Зіткнення світів посеред пустелі: #ДвіДумки про роман «Голограма для короля»

Зворушливий, сповнений іронії і чорного гумору, роман Дейва Еґґерса «Голограма для короля» розповідає про не надто успішного бізнесмена Алана Клея, який приїжджає до Саудівської Аравії, щоб повернути білу смугу свого життя. Він намагається осягнути світ, у якому живе і який так сильно змінився. Тут більше не важливі дружба, доброта, гідність — лише комфорт, вигода і дешевизна. У цьому світі для Алана мало можливостей — адже завжди знайдуться молодші, успішніші, нахабніші… 

Дейв Еґґерс впевнено увірвався в перші лави сучасних американських письменників. Його називають спадкоємцем Джерома Девіда Селінджера, а кожна його книга — справжня подія в літературному світі. 

Наші оглядачки не могли пройти повз і написали про «Голограму для короля» #ДвіДумки.

Оглядачки

Віталіна Макарик: Дейва Еґґерса я знаю як майстра антиутопій — такого, що з дуже критичним поглядом на технології. Від роману, в назві якого є слово «голограма», теж чекала одкровень про облудливість усіх цих цифрових штучок, якими так захоплюється сучасний світ. Але виявилось, що міраж не обов’язково має бути продуктом IT-технологій — люди й без того вміють їх будувати.

Юлія Дутка: Після «Сфери» Дейв Еґґерс для мене — один із бажаних авторів на поличках. Але якщо чекати від «Голограми для короля» такої ж антиутопічності, то можна дуже розчаруватись. Адже тут головним є не чудовий новий світ зі своїми законами, а людина, яка геть зовсім заплуталась у посередності свого життя і не бачить виходу з рутини очікування, коли все інакше.

Піски часу

Юля: Коли берешся за «Голограму», то варто прихопити сонцезахисні окуляри та крем з високим SPF, адже з нею ми вирушаємо в пустелю і буквально відчуваємо, як пісок пересипається під ногами. Цей пісок, немов у годиннику, вперто прямує вниз. Але завжди можна перевернути і почати знову. Чи ні? Чи в якийсь момент буде пізно.

Сам роман — як пересипання сухого пустельного піску, на якому ти чомусь стоїш у костюмі, намагаючись осягнути абсурдність того, що відбувається. І бачиш таку знайому, майже українську бюрократію, де ніхто нічого не знає, але чомусь приходить на роботу. Але час — це гроші, а в Алана немає ні того, ні іншого. Він почувається чужим у молодому колективі колег, але він тут, тож має створити гарне враження, хай навіть зараз йому хочеться піти якнайдалі в пустелю і вже не повертатись. Але це не рішення. Він має згадати, як бути успішним. Він же був колись успішним, просто це було давненько.

Але все ж можна повернути. Як той годинник, який знову пересипатиме пісок. Чи ні? Чи остання піщинка давно впала?

Віта: Намагання угнатися за собою колишнім — це майже як бігти марафон піщаними дюнами. Звісно, є шанс, що тобі вдасться, але ймовірність того, що ти застрягнеш на місці і посунеш униз, значно вища. Відрядження Алана до Саудівської Аравії мало б стати сходинкою до його блискучого успіху, тим паче, що в рукаві він сховав надійний козир — знайомство з родичем самого короля. Однак перебування в далекій спекотній країні перетворюється на день бабака. Те саме шатро, де замість того, щоб готувати презентацію, яка невідомо коли відбудеться, всі знуджено дрімають над гаджетами. Той самий смак алкоголю, забороненого в цій країні (що видається ще більшим абсурдом, бо ж таке відчуття, що без алкоголю тут ніяк не вижити). Ті самі недописані листи до доньки, які ніяк не можеш дописати, бо розучився складати свої почуття у слова.

У цьому є своя привабливість — розчинитись у пісках забуття, розвіявши поміж них свої проблеми. Та головному герою роману все ще хочеться стати таким, яким він був колись — людиною рішучою, здатною переконатися, домовитися і «порішати». Тому якась його частинка доволі охоче відгукується на несподівані пропозиції — чи то завести інтрижку з такою ж, як і він сам, чужоземкою, чи то помандрувати на вікенд із місцевим хлопцем у його «родинне гніздо» в далекому селі. Можливо, в надії, що зміни довколишнього ландшафту допоможуть щось зрушити в ситуації, у якій він глибоко застряг.

Місто майбутнього, яке застрягло в минулому

Віта: А все так красиво починалось! Такі вимальовувались перспективи! Місто майбутнього серед пустелі, на краю моря. Інфраструктура, робочі місця, комфортне житло, покровительство самого короля! Проєкт продуманий до деталей, візуалізований так, що коли маєш гроші у кишенях, то важко втриматись від спокуси у нього інвестувати. Але за красивими віртуальними фасадами лишається порожнеча, сповнена невиразних обіцянок, змарнованого часу і тиші покинутих будмайданчиків.

Здається, щось до болю знайоме, чи не так? Дейв Еґґерс описує ніби Саудівську Аравію, але час від часу здається, що Україну. Та сама імітація бурхливої діяльності людьми, які нічого не вирішують, те саме проведення тендерів (пардон — презентацій!) із заздалегідь визначеними переможцями, те саме пересипання з пустого в порожнє. Ми називаємо це «совком». Не знаю, яким словом це позначають саудити, не знаю, чи дійсно там усе так і діється, чи то тільки художня інтерпретація, покликана проілюструвати, як Захід втрачає сили перед робочими потужностями і специфічним підходом до ведення бізнесу Сходу, але виглядає все доволі сумно. Як думаєш, Юлю, в цього міста є якесь майбутнє?

Юля: В самому центрі Тернополя є старезний довгобуд — бібліотека, яку ніяк не завершать. Законсервована радянська оаза, яка, мабуть, ніколи не прийме у своїх стінах жодної книжки. Місто майбутнього, яке зображує Дейв Еґґерс, викликає в мене такі ж емоції, як і вона, — біль за зруйновані зусилля та ресурси. Проєкт дуже амбітний, але через обставини приречений ніколи вийти за межі проєкту. Але є між ним різниця, в місто не вірили з самого початку. 

Хоч все вказує на неминучий занепад — бракує тільки перекотиполя, яке під тужливу музику мандрує пустелею, як у старих вестернах. Але героям важко це визнати, адже стільки зусиль вклали, стільки часу витратили. Та й хто у нашій культурі готовий визнати, що припустився фатальної помилки, тому що не роздивився, не відфільтрував, дозволив собі зробити хибний крок?

Місто майбутнього — помилка, яку не готові визнавати. Крок, який не готові зробити. Від якого не готові відмовитись. Поки що.

Король голий?

Юля: Король Саудівської Аравії — ветхий чоловік на схилі віку — тут виступає як вищий розум, у який всі вірять, але ніхто не бачив. Він ніби є, але й нема. Майже весь час проходить в очікуванні короля, який вершить долю цього міста, міста майбутнього, у якого майбутнього немає. Адже король може все змінити. Але чи хоче король? Чи потрібне йому це мертвонароджене громаддя серед пустелі? Чи то була тільки примха, яка себе не виправдала?

Чи, може, король голий, і в нього вже давно немає ні сили, ні ресурсів для того, щоб вирішити долю цього міста. Може, він просто зволікає, адже жити вже недовго, а там нехай ся діє Божа воля. Король Абдалла як сонце на горизонті, яке ніколи не здоженеш, а потім взагалі прийде ніч. 

Я назвала його Невловимий Абдалла Ясне Сонечко. Яким короля побачила ти, Віто?

Віта: Власне, я його толком і не побачила — як і більшість тих, хто на нього чекав. Натомість я спробувала поміркувати про те, що він у цій історії символізує. Можливо, ту нездоланну могутність, якої — завдяки своїм природним і людським ресурсам, що дозволяють здешевити виробництво, — набуває Схід. У романі Дейва Еггерса виглядає так, що у сфері промисловості і виробництва східні країни уже повністю потіснили Захід. І останньому тільки й лишається, що чекати милостиво кинутих можливостей. Як і Аллану, зрештою, теж.

Ця історія — не про зіткнення «людського» і «технологічного», як могло би здатися з назви чи анотації роману. Вона, швидше, про зіткнення цивілізацій, різних світів і різних способів мислення. Один тут очевидно диктує правила. Другому лишається два варіанти — або змиритись, або боротись. І дуже цікаво спостерігати за тим, що вибере головний герой книжки.

Кому варто читати

Віта: Тим, хто любить багатошарові сюжети і сенси й готові міркувати над текстом довше, ніж триватиме саме читання.

Юля: Шанувальникам образних текстів, у яких заховано більше, ніж здається на перший погляд.

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто хоче, щоб текст був абсолютно прозорим і до кінця зрозумілим. 


Віта: Читачам, які цінують насамперед цікаві і динамічні сюжети.

Схожі книжки

Віта: Читаючи цей роман, я постійно згадувала п’єсу Семюеля Бекета «Чекаючи на Годо». От є у них щось спільне)

Юля: Головний герой дуже нагадує мені протагоніста з «Турист мимоволі» Енн Тайлер, який теж не знає, що робити зі своїм життям і займає вичікувальну позицію.

Залишити відповідь