- У вересні вийде з друку довгождана книжка фанів (і не тільки) Каті Бльостки «Матера вам не наймичка, або Чому діти це — прекрасно...». У соцмережах блогерки — 200 тисяч підписників. І вона популярніша за Настю Каменських. Авторка з гумором, крихтою витончених матюків і без зайвих «бльосток» розкаже про реальне материнство, від тесту на вагітність до навчання в школі. Тут вам не ресторан, не кажи «фу», поки не скуштуєш, кожен прибирає за собою – залізні правила дому блогерки.
- Уривок з книжки «Матера вам не наймичка, або Чому діти це — прекрасно...»
- Схожі книжки
У вересні вийде з друку довгождана книжка фанів (і не тільки) Каті Бльостки «Матера вам не наймичка, або Чому діти це — прекрасно...». У соцмережах блогерки — 200 тисяч підписників. І вона популярніша за Настю Каменських. Авторка з гумором, крихтою витончених матюків і без зайвих «бльосток» розкаже про реальне материнство, від тесту на вагітність до навчання в школі. Тут вам не ресторан, не кажи «фу», поки не скуштуєш, кожен прибирає за собою – залізні правила дому блогерки.
Уривок з книжки «Матера вам не наймичка, або Чому діти це — прекрасно...»
Я би хотіла хмарою літати в небі…
Я би хотіла квіткою у полі стать…
Та ким завгодно, хоч гімна кусочком,
Якби лиш в хаті срач не прибирать.
Готова стати навіть поетесой,
Щоб на хореї ямби положить.
Не буду, діти, вам варити їсти,
Бо мушу свою музу сторожить.
Яка вже є! Як всі люди мистецтва,
Така загадочна й спокійна, намасте!
Ви, дітки, собі грайтеся тихенько.
Облиште маму! Завтра поїсте.
Закриюся в кімнаті до світанку.
До дупи всі обов’язки і осуд!
У мами загострилась творча криза,
На фоні ліні мити брудний посуд.
(12/09/2019)
Наш з чоловіком власний досвід допоміг сформувати чітку позицію щодо харчування дітей. Правила нашого дому:
- Мама завжди дуже смачно готує. Нема тих страв, які не вийшли. Є просто якісь недодєлані рецепти;
- Тато готує найсмачніше, але не треба про це щоразу нагадувати мамі. Мама в курсі;
- Тут вам не ресторан — їмо те, що є і не крутимо носами;
- Вечеряємо разом, за столом, вдаючи, що ми — культурні люди;
- Перед тим як казати «фу», потрібно хоча б раз спробувати запропоноване на смак. Не судимо їжу за зовнішнім виглядом (особливо, ту, що приготувала мама);
- Ні примусу! Ні сльозам над тарілкою! Ні «одну за маму, одну за тата, за брата, за троюрідну сестру тьоті, що вийшла заміж за олігарха з Лісабону…». Ні харчовому насиллю!
- Ні покаранню дітей за відмову вечеряти. Проте якщо раптом о 21:00 хтось схаменеться й усвідомить, що страшно голодний, то мусить покласти зуби на полку і чекати ранку. У нас нема цілодобового румсервісу. Увечері мама з татом відпочивають. Вони мають на це право;
- Адекватні порції. Беремо стільки, скільки можемо з’їсти. Краще попросить добавку, ніж, не доївши, викидати продукти у смітник;
- Якщо суп лишається сьогодні, розігріваємо його на обід завтра. Нікого через це холєра не вхопить. Оце «а мій голуб їсть лише свіжозварене» тут не літає. Нема у нас в хаті таких голубів, нема;
- Десерт — це логічне завершення вечері, а не винагорода, спосіб мотивації чи шантажу дітей. У нашій сім’ї ти не отримаєш шоколадку за те, що вчасно повчив уроки. Ти отримаєш шоколадку, тому що після вечері ми разом їмо десерт. Солодощі — це, всього-на-всього, їжа, а не інструмент контролю та домінації над дітьми;
- Поївши, дякуємо, беремо свою тарілку і ставимо у раковину, а краще — у посудомийку. Тут не єгипетський олінклюзив. Кожен прибирає за собою;
- Все, що дитина може зробити сама, нехай робить сама: помити яблучко, намазати хліб маслом, залити молоком пластівці, зробити мамі чаю… Так, в межах своїх можливостей. Так, неідеально, але самостійно;
- Дозволяємо дітям допомагати на кухні, особливо коли вони виявляють бажання. Не нервуємось через розсипані в процесі колективного приготування вечері цукор, борошно, розмазану по люстрі гірчицю, тричі впавший на підлогу і облизаний собакою шмат м’яса, загрубо нашинковану картоплю… Тому що сьогодні ти дивишся на це і думаєш: «Я сама швидше справлюсь», а вже завтра ти справляєшся виключно сама геть з усім і хєр допросишся про допомогу.
Продовжуючи останній пункт про допомогу, зауважу, що це правило стосується не лише кухні, а й усіх побутових справ. Ми не розподіляємо їх на чоловічі та жіночі. Я не хочу, щоб мої сини росли з розумінням, що сім’я — це мама з каструлями, віником і хронічними мігренями, яка цілодобово обслуговує усіх, щодня приносячи в жертву власні інтереси, бо: 1) вона жінка; 2) тато ж заробляє гроші; 3) ми, дітки, постійно «ще маленькі»; 4) суспільство диктує, що і першої причини достатньо. Ні! Так не буде! Як казав хтось з мудрих, «а хєрушки!».
«Матера вам не наймичка» — друга за популярністю мантра в моєму житті (після #кібєнімать, звичайно ж). Ці прості слова, вчасно, внятно і впевнено сказані ротом, допомагають чоловіку зрозуміти, що бутерброд він може зробити сам, у сина руки не повихитуються, якщо він попилососить персидського ківера, а доця не заробить панічну атаку, якщо помиє після себе тарілочку. В побуті, де співіснують декілька людей, кожен з них повинен мати певні обов’язки щодо підтримання комфортного для всіх рівня життя. Крапка!
Я знаю жінку, яка в обідню перерву пре з роботи додому, щоб погріти милому супчик (милий через карантин працює з дому). Вдумайтесь, блядь! Погріти супчик. А тепер мінутка логістики: милий в хаті; холодильник в хаті; супчик в холодильнику, що в хаті… Якого хєра, питається в задачі. А Рая біжить на всіх парах, на льоту перескакуючи через ларьок з газетами, щоб Віталька не сидів голодний, бо спухне-згине коханий мужчина, пропаде, як пук на вітрі.
І тут проблема не у Вітальці (йому, взагалі-то, заєбісь, пра?), а у Раї, яка впряглась і тягне свого побутового інваліда, посилаючись на «істинне призначення жінки», в той час, коли сама забула, коли останній раз відвідувала гінеколога з ерозією шийки матки розміром з Пуерто-Рико.
Я знаю мужика (36 рочків бубочці), який, лишившись із сином вдвох аж на цілий день (жінка на зміні), дзвонить до мами і питає: «Як варить макарони? Ми голодні». Матуся все детально пояснює, вплоть до того, що «водичка має забулькать перед тим, як кидати вермишельку…», а тоді починає рясно обсирати невістку, бо синочку прийшлось стикнутись із кулінарним челенджом. Забулькать водичка має! Чули? Да наїжся ти дусту одне з другим! Як так можна виховувати сина, що воно на четвертому десятку не може приготувати макарони, щоб нагодувати себе і свою ж дитину? Сидить, жде, як ластів’ятко жовтороте в гніздечку, щоб жінка, скатіна така, вернулась з роботи, наварила, подала, погодувала, прибрала і здивувала перед сном новою віртуозною технікою бойового мін@ту.
А найпечальніше в цій всій історії те, що часто жінки самі її і створюють. Комусь з дитинства мами і бабусі бубніли, що «ти повинна, бо ти жінка», промовляючи це так, ніби в кінці шляху тебе чекає медаль. Самі ж ці прекрасні дами жіночого щастя не те що не мали, вони стидались про нього мічтать, бо в їхньому світі порядна матера — це спрацьована, замучена і нещасна жінка, яка постійно переймається тим, що скажуть люди, шкодує собі грошей на нові підколінки і з 40 років береже найгарніше плаття на смерть. Хтось сама впряглася в «наймички», намагаючись задобрить, здивувать, догодить, а потім одного дня прокинулась і зрозуміла, що життя минуло швидше, ніж моє захоплення Клабхаусом, а вона не досягнула ні власних цілей, ні оргазмів, зате протягнула на своїх плечах всіх і все. Не отримавши за це очікуване «спасіба» (про медаль вже і мовчу), жінка заводить українську народну пісню, яка відома, на жаль, багатьом: «Да я собою жертвувала, кращі роки життя на вас поклала, а ви… Скоти невдячні!», отруюючи цим оксамитовим вокалом життя найдорожчих їй людей — її дітей. Для мене ось це є найстрашнішим.
Заявивши своїм домашнім, що «матера вам не наймичка», готуйся до супротиву. Це абсолютно нормально. Їх можна зрозуміти. Жили собі люди комфортабельно, носки на карніз закидали, а тут треба і яйця смажить, і ліжко застелити, і пилюку по хаті поганять, і чай собі бідовим заварить коли-не-коли… Спочатку тяжко. Таке враження, що світ рушиться. Страх, шок, паніка… Матера сказала «досить». Батько обняв дітей і не знає, як жити далі. В його голові купа питань: де носки, де кружки, скільки порошку сипать в стіралку…
А хто це сидить в куточку? Матера? Якась така довольна. Шо це? Шо вона робить? Маску наносить на лице? Мама любить маски? Ого! Не знали. Каву п’є, чи шо? Гарячу? Ми думали, вона лише холодну любить. Посміхається? А мама гарна, коли посміхається, ти диви! Пропонує всім разом фільм подивитись? З поп-корном? Клас! Зараз ідем, мам, тільки тарілки після себе помиємо. Да, тато теж іде. Він вже прання розвісив.
Сім’я — це про повагу, підтримку і любов, а не відповідність гендерним шаблонам. Виховання дітей — це про створення цілісних, самостійних на усіх рівнях, впевнених у собі особистостей, а не передача їх, як естафети з рук в руки, від мами — до дружини чи чоловіка. На моє скромне переконання, ніхто, лежачи на смертному ложі, не згадав: «Їбійомать, як класно я тюль стірала, чи підлоги намивала, чи голубці крутила… Ох, ще б разочок, ще хоча б разочок…».
Не забивай на себе. Не забувай про себе. Тоді все буде добре.
