Казка для дорослих про життя і смерть. Уривок із роману «Довгі часи» Володимира Рафєєнка

Фото: ВСЛ

«Довгі часи» Володимира Рафєєнка — міська балада, казка для дорослих про життя і смерть в часи війни, де фантасмагоричне та ірреальне перемежовується з дійсністю, правдою нашого буття. Роман вийшов в українському перекладі Маріанни Кіяновської у Видавництві Старого Лева.


Роман складається з двох частин. Перша — це моторошна казка, де на околиці Z у триповерховій лазні «П’ятий Рим» без сліду зникають окупанти і щоранку лунає гімн України, де колорадські жуки з ногами-кинджалами перетворюють роздачу гуманітарної допомоги на бійню, де, врешті, аби потрапити у Київ, потрібно прийняти смерть. Друга частина — новели, написані у реалістичній манері та вплетені у тло казки. Новели про людей, які живуть і виживають у Донецьку. Реальні долі, реальні історії, від яких стискається серце.


Рафєєнко Володимир народився 25 листопада 1969 року в Донецьку (Україна). В 1996 році закінчив Донецький національний університет за спеціальностями російська філологія, культурологія. Працював літературним редактором і провідним менеджером у видавництвах Донецька. Публікується з 1995 року. Член українського відділення «Пен-центру» (UKRAINIAN CENTRE OF THE INTERNATIONAL PEN). Автор 6 романів, книги новел, 3 віршованих збірок. Має публікації в літературно-художніх журналах Нью-Йорка, Стокгольма, Києва, Одеси, Москви, Санкт-Петербурга, Вроцлава, Відня, Берліна. З липня 2014 року в зв’язку з війною на південному сході України вимушено проживає в Києві.


dovgi chasy

уривок

***

У «П’ятому Римі» найкращими є саме вихідні вівторки. Відвідувачів у цей день немає. В одну з розчахнутих нарозтіж фрамуг простромила свою долоню — гілочку тополі — покійна тітонька Кароліна, стара проросійська шавка.

— Годі сидіти без діла! — кричить вона ротом, пошматованим колорадськими жуками, зачерпує довгим гілляччям із неба хмарину, повну ангелів, снігу і блакиті, а тоді жбурляє її в лице Лізі. Та пирхає, посміхається і поводить плечима. Тітка морщиться, складає губи трубочкою, шипить упівголоса, блюзнить і кляне.

Усі умивальниці високі, а одна низька. Ліза з посмішкою креслить пальцем по запотілому склі дзеркала, яке висить над низькою умивальницею. Альбом відкривається, і стає зрозуміло, що низька умивальниця тут потрібна через те, що в лазню іноді заходять особливі люди. Чоловіки і жінки. Вони навідуються до лазні в сутінках. Це нібелунги, діти туману, які живуть у шахтарських виробках глибоко під землею. Їм треба десь мити руки. Спершу вони підходять до одної з високих умивальниць. Але хоч як підстрибують — до краю дістати не можуть. Поскачуть-поскачуть — та й заспокояться. Сумно постоять, подивляться на об’єктивний стан справ — і відходять до маленької умивальниці для маленьких людей. І вже тут відмивають руки, які не крали, довгі вуха, які не слухали, а також перемучені серця, які ніколи нікого не любили. І йдуть спати на горище. Їм на горищі найспокійніше. Низенька умивальниця потрібна саме для них.

У вівторок у лазні нікого немає. Тиша. У вівторок тут чисто і затишно. Безшелесно, мирно. Ти можеш розслабитися і забутися — у вівторок. Лазня захистить від воєнних клопотів, від ненависті та втрат. Незмовкна пісня води і пари занурює у спокій, якого більше ніде нема. Відлуння розсипається і затирає грань між реальністю і мрією. Відходять кривди. Щезають, наче й не було їх, недобрі вчинки.

Ти вкрав, убив, ударив матір? Просрав Крим і Донбас? Намалював смерть тітки? Ти нацист? Окупант? Гоблін? Сепаратист із кислотою замість крові? Ангел Обама, Барака Меркель, Путін-Проект? Йошчин кіт? Перший нах? Забудь. Нічого цього нема. Лиш вітру посвист, пари гучання, лункий капіж.

Нашорошся! Відкрий серце своє! Дослухайся! Бог і лазняні відлуння зроблять те, що було, тим, чого не було. Совість засне. Згорне змучені чорні крила. Занурить у дубову ряжку свій дзьоб, який звик шматувати сире м’ясо. Хай відмокне. Усім воздасться, звичайно. Але тільки тут, де премнога зав’язь усіх світів дрижить, як зелені виноградинки в перлистій павутині, ти зможеш, врешті-решт, спочинок знайти…

І цілий величезний день попереду! Випивши з Колею, Сократ закурить на ґанку, а тоді вони вчотирьох поволі побредуть додому. Їхній дім — навскоси через дорогу за найближчими висотками; відтак чи п’яний дядько, чи тверезий — не має значення. Чи випаде мінометний обстріл, чи ні, йти недалечко. Та й що таке п’ятсот-сімсот грамів горілки, спожитих у воєнний час під гук далекої канонади? Вєрєсаєв услід за професором не стане тихнути, вони розмовлятимуть, не вмовкаючи. Бо їм є що сказати. Бо тільки слово по-справжньому береже і лікує. Бо тільки у слові ти віднаходиш навіки втрачений дім.

Нема більше спокою у міській тиші, як нема і самої тиші. А якщо раптом западає вона в Z на годину чи дві, то лякає більше, ніж обстріли. Перемир’я — поганий знак власне відтоді, як на цій землі одні люди вбивають інших людей.

Як воно відбувається? В альбомі прокидається чоловічок із ручками та ніжками. Він бере маленький смішний автоматик і стріляє. Кулі повисають на аркуші ватману довгим густим рядочком дефісиків. А з іншого боку стоїть другий чоловічок. Він точнісінько такий же. І в руках у нього також є автоматик. Але він — лузер. Узявся стріляти зі своєї зброї, запізнившись на півтори секунди, після першого чоловічка. Чому? З похмілля таке трапляється. Після любощів чи під впливом наркотиків. З привтомку. Або коли невчасно згадаєш Ісуса, який наполягав, що людей, хай навіть недоладно намальованих, убивати не можна.

Ти не встиг. Тебе швидко закреслюють грубі риски. Перетворюють спочатку на плямку, в якій маленька фігурка перестає бути видимою. Потім на клубок оскаженілих ліній, що розходяться з центру в різні боки. І аж тоді, нарешті, в надувну кульку. Посмикуючись на банних протягах, кулька летить геть із цього світу, з цієї лазні, з країни, із континенту, на якому — війна. Ой ти кулько-кулько, сумненька моя, бідненька. Чорна досконалосте. Переможців чекають нагороди. Тих, котрі не зуміли вбити, — блаженство.

Ліза пальцем протирає вічко в запотілому дзеркалі. Хтось темний дивиться на неї звідти. Гредіс жвавішає, зауваживши у прочинених дверях Вєрєсаєва. Тверезий, він зранку зазвичай буває мовчазним і сором’язливим. Господь їм на вівторковий обід послав бутерброди, помідори, варену курку і півлітрову плящину. Хімік, сидячи, ставить свої ступні в п’яту позицію. В ній можна стояти, але як він примудряється в ній сидіти, незбагненно. Ноги і руки в Миколи жилаві, волохаті. Спочатку він тільки посміхається і мовчить. За традицією, що склалася, в перші хвилини вівторкового обіду Сократ випиває з Колею, а розмовляє з Лізою.

— Куди ведуть ці вказівники, мала? — Гредіс м’яко посміхається до горілки, що срібно полискує в чарочках, немов до доброго друга. — Може, в СРСР, країну щастя і хунвейбінів, як гадаєш?! — хихоче. З кутика його рота стирчить, як стріла, зелена цибуля. На зморшкуватому підборідді — крихти хліба.

Ліза піднімає брови і скептично дивиться на Сократа. При виході з залу на стіни, шафки і навіть на підлогу наклеєно яскраво-червоні стрілки. Вони ведуть наліво, тоді прямо, вниз по дузі на півповерха, знову вгору і знов направо. Але дівчина знає, що СРСР тут ні до чого.

В альбомі з’являється величезна арка, перевита плющем. Обабіч від неї — давньогрецькі статуї в папахах із зірками, мумій-троль Ленін. Кремль, ракети, тюрми, берізки, цвинтарики в глушині. Вічний Володар, він же Прекрасний Хазяїн, з нагоди вихідного банного дня виряджений у білий плащ і панталони. Знімає капелюха, кланяється і, сміючись, показує вельмишановній публіці довжелезний фак. Капосний П’єро. П’єро-полковник. Паяц, по суті, але фігура жаска. Ніхто не знає, де він, який і, головне, скільки.

— Один із колишніх господарів лазні, — каже тим часом Сократ, — почав цей ремонт роки за два до війни. Раніше у велику парну клієнти йшли через стару мийну залу. Робітники розібрали стару цеглу, знайшли колодязь і нижні галереї. Якийсь час власник думав, що дасть раду. Я читав його нотатки, мені Ілля залишив. Дивак той гадав собі, що два тижні — і все буде супер. Та ремонт зупинився. Після зникнення трьох чоловік робітники повтікали. Нова бригада пропрацювала менше тридцяти днів. Воно й зрозуміло. Після першого ж інсайду посивіли. Позабиралися геть, навіть не вимагаючи, щоби їм заплатили.

Коли це господарство дісталося Корнєву, він священика кликав, щоби колодязь освятити. Тільки це не допомогло. Піп іще тільки кадити почав, а тут, розумієш, нібелунги звідки не візьмись. Правда, святий отець трапився не з лякливого десятка. До кінця справу довів. Може, вирішив, що вони йому ввижаються? Але й нібелунги також молодці, достояли аж до самого кінця, а тоді й звертаються до нього так ввічливо, мовляв, дякуємо тобі, Христовий служителю. Один задоволений, Шубін кланяється і шле вітання, кожен конус кане в Хронос. Чи не бажаєте ви, пане-отче, на екскурсію в лабіринти?

— Уявляю, — хихотить Коля. — Тільки ж ти це вже разів зо п’ять розповідав…
— Гаразд, — поступливо зітхає Сократ, — нехай буде. — Він наливає собі й масажистові. — А ти, Вєрєсаєв, сьогодні подібний на татаро-монгола, що відпочиває після битви з руськими князями!
— Що? — Вєрєсаєв піднімає ріденькі брівки і нерішуче всміхається. — Не верзи дурниць! Я — фельдшер банного люду, масажист за покликанням, за національністю — хімік, за типом мислення — прозаїк.
— Хімік, кажеш?! — Гредіс усміхнувся. — Ти темник, підзолочений сонячним світлом, готовий у будь-яку мить затанцювати «Весну священну» і вижерти всю горілку!
Коля дивиться безтурботно. Він звик до туманних афоризмів професора. Вони йому, очевидно, навіть подобаються. Сократ випиває, всміхається до Лізи.
— Так ось, старий мийний зал уже кілька років закритий для відвідувачів. Тому й знадобилися стрілки. Ну, щоби клієнти наші нові не блукали між трьох сосен. Розумієш, мала?

Ліза стільки всього розуміє і це її настільки напружує, що вона тут же робиться років на десять молодшою, підстрибує на місці та й біжить собі рівнесенько за стрілками. Одні двері. Другі. Поворот. Третя стрілка. Сходи вниз. Різко відчиняє двері в парну. Крізь клуби пари бачить із величезної висоти марево зимового степу, блок-пости, танки, бойові машини піхоти, гармати, міномети, смішні фігурки озброєних людей, озера, промерехтілі хмаринами, наповнені синьою і чорною водою, заледенілі дерева. Вона з розмаху закриває двері й швидесенько повертається назад, щоби побачити в дверному отворі гладке і розм’якшене горілкою обличчя Сократа Івановича.

— А там війна, — сповіщає вона.
— Так, мала, там війна, — погоджується Гредіс, і Лізі здається, що його голос долинає здалеку, гулко і протяжно, наче з довгої-предовгої патефонної труби. Сократ підводиться, наливає чай собі та Миколі, щедро нарізає цитрину, кидає по два товсті, соковиті кружальця в горнята.

Повітря пахне горілкою, м’ясом, лимоном, кмином і хлібом.

Купити книжку в Yakaboo


ЧитатиПрозові короткометражки не тільки про війну
ЧитатиЧитати, не можна пропустити: топ-5 письменників сучукрліт (частина 1)
ЧитатиГірка правда: п’ять нетипових книг про війну

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

3 thoughts on “Казка для дорослих про життя і смерть. Уривок із роману «Довгі часи» Володимира Рафєєнка

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a video game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these second life articles and blogs

Залишити відповідь