«Кожен народ мусить мати свого варвара біля воріт»: рецензія на нову книжку Андрія Любки

Що не рік, то нова книга. Схоже, таким амбітним правилом у своїй творчості керується Андрій Любка, в доробку якого свіжоспечена «У пошуках варварів: подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» стала вже десятою книжкою. Автор тільки презентуватиме свою новинку на Міжнародному фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ цієї неділі, а ми вже прочитали її і маємо що вам розповісти! Усе для того, щоби вслід за Любкою і ви могли переконатися: «подорожі – це не так про пошук чогось нового. Це про дорогу до себе».

Балкани ніколи не закінчуються?

Натхнення Андрія Любки незмінно мешкає в Балканських країнах, і воно здається невичерпним. У цьому легко можна впевнитися, прочитавши його попередні книги – «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан», «Саудаде», «Кімната для печалі». Цього ж разу автор надумав дивувати своїх читачів не стільки тематикою, скільки новою формою: «У пошуках варварів» – перший нон-фікшн у виконанні Андрія Любки.

Якщо бути точнішим, то книжка є розлогим художнім репортажем про мандри Балканами. Цей регіон заслужено можна вважати чи не найрозмаїтішим куточком Європи у розумінні, перш за все, етнічному та культурному. Письменник віддано його популяризує серед українців, відколи сам захопився балканістикою.

«Але Балкани – це не лише географія і аж ніяк не чіткість. Балкани – це щось таке, що існує в голові, звідки викривлено проєктується на мапу. Це сплетіння стереотипів, упереджень, суперечливих історичних обставин, геополітики й міфів, за яким розгледіти реальність вдається тільки вряди-годи. Тим більше, що Балкани для стороннього ока і Балкани у сприйнятті тутешніх людей – це зовсім різні поняття»

«У пошуках варварів» – безперечно, книжка-подорож: Любка вирушає у мандрівку, немов нанизуючи одна за одною намистини вервечки (балканські країни переважно такі ж дрібні, а наприкінці книжки коло з них замикається). І хоч сам Андрій стверджує, мовляв, не вигадував нічого із того, про що написав, давайте не забувати: жанру художнього репортажу властива якраз здорова рівновага між фактом і художньою вигадкою.

Як на мене, то в книзі цілком збалансована доза як першого, так і другого. Першого, тому що кілька серйозних екскурсів у заплутану й складну історію Балкан на вас чекають точно, як і кілька абсолютно нетуристичних, втім надзвичайно цікавих інсайдерських маршрутів країнами півострова. А другого – бо ж стільки ракії, вина, узо й сливовиці, як про те розповідає Любка, жодна жива душа не здатна спожити навіть протягом усіх 384 сторінок 😉 А де випивка – там і закуска: як же «смачно» він порівнює Європу з баношем! Згідно з географічно-гастрономічною теорією Любки, південна «скибка» континенту, «відрізана» по лінії Трієст-Одеса – це якраз і є Балкани, а решту «страви» в умовній тарілці вище вказаної лінії слід вважати вже Центральною Європою.

Літературний квест «знайди варвара». Спершу – в собі

Логічно, що амбітний письменник кинув собі й не менш амбітний виклик – розвінчування у книжці заяложених міфів, руйнування стереотипів. Він зізнається: пускається в подорож для того, щоб і самому помилятися, щоб і власні стереотипи розбивати об дійсність, пізнавати щось нове, а не підтверджувати упередження. Тому й репортажі Любка будує так, щоби відвести читача від звичного усім поділу нашого суспільства на західне і східне. Натомість намагається повернутися до логічніших, на його переконання, категорій Півночі та Півдня, християнства й ісламу, православ’я і католицизму, кирилиці й латинки та органічних меж, які вони між собою утворюють. А також закликає пізнавати їхні прикордоння, де різні культури й звичаї перетинаються, перетікають одна в одну, взаємно збагачуючись, зазнають впливів одна одної, стаючи таким чином незрівнянно багатшими та унікальнішими місцями.

«Кордони, що колись розділяли певні регіони, ніколи не зникають повністю. Вони продовжують жити в пам’яті, звичаях і тих-таки стереотипах. Невидимі, вони й далі розділяють. Життя в різних державах привчало людей (наприклад, представників одного народу) до різних законодавчих систем, адміністрації, порядку. Інші – ті, що жили за кордоном, виглядали з цього боку трохи дивакуватими. Так і відбувався процес варваризації»

Роздуми мандрівника про кордони та прикордоння – це також і пошук відповідей на запитання, що врешті робить наших сусідів варварами в наших очах: мовні та культурні бар’єри чи державні кордони й географічні межі? І чому ми, будучи цілком цивілізованими, все ж запросто видаємося комусь із успішніших країн Європи темною і відсталою периферією?

«Нині, коли Німеччина є осердям європейського проєкту й однією з найрозвиненіших економік світу, важко собі уявити, що німецьких пращурів називали варварами. Що ж, це принаймні дає нам, людям зі Сходу Європи, надію, що з часом свого “варварського” іміджу можна позбутися, долучившись до грона “цивілізованих” народів»

Але грішником бути приємніше

Не був би Любка Любкою, якби свою книжку щедро не присипав іронією й гумором. Він описує кумедні випадки, які трапляються з ним в дорозі, кепкує над самим собою після важкого похмілля в Греції, відпускає жартики в бік інших мандрівників, називаючи їх «туристичною саранчею», і навіть наймається робітником на збір врожаю оливок в Істрії – скоріше, задля дотепу, ніж для досвіду. У містах і селах на своєму маршруті він найчастіше відвідує церкви, мечеті й цвинтарі, а тому сміється, що міг би вже стати святим, але ж грішником йому бути приємніше!

Такі нотки книзі, безумовно, були потрібні, щоб розбавити інші настрої. Адже розповідаючи про країни колишньої Юґославії, неможливо оминути тему страхітливих воєн, кровопролитних етнічних сутичок і міжусобних конфліктів за території, які випали на їхню долю.

«Територіальні претензії – хвороба, що передається прикордонним шляхом у контактний спосіб. Я не знаю жодної країни в Європі, яка б не слабувала на цю недугу»

Описуючи, з одного боку, неймовірні красоти природи Балкан і ментальність їхніх мешканців, Любка, звісно ж, з іншого боку, не міг не згадати і найбільший акт геноциду після Другої світової – Сребреницю, і облогу Сараєва, і злочини проти людяності в Косові, покласти край яким вдалося тільки бомбардуваннями НАТО. Все це – невід’ємні частини одного балканського цілого. «Гіршої історії й не вигадаєш», – каже Андрій Любка. І має рацію.

Кожен народ мусить мати свого варвара біля воріт

«Кордони нам потрібні, щоб відділитися від варварів. Захиститися від небезпек з їхнього боку, дикунства й хвороб. Якби варварів не існувало, їх варто було б вигадати»

Якби книжки «У пошуках варварів» не існувало, її теж варто було б вигадати. І дарма, що подорож Андрія Любки проходить здебільшого під гаслом: «який сенс помирати здоровим і тверезим?». Вона цікава не тільки пригодами. Ви мандруватимете крізь простір і час – у давнє минуле балканських народів. Дізнаєтеся, чому Будапешт гідний бути столицею всієї Європи, а Словенія була придумана Богом як макет для всіх інших держав. Чому Сентендре став квітучим і заможним завдяки багатонаціональному різноманіттю, і якою мовою перекласти назву фортеці Петроварадин – місто на скелі, міцній, як віра? Як вільний острів Аде-Кале пішов на дно Дунаю і багато-багато іншого. Гідним товариством у цій мандрівці вам готовий стати сам автор. Тож не баріться і вирушайте!

Цікавий факт

Книга «У пошуках варварів: подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» Андрія Любки є однією з перших ластівок, де можемо натрапити на використання нового українського правопису. Тож приготуйтеся до того, що на її сторінках будуть Аллаг, Еспанія, проєкт та священник, а всі слова із «пів» будуть написані окремо 😊 Звикайте!

Кому читати

Затятим мандрівникам, поціновувачам сучукрліту та тревелогів, відданим фанатам Андрія Любки, а ще – просто любителям доброго тексту, який піддається легко і невимушено та забезпечує читачу той самий «ефект присутності». Рекомендую книгу також тим, хто цікавиться художнім репортажем – українських книжок цього жанру поки що дуже мало, тож ця ніша в нас практично не зайнята. «У пошуках варварів» для першого знайомства із жанром буде цілком вдалим вибором.

«Очевидно, ми любимо не так міста, як себе в них. Любимо свої дитячі прогулянки і перші побачення, пам’ятаємо першу витрачену зарплатню і пригадуємо, як під час літньої зливи ховалися під дашком хлібного магазину. Тут ми зустріли дорогих людей, тут ми поховали близьких… Зрештою, міста – це ж не футбольні клуби, можна любити багато міст одночасно»

Кому не варто читати

Непохитним моралістам та людям, чия свідомість безнадійно отруєна упередженнями й стереотипами.

Рекомендуємо також книги

«Саудаде» та «Кімната для печалі» Андрія Любки, «Нотатки під час подорожі від турецького кордону через Буковину, вздовж Східної та Західної Галичини, Сілезії та Моравії до Відня» Йозефа Рорера, «Мандрівка слона» Жозе Сарамаґо, «Остання любов у Царгороді» Мілорада Павича, «Сараєво» Озрена Кебо, «Концерт» Мухарема Баздуля та інші книги балканських письменників.

(Visited 588 times, 4 visits today)