Коли твій батько – Нелюд: враження від роману Ґонкурівського лауреата Жака Шессе

Так вже трапилось, що тільки зараз українською видали роман, за який франкомовний швейцарський письменник Жак Шессе ще 1973 року був удостоєний однієї з найпрестижніших літературних нагород – Ґонкурівської премії. До речі, він став першим швейцарцем, що отримав цю високу відзнаку.

І хоч з моменту його написання вже минуло майже п’ятдесят років, порушена в романі проблематика навряд чи коли-небудь втратить свою актуальність.

Бути сином нелюда

«Нелюд» – невелика за обсягом книжка, та хай вас не вводить в оману її розмір. Насправді це доволі складний для читання роман про внутрішні терзання молодого чоловіка, який все життя перебуває під ґнітом свого владного батька. І навіть після смерті останнього полегшення до нього чомусь не приходить.

Героєві робиться нестерпно навіть від щонайменшої з’яви привидів свого дитинства, пов’язаних із батьком-деспотом, він психологічно зламаний, мало не божеволіє й буквально губить своє життя маніякальним страхом батькової кари.

Жан Кальме – 39-річний викладач латинської мови та літератури у кантональній гімназії Сіте в Лозанні. У своїй сім’ї він п’ята, наймолодша дитина. На відміну від братів і сестер, власної сім’ї Жан так і не створив, та й загалом стосунки із жінками перетворилися для нього на окремий вид самобичування. Відколи в юності батько позбавив сина впевненості в собі, заволодівши його коханою, Жанові Кальме постійно мариться, що він може повторити це знову і з іншими його жінками. І коли Жанові випадає познайомитися з молодою та привабливою Терезою, сподівання на щастя і цього разу є дуже примарними. Вони вщент розбиваються об присутність суперника спершу невидимого, а згодом вже і явного.

Депресивний стан Жана підсилюється різноманітними обставинами, що, мов хвилі, накочуються з усіх сторін. Серед них – передчасна смерть юної гімназистки, ка тяжко хворіла та скандальні події в самій гімназії. Тож коли батько Жана Кальме помирає, відвідини його кремації стають для сина тригером, що обриває лавину, яку вже неможливо спинити.  

Per ignem ad pacem – Через вогонь до спокою (лат.)

Ким же був цей нелюд, цей людожер, батько Жана Кальме? Як не дивно, Поль Кальме був лікарем, і свою роботу виконував доволі сумлінно – увесь час проводив з хворими, навідував, консультував. Натомість, вдома він був справжнім тираном, зверхнім, авторитарним, могутнім і безжальним. Для власної дружини лікар був чимось на зразок жорсткого господаря, а для наймолодшого сина став справжнім вироком. Його глузування, приниження і знущання назавжди закарбувалися в спогадах Жана. Тому навіть перетворившись на жменьку попелу, батько не припинив навіювати йому страх, викликати ненависть і огиду. Настільки, що учитель бігає на цвинтар, аби переконатися, що урна з прахом батька надійно захована в колумбарії, за ґратами, під охороною; впевнитися, що він точно і безповоротно помер.

Чи приносить це спокій Жанові Кальме? На жаль, ні. І за цим безкінечним метанням центрального персонажа роману можна помітити, що автор немов натякає: не варто перекладати відповідальність за своє життя на когось іншого, вдавати жертву і безперестанку живити це відчуття. Всі ми меншою або більшою мірою зранені своїми батьками, але не всі живуть із широко заплющеними очима, як Жан Кальме, постійно видобуваючи з глибин свого минулого найрозпачливіші сцени, аби вкотре наступити собі ж на мозоль. Нічим добрим це не скінчиться, і фінал роману «Нелюд» дуже яскраво це ілюструє.

Цитати з роману

«Жан Кальме пригадав Хроноса, який живцем пожирав своє потомство; фантастичного Сатурна, котрий поглинав своїх дітей; Молоха, спраглого крові чистої молоді; страхітливий податок свіжою плоттю, що його сплачував Кріт божественному Мінотавру в глибині лабіринту, який сочився гемоглобіном. І його, Жана Кальме, пожер рідний батько. Строщив його. Знищив».

«Жан Кальме, знетямлений, але з непроникним обличчям, думав про прірву, що відокремлює його від цього чоловіка та більшості колег. Тут усі служили порядку, який не стерпів би жодного відступу. «А хто я? – думав Жан Кальме. – Я помиляюсь. Я борсаюсь. Я грузну. Я волочуся. Достеменно те, що казав батько. […] Я просто зробив невдалий хід, уже вкотре. Що я роблю серед цих людей? Ошукую їх усіх. Я буду покараний. […] Чому на мене озираються? Вони бачать мій страх. Я, мабуть, позеленів, атож, я заражений мерзенним страхом винного. […] Я смерджу страхом. Це моя доля…».

Кому варто читати

Поціновувачам в’язкої психологічної прози, густо насиченої переживаннями героїв. Читачам, які віддають перевагу серйозній літературі, а не розважальним жанрам. Тим, кого не розчаровують трагічні розв’язки.

Схожі книжки

19523_28066_9

 Спокута Сатани
Марія Кореллі

img_3202_4

Голова Мінотавра
Марек Краєвський

cover1__w600_1__86

Норвезький ліс
Харукі Муракамі

dsc_01062 (1)

Не відпускай мене
Кадзуо Ішіґуро

5cb38aed-e3f8-421c-81e4-9ccd55307e97

І ми знищимо всіх потворних
Борис Віан

748164_1_original

Кар’єра лиходія
Роберт Ґалбрейт

Авторка: Ірина Стахурська