Днями Патріарху Бу-Ба-Бу, письменникові, перекладачеві, есеїсту Юрію Андруховичу виповнилося 60. До цієї дати ми попросили його колег по перу розповісти про самого ювіляра та його творчість. Своїми історіями поділилися Гаська Шиян, Любко Дереш, Ірена Карпа, Мирослав Лаюк, Оксана Форостина і Григорій Семенчук.
Сергій Жадан, письменник, перекладач, співак
Мені свого часу поезія Юрка дала цілком інше розуміння того, як можна писати про місто. Зрозуміло, що на час прочитання «Середмістя» я читав і Антонича, і Семенка, зрозуміло, що і поезія Андруховича (на відміну, скажімо, від поезії Неборака) була у своїй урбанності нарочито не сучасною, старожитною, але все одно — це писалося живою мовою і це зачаровувало. Для мене ці тексти були дуже важливими. Зрештою, чому були? Лишаються до сьогодні.
Ірена Карпа, письменниця, співачка, культурна дипломатка
Книжка Юрія Андруховича — здається, то були «Рекреації» — повернула мені бажання читати в принципі. Я тоді була така собі борза панк-дівчинка на першому курсі універу, якій, як і всім ровесникам, на той час шкільна програма з укрліту прищепила стійку відразу до читання українською. Ну бо всі страждали, боролися і неодмінно помирали. А тут раптом — живий текст, який мені відгукується! Вже потім підтягнулися Забужко, Іздрик, Єшкілєв, Позаяк, Ірванець… Але Андрухович — він був ван лав. Та ще й вчився з моїм татом в одній школі в паралельному класі — уявляєте, як я цим вихвалялася у своїх 18–19 років перед однокурсниками?.. Для мене Юрій Андрухович завжди буде зразком доброго смаку, елегантності й відкриття мосту між старою Європою і тією Україною, яка завжди була європейською, містичною й абсолютно не совковою.
Григорій Семенчук, поет, музикант, менеджер культурних подій
Ця історія трапилася в Дніпрі у 2016-му, в часі однієї україно-німецької літературної події. Під час вечері ми з Юрком вирішили вирізнитися від усіх німців, які замовляли вино, і замовили горілку. Нам запропонували кілька варіантів — різні європейські бренди, серед яких був один український. Горілка називалася «Старицький & Левицький». Зрозуміло, що почувши цю милозвучну серцю письменників назву, вибір був зроблений одразу. Нам принесли — ми скуштували, і, скоріш за все, під впливом назви, ця горілка здалася нам божественною. Ми почали замовляти ще і ще, частувати деяких німців, які сиділи біля нас і щокілька хвилин виникали якісь жарти, де обов’язково з силою грому звучало: «Ще, ще Старицького і Левицького нам!». Ну і вже наприкінці вечора нам принесли рахунок і ми зрозуміли, що ця горілка є найдорожчою в цьому закладі. З того часу, коли мені пропонують горілку, я завжди віджартовуюся і кажу «Погоджуюся лише на «Старицького і Левицького»”. І найцікавіше що, більше я тієї горілки не бачив ніде і ніколи. Так вона і залишиться «напоєм-міфом», який можна скуштувати лише з Юрком і лише в Дніпрі.
Гаська Шиян, письменниця, перекладачка
Моїм абсолютно безцінним досвідом творчої співпраці з Юрієм Андруховичем була робота над перекладом роману ДіБіСі П’єра «Світло згасло в Країні Див».
Такого ретельного ставлення до тексту у всіх площинах — від смислів, до збігів приголосних, мені після того не траплялося. Це дуже високо підняло планку мого особистого стандарту.
Взагалі, про цей проєкт я можу згадувати безконечно. Досі вважаю, що мені безмежно пощастило увійти в літературний процес під письменницькою опікою таких двох величин, як ЮА і ДіБіСі. Їхня творча синергія, яка кристалізувалася у виданні, була неймовірною. Книга світиться цим зарядом досі, хоч наклад давно розпродався.
Мирослав Лаюк, письменник
У 10-му класі я купив усі доступні книжки Юрія Андруховича. Досі пам’ятаю читання «Перверзії» і «Таємниці» у шкільному сквері біля каруселі, разом з кількома однокласниками. З того часу всі книжки Андруховича, скажемо так, мені забули повернути; залишилися лише «12 обручів», які своєчасно впали за шафу і знайшлися через багато років. Щодо «Московіади», то також ще в шкільні роки я поїхав на Форум видавців, а пан Юрій, відірвавшись від розмови з якимись поважними людьми, з фужером ігристого в одній руці, другою підписав мені книжку: «Мирославові — щиро — автор». Я теж потім так підписував свою першу книжку, мені сподобалося. А два роки тому теж на Форумі ми мали одну спільну справу. Я чекав Андруховича, бо до нього підійшла людина з Жадановою «Антеною» за підписом. Спочатку подумалося, що пан Юрій міг написати туди, наприклад, передмову. Але ні. (Післямову він теж не писав). Людина просто, як то кажуть, промахнулася. Для мене це взагалі один з найнезручніших і найсмішніших епізодів новітньої літератури, які я спостерігав.
Найбільше мене захоплює в Андруховичеві його вишуканість — вишуканість у всьому: у мові (коли у мене питають, що таке стиль, я відправляю до «Перверзії»), вишуканість в опрацюванні тем (всі ці циркачі, хвойди й шибеники, які затягують тебе до своїх брудних і священних справ), вишуканість у будуванні власного образу (гляньте на його фото — цьому чоловікові 60!). Нам дуже не вистачає вишуканості, нам дуже не вистачає цієї довершеності, цілісної естетики, надмірності прекрасного — навіть у стилі епохи, пан Юрій, мені виглядає, дозволяє нашій літературі виглядати такою, як треба.
Мені здається, без Андруховича неможливо уявити нашу літературу. Принаймні, мій ідеальний список літератури без нього б не обійшовся.
Оксана Форостина, письменниця, перекладачка, співзасновниця Yakaboo Publishing
Я приблизно пів року тому перечитувала Андруховича, готуючись до події, присвяченої 30-літтю нашого виходу з радянського світу, і вкотре переконалася, що це найважливіший автор у моєму житті, а «Перверзія» найголовніша книжка, й інакше навряд чи вже буде. Не впевнена, чи це сподобалося б самому Андруховичу, але за здатністю «навертати в українство» я порівняла б його з Шевченком: як у XIX столітті українцями ставали, бо прочитали Шевченка, так для багатьох людей мого покоління Україна починалася з Андруховича (до речі, я припускаю, що для молодших поколінь таку саму функцію виконує Жадан). З огляду на те, що лише на моїй пам’яті, тобто останні років 25, сказане та написане ним періодично стає приводом для суперечок та скандалів різного ступеню продуктивності (у деяких з них я брала посильну участь, деякі провокуючи, але переважно захищаючи Юрія від нападників, і так, я така стара, що пам’ятаю срачі на газетних шпальтах, а не в соцмережах), напевно, я цей вплив не сильно перебільшую.
Не конкуруватиму з тими, хто може поділитися безліччю феєричних чи цікавих байок, попри те, що Андрухович — це не тільки найважливіші тексти, але й одне з найважливіших особистих знайомств. Оглядаючись назад — а ми знайомі з 1997 року, — можу хіба вкотре здивуватися, як йому вдавалося в ті недоглобалізовані часи і з тими можливостями, бути настільки, як кажуть англійці, polished, мати клас. Тоді я це відчувала радше інтуїтивно, а тепер, згадуючи, розумію, наскільки терплячим і толерантним він був, наприклад, до моєї наївності (це я так делікатно, насправді до мого невігластва), трохи пізніше — щедрим на увагу та на похвалу. Коли я була молодшою, мене взагалі дивувало, що він може когось дратувати, ну, тепер я старша, більше знаю про людей, тому дивуюсь менше ☺ Підсумовуючи, Андрухович — це не ще один письменник, а тексти і людина, без яких мені вже не пояснити себе, свою ідентичність.
Любко Дереш, письменник
Геном інтимних слів
Я почув це імʼя від свого контркультурно-андеґраундного колеги по парті в ліцеї, Влодка. Спершу я подумав, що це якась його сомнамбулічна вигадка: постійне бурмотіння загадкових рядків, що вражали своєю красою.
В реторті вариться коктейль — твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова, —
в реторті вариться коктейль (oh, yes, my baby!).
Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель! Я сплю на небі!
Іноді Влодко, мій міфопоетичний, схильний до недомовлянь сусід по конспектах з фізики, писав у своєму блокноті щось таємниче латиною, прикрашаючи це малюнками:
Znajesh, ja inodi zapadaju v jakus’ neperebornu sonlyvist’. Ja zasynaju і splju, splju, splju – і nikhto ne rozbudyt’ mene.
Він давав мені, темному, зрозуміти, що ці слова – особливі магічні цитати з окультних священних книг. У Влодка була сестра, вона слухала «The Doors» і читала якогось-там Андруховича. Моментики, які він іноді закидував (на зразок: «Це танці потіпах під солодовим небом //ясновельможна кров темніє мов чифір//дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом//прозорі наче спирт летючі мов ефір»), були, далебі, звідти.
Оці фразульки, на зразок: «…або ось ти флейтист весь голубий аж синій» чи «Зійшла комета, Господи прости! Мов гурт убивць повзе повз нас етапом» були загадкою для мене. Що, до біса, він собі там шебонить? Хто мені, на Бога, може пояснити, чому мій тисячоликий, наче герой Кемпбела (не того, зупного ворголівського Кемпбела – іншого; вони навіть не родичі), кумпель по задачах з генетики ґлоссолалить, промовляє іншими мовами, говорить ангельськими діалектами на перервах: «входять назавжди в солодку тінь дівчата, смарагдові, мов капуста», «де акробати труться об кларисок, де криють юнок вижовклі діди…», «мілко мені гілко гірко мені зірко»?
У Влодка, мого товариша по канапках з сиром на перервах, почали раптом зʼявлятися в мові дивні слова (очевидно, то була проґресуюча ксеноґлоссія як результат хронічної ґлоссолалії): наприклад, «лазничка»; «андрутики»; «цитрини»; «віддухопелити». І купа іншої холєри. Цілком симпатичної, нативної, глибинноукраїнської, утробно-західняцької, питомо галицької холєри, якою мені теж раптом захотілося захворіти. З нею я, здавалося, ставав частиною якогось середньовічно-величного і бароково-прекрасного неба, розписаного невідомим ботічеллі-босхом-брейґелем з Франківська.
У гостях однієї нашої однокласниці я навіть спробував зімітувати симптом цієї хвороби, попросившись «у лазнівку». На жаль, пароль був не той і мене не зрозуміли. Схоже, у лазничку я мав шанс потрапити, лише б коли опинився в Чортополі (містечку, де, окрім усього іншого, жили персонажі Влодкових задач з генетики). Саме там, у місті, «зусібіч оточеному горами» (як випливало з одного краєзнавчого довідника початку ХХ століття), схоже, всі ці станіславівські авалакедаври і акціо патронус (пишу це, Юрку, з надією, що в такий спосіб буду зрозумілий своїми метафорами ще й молодшому поколінню), нарешті, здобували свій топос і хронос, і карнавал, укупі з бурлеском і буфонадою.
Чарівні випари чортопільського ерокосмосу, схоже, все більше впливали на мого друзяку з ліцею, Влодка, напарника по впаданню за дівчатами-ліцеїстками:
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому видніш).
Коли ж дівчата на наші залицяння не велися (вони, як і я, не читали Андруховича, не смакували андрутів і не возносилися в емпіреї лазничок), він філософськи додавав:
Кохання – то велика дивовижність:
там, де лише народжувалась ніжність,
за хвильку може виникнути ніж.
Ці загадкові абракадабри, абабагаламаги, альмагести, амальгами вганяли мене у нейролінгвістичне заціпеніння. Але найбільше священне трепетання я відчував, коли Влодко — мій ліцейський побратим, кумпан, камрат, споборник, однокашник, панібрат, компаньйон і т.д. і т.п. — рецитував уже щось геть зовсім потойбічне і заклинальне:
Ангели, цигани, маври і козаки
Пастушки, ягнята, русалки, чортенята
Паралітики на роздорожжу
Ведмеді, спудеї, повії, піґмеї,
Кобзарі, самураї, металісти, дармограї,
Турки, яничари, індуси, ветерани,
маланки, маланці, гуцули, троянці…
А всіх інших перелічити просто не можливо
Бо були там ще горили, генерали, пиворізи
Мочиморди, голодранці, данайці, нанайці,
Салоїди, араби, опришки, кацапи, пупорізки,
Лесбіянки, скрябіни, білики, гномики, єремії,
Повалії, мавки, мавпи, великі дивні
Чорні коти, грудні жаби, алхіміки, проститутки,
Татари, бубабісти, українці і мертві півні…
Цього я вже витримати не міг. Я мусив напитися тієї ж браги, того ж розливу живої води чи, може, лизерґінового квасу, аби зійти на ті ж небеса, де був мій братуньо, братчик, братейко etc., etc., etc. Влодко. Під великим секретом, наче при посвяті в масони сорокового градусу (наше тодішнє масонство, правда, було радше масонством лівої пʼятки), врешті, я дізнався, що існує дехто Юрко Андрухович, якого деякий гурт «Мертвий півень» досить непогано поклав на ноти.
… Він довго відмовлявся мені дати почитати Андруховича, а коли, врешті, погодився, то видавав скупо — по копієчці, по пів копійки. Я насилу вмовив Влодка позичити «Рекреації». «Екзотичні птахи і рослини» я вивчав здебільшого з касет «Мертвого півня», оскільки сяйво цієї книжки, на думку мого обережного благодійника, було настільки яскравим, що могло б осліпити мене — крота, що тільки виходив з темряви літературної програми для десятого класу. «Перверзії» я, вже достатньо ілюмінований, купував собі сам і з трепетом віднаходив ті самі чарівні слова Ади Цитрини, адресовані Стасові Перфецькому: «splju, splju, splju»…
В генетиці існує вкрай езотерична, усіляко табуйована лінґвістично-хвильова доктрина (її фанатом є мій досі товариш Влодко), суть якої полягає в тому, що гени передаються словом. Я думаю, Юрко точно у неї повірив би. Хоча ні. Як справжній поет, він вірив би, що гени передаються не просто словом, а поезією. Хоча й тут збрешу. Певне, Юрко б уточнив: не просто поезією, а тільки і виключно хорошою поезією. На якій, власне, і тримається весь цей світ. І Андрухович – його/її пророк.
269 thoughts on “Історії про Юрія Андруховича від його «колег по цеху»”