Лада Лузіна: «Не гарантую, що з виходом книжки не буде наступної революції»

З українською письменницею Ладою Лузіною ми зустрілись на локації її нової книги «Біси з Володимирської гірки». У підніжжя пам’ятника Володимиру, з видом на Дніпро ми й розпочали цю розмову. Поговорили про нові та відновлені старі проєкти Лади, а також про письменницьку магію і здатність передбачати майбутнє, адже без цього ніяк.

Ваша нова книга — «Біси з Володимирської гірки» — про епідемію холери в Києві. Коли ви її писали, знали вже про Covid-19?

Ця книга — якраз один із найяскравіших випадків, коли те, що я писала, так чи інакше збувалось. Я сама досі дуже здивована, як усе склалось. У другому розділі книги всі герої ходять у масках. Річ у тім, що коли я її писала і здавала, то ловила себе на думці, що якось сильно неправдиво вийшло, давно в нас подібного не відбувалось, тож людям це може здатись неприродним. І тут виходить книжка — і в реальності всі в Києві вже ходять у масках.

Я просто хотіла, щоб ми згадали про ті епідемії, які у нас були, тому що кияни знають більше про чуму в Лондоні, ніж про обставини в Києві. А Київ довгий час, між іншим, не міг «нагуляти» населення, тому що через регулярні епідемії місто втрачало третину, а часом і половину своїх жителів.

Радує, що у моїй книжці все закінчується добре. Я не настільки божевільна, щоб говорити «Я обіцяла, а отже, так і буде», проте певну надію в мене це вселяє. Та й у нашій країні ще не настільки погана ситуація, якщо порівнювати зі світом.

А що ще з написаного справджувалося?

Є приклад, якого бояться всі мої читачі і я сама. Зараз я хочу дописати книгу «Рецепт Майстра» з серії «Київські відьми». Вона так і залишилась недописаною, я просто відклала її і почала писати серію далі. Навіть думала залишити її назавжди, але читачі вперто перечитують початок і кінець серії в надії, що побачать зв’язку і зрозуміють, що відбувається в середині. Тож я вирішила, що потрібно її дописати. Книжка ця була присвячена революції в Києві 1917 року і подальшим рокам. Під час написання я доклала багато зусиль, щоб підняти матеріали, спробувати відчути те, що переживали люди в такий нестабільний час. І тут у нас починається революція 2013 року. Я писала розділ про Леніна, де він фігурував як персонаж, — і в цей момент насправді повалили пам’ятник Леніну. На цьому місці мене як перемкнуло. Мені стало страшно, я півроку взагалі не писала, а потім вирішила писати про щось, що не стосується цих подій, і написала «Крижану царівну», де дії відбуваються в часи Київської Русі.

У письменників так часто буває, що вони під час письма «притягують». Один мій знайомий письменник якось розповів історію: він продумував роман, де мала померти дитина, і він тримав у голові під час письма дитину своїх знайомих. Насправді, автор завжди бере з життя якісь образи, ситуації, які він знає. І ось він описує смерть дитини — а за деякий час ця дитина вмирає. Він теж дуже довго не міг зрозуміти, чи є тут його провина. Зрозуміло, що раціо підказує «до чого тут ти?», але є й емоційна сторона питання.

Навіть зараз, коли я сіла дописувати книгу «Рецепт Майстра», не гарантую вам, що восени з виходом книжки у нас не буде наступної революції.

Замальовка з читань «Бісів» на вулицях Києва. Авторка — Оксана Іванченко

Ви працюєте з архівами самостійно чи консультуєтесь із істориками? Як взагалі відбувається робота?

По-різному. З архівами та бібліотеками, звісно, працюю. Зараз багато консультуюсь із Музеєм Булгакова. Зрозуміло, що коли люди читатимуть «Чарівний Київ Михайла Булгакова», вони захочуть дізнатись більше про якесь диво, але суть у тому, щоб під виглядом інтересу до цього підкинути реальні факти. Тим більше, що у випадку з Булгаковим це можливо. Мої улюблені історії — коли реальний фактаж вибудовується так, що пояснити все це можна лише словом «містика».

На які книги вашим читачам очікувати найближчим часом?

У мене є фаворити серед книг, якими зараз займаюсь,  «Рецепт Майстра» і ще одна книга, через неможливість видати яку я зараз дуже засмучена. Це «Українська відьма: хто вона» — всі мої читачі на неї дуже чекають. Паралельно ще хочу видати «Чарівний Київ Михайла Булгакова» — у мене в «Рецепті Майстра» Булгаков постає як персонаж. Що мені подобається в серії «Київські відьми» — коли люди її читають, вони відшуковують інші книги на тему, я навіть намагаюсь їм підказувати, що ще почитати. У них виникає запитання, що з написаного правда, а що ні, і починається пошук відповідей: походи до музеїв, церков, вулиць, книгарень у пошуках інформації. Спочатку задум «Київських відьом» полягав у тому, щоб написати найпопулярніший підручник з історії міста Києва. Протягом десяти років переконуюсь, що у мене це вийшло. І логічно поряд з художньою книжкою, яка зацікавить і викличе запитання, створити ще й нехудожню, яка допоможе заглибитись у тему.

Лада Лузіна на балконі «Замку барона», де мешкають три головні героїні «Київських відьом»

А як щодо психологічних есе? Плануєте повертатись до цього жанру?

Я майже десять років вела рубрику в «Жіночому журналі», тексти накопичувались, і було б помилкою тоді не оформити їх у книжки, які, до того ж, вийшли досить популярними. У книг цих якраз закінчився тираж, і я стою перед дилемою, чи варто їх довидавати. Потрібно перечитати і зрозуміти, чи актуальні ці есе в наш час. А ось писати нові зараз бажання немає.

Зараз у мене зовсім інша тематика. Продовжу писати такі книги як «Неймовірний Київ Лади Лузіної», «Чарівні традиції українок» з історії Києва, української етнографії. Планую їх багато, але шкода, що не можна видавати всі книжки відразу. Треба спочатку доробити одну, а потім починати іншу. Не кажучи вже про те, що є низка книг, де доводиться дуже багато думати над ілюстративним матеріалом. Мою улюблену книжку «Чарівні традиції українок» я написала за два тижні, а ось ілюстрації до неї ми робили більше ніж півроку.

Лада Лузіна на горі Щекавиці

Мультимедійні проєкти плануєте?

Не впевнена. Ось, наприклад, серед моїх книжок є «Казка про лампочку» — з усіх моїх казок це бестселер, її багато разів перевидавали, наново ілюстрували. Зараз по ній зробили спектакль, а відомий артист Євген Нищук, прочитавши її, зробив історію у вигляді мультика. Думаю, цікаво було б цю книжку видати окремо, щоб можна було навести на сторінку телефоном — і подивитися спектакль з дітками або послухати акторську начитку. Тобто вмістити все в одній книжечці. Але поки що складно все проконтролювати. Письменник не може займатися всім відразу. Я і так з тих письменників, які схожі на багаторуких богинь: водиш екскурсії, пишеш одночасно і художню книжку, і історичну, займаєшся продажами, презентаціями, контролюєш обкладинки, намагаєшся сам зібрати ілюстрації.

Як щодо творчих колаборацій? У вас був збірник із Сергієм Жаданом. Які результати і чи хотіли б ви повторити подібне з іншими авторами?

Не найбільш вдалий був проєкт із Сергієм. Ідея полягала в тому, щоб обмінятись цільовими аудиторіями, але не можу сказати, що це вийшло. Мені здається, що мої читачі все одно залишились при любові до Лузіної, а його — при любові до Жадана. Було цікаво, але не можу записати це в категорію однозначних успіхів.

За ким із колег зараз слідкуєте, кого читаєте?

Я, мабуть, не слідкую за творчістю нікого з місцевих колег, скоріше, за їхніми способами презентації книг. Я знаходжусь поза межами цієї літературної тусовки. Іноді цьому радію, іноді через це страждаю, тому що все-таки не вистачає професійного спілкування, щоб поговорити «про своє, про письменницьке». Але мене просто на все не вистачає.

Які формати спілкування з читачами практикуєте?​

Нещодавно я придумала читацькі читання: коли читаєш книжку перед глядачами, як у старі-добрі часи, і зачитуєш текст шматками. Зрозуміла, що мені це дуже цікаво, адже видно читацьку реакцію. Тобі здається, що сцена вдала, а люди не сміються. І навпаки: тобі здається, що так собі, а у людей ця сцена виявляється улюбленою. Автор, та й навіть видавець, часто бачить не так, як читач. До того ж, коли я перечитую свій текст уголос, то можу побачити його і сама зі сторони. Сподіваюсь відтворити такий формат під час написання «Рецепта Мастера».

Замальовка з читань «Бісів» на вулицях Києва. Авторка — Оксана Іванченко

Чи є у вас аудиторія за кордоном?

Моментами дізнаюсь про фанатів за кордоном, але це не дозволяє скласти воєдино всю картинку. Коли я проводила екскурсії містом, приходили двоє: вона — колишня українка, а він — німець, але розуміє російську. Вони хотіли мою екскурсію. До того ж, у них у німецькому путівнику написано, що про містику Києва може розповісти автор «Київських відьм» Лада Лузіна. Це було цікаво і приємно.

Що вам допомагає знайти сили на творчість?

Не можу сказати, що в мене не було вигорання. Коли закинула роман «Рецепт Майстра», довго не могла почати писати — бо ніби й не могла повернутись до цього роману, але і начебто не було причин почати писати інший. Повернутися за письмовий стіл у мене не вийшло, доки я не поставила це все на паузу і не відпустила ситуацію. Тоді якраз почала водити екскурсії. З початку виходу «Київських відьм» мені постійно хтось писав, зупиняв на вулиці, питав про екскурсії. Я сприймала тоді це як образу: я — письменник, у мене є професія, які екскурсії? А тут раптом стався письменницький ступор. І коли мені запропонували провести екскурсію, я подумала, що коли все одно сиджу майже без діла, то можна і спробувати. Це і повернуло мене до спілкування з читачами. Такого часто не вистачає письменникам, які весь час варяться у власному соку. У людей з’явилась можливість поставити мені запитання.

З натхненням взагалі буває по-різному. «Бісів», до речі, писала під впливом натхнення, дуже легко і швидко. А ось «Рецепт Майстра» зараз закінчую на ослячій впертості. От саме натхнення в чергуванні із впертістю дозволяють письменникові дійти до фіналу.