Письменниця Ірина Говоруха: «Якщо робиш те, що любиш, натхнення не закінчується»

У цьому інтерв’ю письменниця Ірина Говоруха називає прізвища семи улюблених авторів, розповідає, чому не читає класику, скільки годин працює щодня і які новинки презентуватиме читачам зовсім скоро.

Ірина Говоруха за освітою викладач музики. Як це часто буває, письменницею ставати не планувала – в дитинстві мріяла бути балериною, потім лікарем, а стала автором п’яти романів (новий «Хамсин» вийшов цього року), блогером (на її сторінку в Facebook підписано понад 22 тисячі читачів), а весною також і мамою донечки Антоніни.

Ірина, скільки книг довелося прочитати, щоб почати писати так цікаво і душевно?

Якщо чесно, то до тридцяти двох років читала мало. Я взагалі не пам’ятаю, чим займалася у вільний час. Напевно, дивилася телевізор і в’язала гачком. Бігала на дискотеки і поралася з племінниками. Навіть в метро не коротала час із книгою. Найчастіше під час поїздки розглядала людей, станції, «лічила ворон». Пам’ятаю, майбутній чоловік в перший раз прийшов до мене додому, озирнувся і поставив єдине питання: «А де книги?».

Почавши писати, різко відчула брак слів і убогість свого словникового запасу. Ось тоді стала наздоганяти згаяне. Повністю згодна зі Стівеном Кінгом, який стверджує, що якщо у вас немає часу на читання, то звідки воно візьметься на творчість?». Майстер детективного жанру радить приділяти читанню чотири-п’ять годин на день, але, на жаль, у мене зараз немає стільки часу. Хоча, по-хорошому, читати потрібно хоча б одну книгу на тиждень, а краще дві-три.

Назвете трійку улюблених авторів?

Ой, у мене їх набагато більше. Зібрала бібліотеку, так як впевнена, що повернуся до них ще не раз. Дуже подобаються твори Ольги Соломатіної і Марини Степнової. У Степнової, як не сумно, все закінчується погано, але склад, стиль, те, як вона вміє знайти метафору там, де взагалі її підібрати неможливо, дуже підкуповує і заворожує.

Серед улюблених – Дмитрий БыковГузель ЯхинаПауло Коэльо. Підкуповує творчість Виктории Токаревой і то, як вона розкриває жіночі характери. Подає на перший погляд прості і нехитрі історії, від яких неможливо відірватися. Обожнюю Галину Щербакову. Всі її знають, як автора «Вам и не снилось», але у письменниці багато інших цікавих книг, таких, як «Метка Лилит», «Нечаянная осень». Це добрі і дуже зрозумілі історії про звичайних людей.

А як щодо класики?

Нещодавно хотіла перечитати «Тихий Дон», оскільки в школі подужала тільки скорочену версію. Дістала з полиці, вимучила кілька сторінок і зрозуміла, що не буду себе змушувати. Застаріла мова, незрозумілі події. Те, що про несучасне, про неактуальне – не читаю, бо треба йти в ногу з часом. Можливо, мене почнуть ганити і говорити: «Так це ж класика!», Тільки книга перш за все повинна приносити задоволення. Наповнювати емоціями! Створювати настрій! Скажімо, у мене чекають своєї години кілька товстих книг, які ніяк не подужаю. Це – «Шантарам», «Щиголь» и «Атлант розправив плечі».

Людмила Улицька якось сказала, що не варто писати товстих книг і лякати обсягами читача. Повністю згодна! Вважаю, що книга повинна бути ємною, живою, легкою і дуже цікавою. Мати зручний формат для читання в дорозі і в ліжку перед сном.

Буває, що книга йде важко, але, закінчивши, розумієте, що прочитати її було варто?

Так, буває. Тільки до кінця читання «тугої» книги розумієш, що вона допомогла тобі відповісти на якесь нагальне питання. Правда, в більшості випадків я такі твори не дочитую – дотягую до сотої сторінки і все. Тому що не вважаю за потрібне витрачати час на книги, в яких ні-чо-го не відбувається.

У вас є хороша традиція - раз у рік на ярмарок або в рідне село віддавати в хорошому стані речі, посуд, якими вже не користуєтеся. А як із книгами?

Книги теж віддаю. Якщо не вразили, здалися депресивними, незмістовними. На полиці залишаю тільки ті, які з часом планую перечитувати. Нещодавно зловила себе на думці, що, напевно, збираю бібліотеку для дочки. Тільки чи буде подібна література їй цікава? Адже в її час з’являться зовсім інші теми, сюжети, історії.

Ваш чоловік теж багато читає?

Ой, ще більше. Він мене і присадив. Пам’ятаю, коли зустрічала з першого відрядження, сильно здивувалася. Їхав з заплічним рюкзаком, а повертався з непідйомною валізою. Як виявилося, привіз близько тридцяти книг, яких йому вистачило рівно на місяць – Андрій володіє скорочитанням. Збираючись у відпустку, насамперед складаємо у валізу нові романи і тільки потім футболки і купальники. Нещодавно на «Кураж Базарі» продали половину своєї бібліотеки, тому що в квартирі вже нікуди ставити, а нові прибувають і прибувають.

У 35 років Ірина Говоруха вийшла заміж за Андрія Малицького. Вони стали не тільки красивою і гармонійною парою, але і творчим тандемом. Перший рік в шлюбі чоловік не дуже втручався в письменницькі справи дружини, але потім всерйоз зацікавився. Тепер Андрій – її начальник, який вимагає дотримуватися термінів, кожен день публікувати есе в Facebook і… працювати швидше.

Ірина, як вам вдається не вбити один одного, працюючи разом?

Не вдається (сміється – авт.). У плані робочих відносин у нас дуже складно, кожен день наради, вечірні та ранкові п’ятихвилинки. Андрій дуже вимогливий до себе і до інших. Нерідко говорить щось в стилі: «На цю тему ти вже писала два роки тому. Вчорашнє есе – сире, попрацюй над ним ще. Зміни тактику, зберися, чекаю від тебе свіжих думок. Прискорся, через три місяць чекаю закінчений роман». Субота і неділя у нас традиційно робочі дні. Навіть на відпочинку. Іноді через роботу ми серйозно сваримося, особливо, якщо треба зробити свіжу фотосесію. Найбільше в житті я не люблю фотографуватися і налаштовуюся на подібний захід кілька тижнів.

 

У вас узагалі не буває вихідних?

До народження доньки півдня неділі було вихідним. Ми обідали разом і ходили в кіно. З третьої – сідали за комп’ютери. Чоловік розташовувався на кухні, а я – у великій кімнаті. У будні – приділяли творчості по дванадцять, іноді тринадцять-чотирнадцять годин. Невеликі паузи на каву та обід, а так весь час за комп’ютером. Адже для того, щоб щось написати, потрібно дуже багато до цього прочитати, переварити, обдумати.
Після народження дочки мій робочий день зменшився в два рази. Але, навіть перебуваючи з дитиною, продовжую творити. Вона спить на руках, а я «пишу» в голові, вона прокидається, а я швидко набираю текст на телефоні або комп’ютері. Насправді письменство – це титанічна праця.

Коли не пишеться, що робите?

Читаю хороші вірші. Обожнюю поезію Олени Скачко – у неї дуже душевні, потужні, глибинні речі, в яких простежується ціле життя. Подобаються вірші Джека Абатурова (псевдонім юної поетеси з Пітера) – вони філософські, дуже незвичайні, свіжі. Люблю і більш класичних поетес – Ірину Снєгову, Вероніку Тушнову.

Коли не пишеться, можу подивитися фрагмент улюбленого фільму або послухати музику. Хвилин двадцять даю собі на розкачку, а далі починаю писати все, що приходить на розум: що їла вчора, кого днями бачила, по чому нині кавуни, з якої ноги в місто заходить осінь і т.д. У певний момент з’являється думка, яку можна розвинути, як мінімум в есе.

Тобто, натехнення днями не чекаєте?

Я не залежу від натхнення. Письменство – це моя робота. Автори, які чекають натхнення, пишуть довго і мало. Наприклад, Михайло Шишкін, автор «Письмовника» (відкрила його для себе недавно) чекає особливого стану. Якогось осяяння, яке відвідує не частіше, ніж раз на п’ять років. Я не можу собі цього дозволити з ряду причин, тому погоджуюся з фразою художника Вадима Кучера, який стверджує, що «натхнення приходить на чотирнадцятому годині роботи». 

Насправді коли робиш те, що любиш, натхнення не закінчується. Найголовніше – не втрачати запал. Горіти своєю історією, а якщо тобі самому нудно, то можна не продовжувати. Почула недавно інтерв’ю Лариси Денисенко. Вона поділилася, що у неї в роботі три або чотири романи, які збирається відкласти, так як вони нудні їй самій. Автор повністю права. Книга повинна бути живою і в ній повинно бути багато енергії. А коли ми можемо дати енергію? Коли горимо самі і коли написане турбує нас і болить. Для мене показник того, що глава вийшла чесною, якщо під час прочитання сама всплакну – значить вклала в неї те, що потрібно.

На вашій сторінці в Facebook у вас щодня з'являється есе. Як довго його пишете?

В середньому три-чотири години, іноді навіть п’ять. І це при тому, що в есе всього дві з половиною тисячі знаків, максимум – дві вісімсот. Багато часу йде на пошук картинки. До того ж, текст повинен відлежатися, його не можна публікувати з пилу, з жару. Наприклад, написала текст увечері, а вранці відкриваю і розумію, що це… повна лажа. Тоді відкладаю його і пишу новий. Іноді одночасно пишу п’ять есе. Секрет гарного есе – в настрої. Якщо воно написано з великим азартом, із задоволенням, з вогнем, кожне слово висічене – тоді публікується. Завдяки тому, що кожен день виходить есе, левову частку тиражу нового роману ми продаємо саме через Facebook.

Що важливо для продажу книжки?

Якщо раніше автор міг собі дозволити творити, милуватися полем, писати повільно, то зараз до сучасного письменника багато вимог. Якщо він не буде активний, книга загубиться на полиці. Я була на презентації «Зулейха открывает глаза» Гузель Яхіної. Пам’ятаю, автор сиділа і… мовчала. Гузель дуже скромна, приємна, добра жінка, але шоу зробити не може. Тому після покупки її роман пролежав у мене два роки! Взялася за нього тільки коли закінчилися всі прочитані – «Зулейха …» шикарна!

Цей приклад мене ще раз переконав у тому, що мало бути просто письменником, треба бути ще шоуменом-письменником, який на творчих вечорах тримає публіку. Крім того, слід з’являтися на радіо, телебаченні та підігрівати інтерес до своєї творчості. Все це важливо, але відволікає від головного – від написання.

Ірина, питання, без якого будь-яке інтерв'ю з письменником неможливо: коли чекати наступний роман?

Восени ми збираємося видати дві збірки найкращих есе, які протягом п’яти років опублікували в Facebook. А навесні повинен вийти новий роман. Сподіваюся, у мене вистачить на це сил, нервів, ресурсу, і моя дочка допоможе здійснити заплановане.

Як виглядає щастя Ірини Говорухи?

Те, що у мене зараз є. Будинок, сім’я, дитина, творчість, природа за вікном, мої батьки, моя сестра і її сім’я.

(Visited 475 times, 8 visits today)
Нікітюк Зоя
Нікітюк Зоя
Вважаю, що читати потрібно, шоб мозги не засохли. Саме з такою метою створила групу у фейсбук «Шоб мозги не засохли», проводжу зустрічі книгоманів і веду програму з однойменною назвою на РадіоМ. А ще моєї любові до книг вистачило, аби написати власну :)