Директорка Інституту книги Олександра Коваль — про державне фінансування книжок та проблеми з нормативкою

фото — Жені Перуцької

З очільницею УІКу Олександрою Коваль ми зустрічаємося в офісі Інституту книги на території Києво-Печерської Лаври ще напередодні Франкфуртського книжкового ярмарку. На початку жовтня виповнився рік, відколи вона стала директоркою держустанови, куди за нею прийшла і нова команда співробітників. На наше запитання, чи сумує за Форумом видавців, пані Олександра каже, що «на це немає часу». У кабінеті директорки два дерев’яних столи, шафа з книжками та персональними грамотами, а на стіні — дошка з паперовими стікерами у три колонки: «треба зробити», «в процесі» і «готово».

Олександра Коваль одразу ж визнає, що за рік зробила не все, що обіцяла у своїй програмі на конкурсі та пояснює чому: «Просто державні регуляції виявилися трохи складнішими, ніж собі це уявляла». З цієї фрази, в цілому, і будується значна частина нашої розмови: є проблеми зі створенням «Цифрової бібліотеки», нормативним регулюванням діяльності Інституту та бібліотек та роллю саме державного сектора на українському книжковому ринку. «Держава повинна це все очолити і почати сама мінятися “з голови”», — наголошує пані Коваль.

Роль власне Інституту у цьому випадку вона бачить у словосполученні «запалювати зірки»: дофінансовувати перші книжки дебютантів української літератури та переклади уже знаних авторів за кордоном. Важливо, тут перша роль має бути саме за заявками від видавців. Отже, говоримо з Олександрою Коваль про те, що для формування нового покоління письменників потрібні курси креативного письма у школі та університеті, наявність більшої свободи в роботі бібліотек допоможе їм залучити відвідувачів, а спрощення нормативного регулювання значно покращить роботу самого Інституту книги. Про все це та багато іншого — пряма мова його директорки Олександри Коваль.

Про перші підсумки на посаді директорки

Насправді мені вдалося не так багато, як обіцяла у своїй програмі на конкурсі [на посаду]. Не можу сказати, що не старалася чи не мала наміру чогось виконувати. Просто державні регуляції виявилися трохи складнішими, ніж собі це уявляла. Наприклад, я думала, що вже до кінця року ми перейдемо на те, щоб самі бібліотеки закуповували книжки. Але, на жаль, це не може статися так швидко: є подвійне фінансування з державного та місцевих бюджетів. Для того, щоб це фінансування перейшло повністю на місцевий рівень, потрібні низка заходів, які від Інституту ніяк не залежали: це у державі мала статися передача цих коштів на місцевий рівень. Поки що цим ніхто не займався і, можливо, це спрацює вже аж наступного року або й через рік. У будь-якому разі, очевидним є те, що фінансування для бібліотечних закупівель мусить зберегтися хоча би в тому обсязі, яке було у 2018 році. Цього року нам його зменшили, і бачимо, що цього явно замало.

Програма «Українська книга» теж не запрацювала. Ми [нова команда Інституту] проводили багато консультацій про те, як вона має функціонувати. Коли передбачалося повне 100% фінансування, важко було зрозуміти, як має формуватися цей список книжок, на якій підставі та за якими критеріями вони мають обиратися. Ми хотіли, щоб це принаймні було зрозумілим, чому [обрані] саме ці видання. Дуже б хотілося, щоб передбачалося неповне фінансування з боку держави, а йшлося б тільки про дофінансовування тих книжок, в яких видавці бачать певний потенціал і готові самі вкладати в них частину своїх фінансів.

Про структурні зміни в роботі держструктури

До Інституту взагалі прийшли нові люди, і зараз наша команда все ще перебуває на стадії становлення. Не можу сказати, що ця структура не зміниться, бо вже бачу, як її потрібно знову змінювати. Я не знаю, чи це першочергове завдання, чи ним все-таки є питання отримання нового бюджету і затверджених певних напрямків нашої діяльності, тобто визначення політики. Після того, як ця політика для нас буде визначена Міністерством культури, молоді і спорту, ми подумаємо, що робити зі структурою та як її підлаштувати під виконання цієї політики.

Про проблеми зі створенням «Цифрової бібліотеки»

В цьому році ми тривалий час працювали над створенням української «Цифрової бібліотеки»: розробили технічне завдання, залучили дуже багато експертів, провели багато консультацій, щоб вона була дієвою, ефективною і стала потрібною як читачам, так і видавцям. На жаль, зараз нам не вдалося її запустити в такому форматі, який планували. Все через те, що не відбувся тендер. Ми його оголосили, але не обрали переможця. Просто жоден з 5 претендентів не виконав всіх тих вимог, які ставилися у техзавданні. І це взагалі ставить перед Інститутом (зрештою, не тільки перед Інститутом) якісь нові виклики, бо існуюча тендерна система відбору не завжди себе виправдовує. За цією системою можна знайти найдешевшого виконавця (і тут воно працює дуже ефективно), але ніхто при цьому не дає гарантії, що цей найдешевший виконавець зробить саме те, що закладено в техзавдання.

Так, вимоги високі, але нам потрібен саме продукт дуже високої якості. Насамперед, тексти повинні бути захищені від копіювання. Також ми маємо убезпечувати себе від того, що не буде якогось фальшування результатів, щоб не створювався якийсь штучний трафік [за переглядами]. Бо за кожне прочитання видавець має отримувати відповідну компенсацію. Це складно, але важливо. Без дотримання усіх цих моментів не можемо стартувати. Ми не можемо створити якийсь напівфабрикат і сказати «це український продукт світового рівня». Нам справді треба виходити на світовий рівень і маємо точно гарантувати правовласникам, що не буде копіювань і несанкціонованих скачувань. Працюємо далі, перенесли [це завдання] на наступний рік.

Що потенційно читач знайде у «Цифровій бібліотеці» і чому з цим є проблеми

Спочатку ми плануємо завантажити ті твори, які є суспільним надбанням, — класику. Але не знаю, чи буде цифрова бібліотека з самою класикою аж надто популярною, тому там мають з’являтися також і сучасні твори: як українські, так і перекладні. Але ми зможемо туди додавати тільки ті твори, права на розповсюдження яких у цифровому вигляді має видавець. На жаль, далеко не всі видавці підписують такі угоди, зокрема це стосується і перекладів. Чому так? По-перше, за це дуже часто треба платити додаткову суму; по-друге, деякі іноземні видавці взагалі не дають в Україну прав на цифрові видання, бо знають, що наша країна, на жаль, має статус піратської країни. Знову ж таки, влада має подати якісь сигнали та змінити законодавство. Хоча законодавство в нас непогане, має реально відбутися практика переслідувань за такі піратські використання текстів. Ми [в Інституті] готові робити все, що для цього потрібно, але певні кроки залежать не тільки від нас.

Про питання до напрямку поповнення бібліотечних фондів

У минулому році [у бюджеті на поповнення фондів бібліотек] було закладено 127 млн грн, і це вдалося реалізувати на 114,5 млн грн. За ці кошти було закуплено більше 986 тисяч примірників (майже мільйон). У цьому році заклали меншу сумму — 87 млн грн, відповідно, одразу зменшився і сумарний закуплений наклад, і кількість назв. Не хотілося б, щоб ці закупівлі зменшувалися, бо дуже багато років належних закупівель не було і це відучило людей ходити до бібліотеки. Ходити просто не було за чим: нові книжки з’являлися там вкрай рідко та й то, можна сказати, тільки зусиллями бібліотекарів, які знаходили спонсорів чи інші способи поповнення фондів. Деякі нові надходження робилися за рахунок місцевих бюджетів, але цього явно замало, щоб виконувати хоча би мінімальні вимоги Мінкультури про те, що оновлення фондів має становити 5% на рік. Якщо рахувати, в фондах українських бібліотек зараз знаходиться на зберіганні майже 240 млн документів: це і книжки, і періодика, і, на правду, точно ніхто не може сказати, скільки серед усього цього саме книжок. Тобто закуповуючи в рік мільйон, швиденько порахуємо, що для повного оновлення фондів потрібно 200 років. Знаєте, я збираюся стільки жити, але не хотілося б аж стільки чекати, поки «повне оновлення» відбудеться. Та й взагалі, це нікому не потрібне.

І знову ж таки: це не функція Інституту книги у перегляді таких нормативів! Навіщо забезпечувати мало кому відомі соціальні нормативи, які стосуються і наявності кількості бібліотек на певну кількість мешканців, і власне оновлення фондів? Як справедливо каже наш Міністр культури, молоді і спорту Володимир Бородянський, що «хто нам може довести, що люди взагалі ходять в бібліотеки і читають ці книжки». Насправді дуже б хотілося отримувати від бібліотек достовірну інформацію про те, що люди таки туди ходять і що беруть ось ці книжки, а коли там з’являються нові видання, то, відповідно, і притік людей збільшується. Зараз, думаю, нове Мінкультури буде працювати над тим, як змінити оцю бібліотечну звітність, стандарти і всю організацію їхньої роботи. Ми ж будемо долучатися, як вдастся.

Про розподіл книжок у бібліотеки, роль у цьому Міністерства культури та «старі» українські норми

Ми розподіляємо книжки у 6 державних бібліотек та по обласних бібліотеках, а вже потім в областях вони самі надсилають новинки на власний розсуд у інші бібліотеки своєї області. В минулому році книжки розподілили відповідно до їхніх заявок. Це було не дуже вдало, тому у 2019-му розподіляємо більш зрозуміло — відповідно до кількості населення області. В минулому році наші книжки потрапили у понад 5 тис. бібліотек та ми отримали від областей звіти про те, які це саме бібліотеки. Тепер ми уже володіємо базою даних про принаймні 5 тис. бібліотек, в які точно потрапили такі книжки. Ми знаємо їхні адреси, прізвища завідуючих і навіть електронні поштові скриньки. Далі зв’язок, сподіваюся, буде поступово налагоджений.

Насправді вчити бібліотеки комунікувати по-новому можна починати тільки після того, коли будуть замінені стандарти, за якими вони працюють. Але знову ж таки, це взагалі не наша робота, ми не керуємо публічними бібліотеками — для цього є Міністерство культури. Зараз дуже багато чого в роботі бібліотек зав’язано на наявності фондів, і через це вони такі великі. Бо 240 млн — це справді багато!

Але зарплата та кількість персоналу у бібліотеках залежить від того, скільки у них фондів, тому їх не надто швидко списують. Важливим показником роботи бібліотеки є книговидача. За останніми даними, книговидача становила приблизно 23 шт., але тут знову питання: книжки чи документи? Якщо справді 23 штуки на рік на одного зареєстрованого читача, а таких читачів є 12 млн. Можете собі взагалі уявити: кожен з цих 12 млн читає в середньому по 23 штуки на рік! Тоді я не розумію, чому в нас тоді загальні такі низькі показники з читання. Але якби в бібліотекарів за це не питали, то, може, вони б про інше тоді думали. Словом, підходи треба міняти. Треба повернути в бібліотеки людей, які реально не ходять туди багато років. Якщо будуть реалізовані плани нової влади у цьому напрямку, то, сподіваюся, що вони повернуться. Знаєте, може, виявиться так, що в певних бібліотеках книжок якраз будуть брати менше ніж інших фондів. Уже знаємо про іноземний досвід, де в бібліотеках можна позичити домашні ремонтні інструменти. Ми за цим слідкуємо та все вивчаємо, але в такій чудовій країні як наша головне — це нормативка, нормативка і ще раз нормативка.

Якщо дати бібліотекам більше свободи, думаю, вони знайдуть, чим заманити відвідувачів. Щиро вірю в те, що більшість бібліотекарів, які зараз там працюють, не просто зацікавлені в тому, щоби їхня трудова книжка десь лежала і отримувати це мізерну зарплату. Думаю, що їм так само, як і всім людям на Землі, все залежить від самореалізації. А самореалізація бібліотекаря може відбуватися тоді, коли вона/він бачить щасливих задоволених читачів, які туди заходять й не хочуть її покидати. Все, що у цьому випадку буде залежати від Інституту, ми будемо робити. А для бібліотекарів потрібно те, що сказала — зміна їхніх нормативних документів.

Про власне бачення того, яким варто бути Інституту книги

Тільки зараз ми вже більш-менш дійшли до бачення того, як це мало би бути: Інституту хотілося б фінансувати перші видання творів. Не перевидання, а саме перші видання — дебюти молодих українських авторів, яким ми б хотіли допомагати зростати, щоб вони ставали зірками. Вже на наступний рік хочемо закласти у свій бюджет таке фінансування, що буде спрямоване на видання перших творів молодих авторів. Зрозуміло, що подібна практика — дуже експериментальна, і це нагадує дофінансування стартапів, з яких зі 100 спрацьовує в кращому випадку 5%. Але мені видається, що це абсолютно необхідно, бо без цього [українській літературі] навряд чи вдасться швидко наростити великий обсяг нових текстів та нових авторів. А це, у свою чергу, означає нові думки, ідеї та підходи — саме те, чого зараз так хочеться і читачам, і видавцям, і книжковій торгівлі, щоб оновити наявний асортимент. Це дуже потрібно, бо поки що в Україні видається занадто мало власних авторів, які стають зірками. Ось у цьому я й бачу роль Інституту: [працювати], щоб запалювати зірки.

Як саме Інститут книги планує «запалювати зірки»

Хочу зразу заспокоїти всіх, хто проводить конкурси рукописів: Інститут цим займатися не буде. У нас немає достатньої кількості редакторів та експертів для того, щоб оцінювати якість тексту. Вибрати якісний текст мають видавці і тільки з тим текстом — першим текстом молодого автора-дебютанта — вони повинні податися до нас на конкурс, тобто взяти на себе частину відповідальності. Також тут не буде 100% фінансування, йдеться тільки про дофінансування [проекту, із яким вже працює видавець]. Але: у цьому випадку через Інститут держава виявляє свій запит на нові молоді імена, погляди та сенси. Відповідно, ми як Інститут будемо це реалізовувати і підтримувати.

…. та до чого тут курси креативного письма

Якщо є запит на нові імена, то звідки ж їм взятися? Це дуже резонне питання. Не думаю, що конкурси літературні якимось чином це стимулюють. Найкраще буде, коли нова українська школа (чи ще стара українська школа) візьметься за голову і збільшить в своїй програмі кількість уроків творчого письма. Зараз, як це не сумно мені усвідомлювати, зі школи виходять люди, які дуже погано формулюють свої думки.

Чи мають вони при цьому цікаві ідеї? Сподіваюся, у кожній голові з’являються якісь цікаві ідеї чи сюжети. Та ж активність у соцмережах — це знову ж таки елемент самовираження, де кожному є про що сказати, але не кожен знає як. Просто вправляючись в письмі, люди здобуваються цей навик: вони пишуть тексти та можуть змагатися між собою спочатку на рівні шкільного класу та поступово надалі розвивати у собі ці навички. Дуже хотілося б мати ці курси Creative Writing і у наших університетах. Якщо вони є скрізь, то чому інакше має бути в Україні? Якщо [щороку] потік рукописів у якій-небудь Польщі чи схожій за розмірами країні становить десятки тисяч, тому чому подібного немає у нас? Ми ж ще кращі!

Про законодавчі обмеження у роботі Інституту

Бачили б ви список підготовлених нами нормативних актів, які мають бути змінені! І це при тому, що вже зараз бачу, що не все у цьому списку враховано.

Якісь речі тягнуться ще з минулих років і, водночас, з’являються нові. Дуже багато різних обмежень, які гальмують роботу у цій сфері або роблять її неможливою. Наприклад, ви питаєте, як відбиратимуться ті твори, які потім публікуватимуться в цифровому вигляді. Крім обмежень щодо того, що [у видавця] мусять бути права [саме на таку публікацію], справді постає питання вибору. Оскільки поки що видавцям за ці прочитання [кошти] компенсує держава з бюджету. У найближчі роки ця бібліотека не може бути платною, бо спочатку треба, щоб у людей з’явилася навичка користування книжок з легальної цифрової бібліотеки.

Це означає, що або ці дотації з держави будуть весь час зростати, або ми ефективніше будемо займатися промоцією цифрового читання: чим більше читачів, тим більшою має бути компенсація для видавців. Це неможливо, треба здійснювати якийсь вибір. А здійснювати вибір працівники Інституту не можуть — це не наше завдання. Ми тут менеджери та не [прийняті на роботу] для того, щоб оцінювати якість текстів та потребу у них читачів. Відповідно, це має зробити хтось інший. Можливо, це мають бути експерти, але в такому разі їхню роботу треба оплатити, бо люди не можуть працювати безкоштовно. Ми вже двічі провели закупівлю [по поточних питаннях] і двічі експертам нічого не заплатили, а вони зробили величезну роботу. Справа в тому, що [за законом] ми просто не можемо цього зробити.

Це можна вирішити, якщо змінити положення Постанови. Я би сказала, що взагалі краще скасувати цю урядову Постанову № 710 (йдеться про Постанову Кабінету міністрів «Про ефективне використання державних коштів» — прим. авт.), бо в ній просто є такі речі, які взагалі не дають можливості [Інституту] нормально рухатися. До цієї постанови вже більше є винятків, ніж тексту самого документу. Там після кожної заборони написано «крім …». Ми уже надіслати такий запит і про Інститут книги, щоб було і «крім Інституту книги». Але кажу, зараз, як на мене, ліпше її взагалі відмінити.

Такі зміни мусить наше Мінкультури лобіювати, мені здається. Разом з усіма іншими застарілими нормами, це просто гальмує в Україні розвиток багатьох сфер, зокрема і в державному секторі. А саме на державний сектор, мені здається, всі зараз якраз покладають великі надії. Взагалі без втручання державних структур на цьому етапі зміни будуть набагато повільнішими. Якщо орієнтуватися, що все зробить тільки бізнес чи громадський сектор, то це не зовсім правильно. Держава повинна це все очолити і почати мінятися сама «з голови».

Про потребу активної участі держави в книжковому ринку

Розумієте, моя позиція така, що держава дуже багато років ігнорувала потреби українців (навіть не ринку) у тому, щоб отримувати доступний і якісний культурний продукт, яким є книжка. Держава абстрагувалася від того, що українці багато років не розвивають в собі навички культурних практик, яким є зокрема і читання книжок, але також відвідування театрів і музеїв.

Тобто зараз ще відійти [від ролі держави у формуванні українського книжкового ринку] — це означає, що у нас нічого не буде. Навпаки, як на мене, зараз держава якраз повинна повернутися «обличчям до людей» і показати, що власне рівень культурних компетенцій мешканців України є небайдужим для цієї держави. До цього часу все руйнувалося і різними способами відбивалася охота до читання. Не будемо зараз говорити про об’єктивні речі (появу соцмереж, інтернету і т.д.), бо вони є всюди. Але у всьому світі робляться зусилля, щоб люди все-таки продовжували читати. Тільки завдяки читанню можна отримувати знання і оперувати ними так, як це потрібно в теперішньому світі. Зараз державі треба сказати: так, ми розуміємо, що трошки проґавили, трошки відстаємо і будемо це якось надолужувати. Бо дійсно вже не йдеться про те, щоби збільшити рівень читання книжок до рівня 50 років тому. Це нереально! Але ми повинні збільшити середній рівень читання на рік з ганебних чотирьох книжок, хоча б до шести чи восьми.

Про видання книжок українських авторів за кордоном

Сподіваюся, скоро вже запустимо програму підтримки перекладів з української мови. До Франкфурта ми підготували каталог із перекладеними фрагментами книжок, аби підсилити старт програми перекладів і зацікавити іноземних видавців. Ці книжки відібрали наші експерти: Тамара Гундорова, Тарас Лютий, Тетяна Терен, Євгеній Стасіневич, Оксана Щур та Ярослава Стріха. Та, безперечно, програма перекладів відкрита до заявок будь-яких творів української літератури, адже в каталозі представлено всього 35 видань. Запропонувати це видавцям мають самі правовласники, тобто українські видавці, автори чи їхні літературні агенти. Ми тільки створюємо для них можливості. Плануємо, що видання, за якими будуть звертатися, можуть бути дофінансовані у розмірі близько 4 тис. євро в середньому (це максимум). Очевидно, це неповне фінансування, а тільки плата за права українському правовласникові та за переклад. Ми не вигадували нічого нового, а йшли за тими взірцями, з якими працює Польща, Норвегія, Данія і Франція. Практично жодна країна не має повного фінансування, хоча певні винятки є.

Ніхто не може собі уявити, скільки зусиль довелося витратили для того, щоб переконати чиновників, що українська держава має платити валюту (це страшне!) іноземцям. А потім від них нічого не отримувати назад, тільки виконання зобов’язань — видати цю книжку. Раніше було як: якщо держава виділяє на щось гроші, це означає, що їй має щось повернутися. Тоді ми почали наші переговори з того, який тираж цих книжок повернуть видавці в Україну. Це насправді коштувало величезних зусиль пояснити, що нам тут ці книжки не потрібні. Навіщо в Україні книжки корейською мовою чи турецькою? Вони повинні розійтися за кордоном!

Богдана Неборак, яка керує напрямком перекладної літератури, проводить з видавцями такі переговори. Зараз про готовність співпраці говорять, здається, близько 50 видавців. Побачимо! Знаєте, вони, може й декларують, а далі буде видно на практиці. Для нас насправді важливіше, скільки іноземних видавців готові до такого формату співпраці з українською літературою. Уже незабаром, сподіваюся, ми побачимо перші результати їхньої зацікавленості.

Про промоцію читання як завдання Інституту та медіа

Офіційно у нас цей напрямок називається «популяризація української літератури в світі». Це вже у своїх інтерв’ю я переробляю цю фразу на «підтримку і розвиток читання» чи «промоцію читання» — це два дещо різні напрямки. Коли прийшла до Інституту, я питала, а де ж Україна? У світі ми маємо популяризувати українську літературу, а в Україні, виходить, ні. На що отримала відповідь: Україна — це ж частина світу.

Ми маємо хороші книжки і про цю літературу мають дізнаватися і в Україні, і у всьому світі. Наприклад, Жадан увійшов до списку найвпливовіших людей України (йдеться про цьогорічний рейтинг від журналу «Новое время», де поета, письменника та громадського діяча Сергія Жадана розмістили на 39 позиції — прим.авт.), але я сумніваюся, що багато українців про це дізналися. Зараз рік за роком наші автори здобувають престижні премії в різних країнах. Добре, навіть якщо про це ніхто тут не чує. У мене запитання: чому про це так мало інформації в українських медіа? Про це б просто мали звучати фанфари на всіх перехрестях!