Як Круз та Лис за три моря ходили

Вікі-повість Антона Санченка «Круз та Лис: напередодні» від видавництва «Комора» - своєрідна енциклопедія двох мореплавців Російської імперії ‒ балтійського німця Івана Крузенштерна й українця Юрія Лисянського. Саме вони реалізували першу російську довколосвітню подорож.

Чому письменник обирає змішаний жанр повісті і вікі?

Бо авторська лінійна розповідь має безліч відступів, що нагадують мереживо енциклопедичних посилань. Крім того, і в біографіях своїх персонажів, і в історичному контексті, і в історії подорожей прозаїк виділяє лише пікові моменти, тобто ті, які уважає вагомими. Автор  детально реконструює навчання і спосіб життя в Кронштадському морському кадетському корпусі, акцентує на побуті, манерах, смаках, кулінарії різних країн і народів, що, на його погляд, не менш важливі за війни, гроші і кордони.

   Вибір теми ‒ розповідь про мореплавців ‒ для Антона Санченка  природний, бо сам він був і залишається у душі моряком. Водночас його мариністика переростає мариністику, бо містить важливі для українців політичні і культурні підтексти.

Письменник показує, яким був внесок інших народів, зокрема українців до Російської імперії, і як Росія відплатила своїм героям. Головне питання, що турбує автора, можна сформулювати так: чому російське вікно можливостей знищувало або підточувало найкращих людей? Адже наслідки довколосвітньої мандрівки Круза і Лиса (такі «ніки» дає автор мореплавцям), котрі провадили  спостереження, відкривали невідомі острови, малювали точні карти й досліджували узбережжя Аляски, виявилися для росіян не такими вже й вагомими, якщо не брати до уваги значення шкур морських котиків для Російсько-американської компанії ‒ саме вона переважно й фінансувала довколосвітню виправу.

 Книжка, яку Лисянський написав про спільну з Крузенштерном подорож довкола світу згодом, взагалі не викликала в російському суспільстві резонансу. Натомість до англійського перекладу британська публіка проявила набагато більшу увагу. Недобачання Аляски, її недооцінювання росіянами, що пізніше вилилося у продаж цієї території США, взагалі не піддається жодному розумінню. Ця угода закрила для Росії неоціненне геополітичне вікно можливостей. І то назавжди.  

 Одначе я забігаю значно наперед, бо рецензована книжка має підзаголовок «Напередодні», тобто в ній ідеться про події в житті обох мореплавців до довколосвітньої експедиції. Історія Круза та Лиса, напевно, матиме продовження.

Все починається в Ніжині

Антона Санченка набагато більше за Круза цікавить Лис, що й зрозуміло. Адже останній є нашим земляком, вихідцем з Ніжина. Разом із Лисянським у книжці оживає увесь український контекст др. пол. 18 ст., однієї із найдраматичніших сторінок нашої історії. Цей крок прозаїка заслуговує на повагу. Цікаво, що й Олександра Безбородька він перетворює на уродженця Ніжина, хоча насправді народився у Глухові.

 Така стратегія дозволяє автору не тільки сконструювати сюжет, звести всі колізії до купи, а й перетворити Ніжин на центр української політичної думки часів Катерини ІІ, на невизнану, «сіру» столицю загасаючого українського автономізму. Цьому місту в книжці присвячено чимало сторінок. Прозаїк згадує і про появу греків ‒ купець грецього походження Деляров є у повісті одним із рушіїв майбутньої експедиції Круза та Лиса, і про церкви, і про ліцей, і про його випускників, і про ніжинські огірочки, і про пам’ятник Лису, з якого вкрали якір вже за часів української незалежності.

Не персонажі, а інтерпретація

Мушу сказати, що у книжці немає персонажів у звичному розумінні цього слова. Швидше маємо справу з інтерпретацією історичних осіб ‒ іноді радикальною, несподіваною, альтернативною. Із альтернативою зустрічається читач і у випадку князя Безбородька, що фактично керував колегією закордонних справ при Катерині ІІ, був автором спеціального меморіалу, який визначав політику Росії на Балканах і у Східній Європі. Цей вельможа явно належав до числа тих, хто, за Шевченком, «пудром осипались, і в цариці, мов собаки, патинки лизали».

Антон Санченко адресує свою повість передусім молоді, а намагання згладити гострі кути, перетворивши Безбородька на добродійника і мецената, молодь дезорієнтуватиме. Навпаки, молоді українці мають зрозуміти, що вибір завжди має ціну. Іноді ця ціна надто висока, а вигода від царських привілеїв для одного соціального стану призводить до безнайдійного існування кріпацької маси і цілої нації, що тягнеться століття.

Безбородько, цей бездоганний кар’єрист, не позбавлений розуму і спритності, використав російське вікно можливостей на всі 100: жив припиваючи у розкошах, що, звичайно, не означає, наче він був щасливим. Шляхом Безбородька пішла майже вся козацька старшина й прості козаки, деякі повигадували собі фантастичні родоводи. Про це пам’ятає Антон Санченко ‒ недаремно ж висміяв українське дворянофільство, внаслідок якого відбулася повна зачистка української території в межах Росії від козацьких еліт.  Симиренки і Терещенки, яких прозаїк згадав як цукрових королів поряд із Ханенками та Ґалаґанами, були за походженням кріпаками і міщанами. Саме Василь Симиренко, якого називали «Великим Хорсом», фактично фінансував українську справу на Наддніпрянщині. Йому допомагав лише Євген Чикаленко. Російське вікно можливостей спрацювало так, що українське питання виявилося неаристократичним, але й російське дворянство українського походження опинилося в ролі історичної невдахи ‒ воно так і не збудувало українську державу, зійшовши зі сцени геополітики: мало гроші, але не мало слави. А безславна еліта ‒ це псевдоеліта.

Щодо Круза, який може слугувати символічною фігурою долі балтійських німців у Росії, то автор приділяє цьому питанню менше уваги. Водночас про росіян Антон Санченко пише з належною повагою (і це правильно), іноді навіть із пієтетом, як у випадку Кутузова, а Катерина ІІ у нього ‒ не вовчиця.

Грандіозна подорож цариці на галері по Дніпру, що є важливим елементом повісті, була зовсім не безневинним річкоплавством. Досить згадати, що після відвідин Києва, де Катерину ІІ зустрічала вся знать, різного віку й обох статей, після балів й ілюмінацій, «щедра пані» наказала спалити Межигірський монастир, в якому запорожці доживали свій вік. Не переносила цариця козаків, поляків теж ледве терпіла з усіх своїх царських сил. Олександр Безбородько, до речі, організовував зустріч Катерини ІІ із останнім польським королем Понятовським біля Канева в часі її подорожі по Дніпру. А в поемі Шевченка одна із душ з «Великого льоху» так і не змогла потрапити до раю, бо немовлям подивилася на ту галеру, де проходила вікопомна зустріч, й посміхнулася цариці. Одна посмішка цариці-вовчиці ‒ і пропала невинна душа.

Звичайно, Шевченків максималізм нас відлякує, ми до такої категоричності не звикли та й не пасує максималізм до толерантної сучасності, але й інтерпретація Безбородька у повісті Антона Санченка, на мою думку, є спрощенням. Я б сказала, що автор надто довіряє інтуїції, яка іноді виносить його високо, а іноді й дає осічку.

Екскурсія по мемам

Мова повісті легка й невимушена, авторська думка блискавично маневрує між історією, політикою, економікою, мовознавчими екскурсами, подорожами у дальні краї з географічно-етнографічними коментарями і ліричними або й іронічними заувагами на тему дамсько-чоловічих стосунків. Письменник уміло, з гумором снує оповідь, осучаснюючи минуле через власний досвід або через використання мемів, які зрозумілі винятково користувачам соціальних мереж. Наприклад, місіс Поллок, що подорожує з Лисянським диліжансом до Філадельфії, дивується вимові свого супутника ‒ його англійська гарна, але…Вона просить симпатичного джентельмена вимовити слово «паляниця», щоб переконатися, що перед нею таки не росіянин.

 А якою блискучою є стилізація шанті про Джона Канаку. Мабуть, це перше у світі шанті про Україну. Не можна не згадати й про ліризм письменника, яким він не надуживає, але його фірмова лірична нота виринає у тексті то тут, то там, зворушуючи читача. Гуморист й альтернативщик, що випробовує на міцність історичні й мовознавчі істини, любитель анекдотів, бувальщин, шанувальник Котляревського на хвилину забуває, що життя ‒ це балаган, бо життя ‒ це також океан, океан можливостей.

Антон Санченко квапиться побачити усі дива світу на всіх морях очима Круза та Лиса, квапиться насолодитися життям й переповісти побачене нам, бо вікно можливостей не вічне ‒ лови момент! Але є у книжці й застереження: не забувай, хто те вікно відкриває і для чого.  

Кому варто читати

Тим, хто цікавиться історією, подорожами та любить гортати енциклопедії.

Кому не варто читати

Людям, для яких історія – комікс з серіалу, а Крузенштерн – «человек и параход».

Авторка  Харчук Роксана