «У глушині», персонажки «Трьох доль» (ця повість, серед інших, теж уміщена в найновіше українське видання творів письменниці) – Віра Агеєва недарма помічає у цих образах перегуки з героїнями новели «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської. На першому місці для всіх цих персонажок є можливість жити власним розумом та за власною волею: заробляти самостійно собі на життя, мати змогу реалізовуватися професійно та творчо. І так – жити за покликом серця і тіла, бо раніше життєво важливі вибори робили за жінку хто завгодно, тільки не вона сама. Бурхливі романи, пристрасність, можливість реалізовувати свою сексуальність попри норми моралі й ставлення оточення – чи не є це для Марко Вовчок своєрідним маніфестом не так «розпусти», «втрати честі», як емансипації, як і сама її творчість і персонажки, що явно й прямо транслюють феміністичні ідеї? Можливо, скоро ми про це дізнаємося.

Вічно актуальна

Відлюдькувата й «вовчкувата», проте пристрасна й фатальна. Невірна дружина, але мати, що попри все старалася самотужки заробляти на життя для себе та свого сина. Письменниця, що пише про кріпачок і панночок – але й про жінок, яким понад усе хочеться жити вільно. Перекладачка, що переклала російською майже всього Жуля Верна – і людина, яка підписувала власним ім’ям чужі переклади, видаючи за свої. Росіянка за походженням, про котру Франко після її смерті написав: «Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсім навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганічна мішанина людової великоруської з мовою канцелярії та школи, густо підсипана українізмами, українськими поговірками та піснями. Так і чуєш, читаючи ті оповідання, що вони неначе переклади з якоїсь іншої мови, рідної й натуральної мови авторки». Хай там як, очевидно одне: Марко Вовчок досі, за словами Тургєнєва, лишається «темним нерозгаданим сфінксом» для української літератури та культури та при ближчому погляді на її життя та творчість здається нам не такою вже й давньою і далекою класикинею. То коли ж час спробувати розгадати цю загадку – як не тепер?