Дівчата беруть реванш: #ДвіДумки про роман-антиутопію «Сила»

Одного дня дівчата отримують надприродну силу: лише порухом пальця вони здатні викликати у інших біль і навіть вбити. Раптом чоловіки розуміють, що втрачають контроль. Настав День дівчат, але чим він скінчиться? Антиутопія британської письменниці Наомі Альдерман «Сила» — це дотепна і твереза до жорстокості історія про те, як зміниться світ, якщо ґендерний баланс сил перевернеться з ніг на голову, про сутність влади і те, що вона робить з людьми. 

Оглядачки

Віталіна Макарик: Люблю історії про сильних жінок. У романі Наомі Альдерман сила дівчат має не внутрішній, а цілком реальний, відчутний вимір. Від того, як їм тепер легко протистояти чоловікам — не лише морально, але й фізично, — мурашки по шкірі. Досі такого не бувало, щоб жінки мали щось, проти чого чоловіки безсилі і що не зможуть відібрати. Цікаво, чи стане це інструментом для того, щоб збудувати справді безпечне рівноправне суспільство? Чи їхня сила рано чи пізно стане небезпечною?

Юлія Дутка: Світ, де жінки мають силу. Цікавий світ. Я уявляла його іншим — мирним і сповненим рівності. Хоча тепер думаю, що за тисячоліття патріархату жінки мали б хотіти відплати. І ось вони візьмуть своє. Як це буде? Хто стане на проводі? Кому вистачить сили і сміливості? А чоловіки — чи поступляться вони своєю гегемонією, до якої так звикли? Чи стануть зі зброєю? Які ваші прогнози?

І звідки знаєш, що в тобі ця сила?

Віта: Одного дня дівчата почали робити ЦЕ. Випускати зі своїх долонь розряди струму. Спершу легенько — бавлячись, лякаючи. Але в моменти небезпеки чи сильних емоцій ця сила виходила з-під контролю. Потім з’ясувалось, що йдеться не тільки про підліток. Ця сила дрімала в маленькому непримітному органі у жінок — можливо, споконвіку, а може, впродовж лише останніх кількох поколінь — і її легко розбудити. Це не хвороба і не аномалія. Всі жінки можуть ЦЕ. І тепер кожен чоловік, який наважиться вдарити жінку чи присилувати її до чогось, отримає гідну протидію. А може й навіть поплатиться життям.

Чоловіки бояться. Але й дівчата, які вперше з цим зіткнулись, далеко не амазонки. Сила є, але як із нею впоратись? Як її контролювати і розвивати? Як не нашкодити тим, кого любиш? Як ефектно позбутись ворогів? 

Ця новизна не може лишитись поза увагою політики, релігії і мафії. Хтось організовує дівочі тренувальні табори в усьому штаті (а потім і в інших), щоб допомогти дівчатам опанувати свою силу (ну і утворити парамілітарне угруповання, не без того). Хтось гуртує квазірелігійну спільноту, ділячись одкровеннями Бога-Її. Хтось влаштовує державний переворот у країні. Бо тепер дівчата можуть все, і немудро було б цією силою не скористатись. Правда, Юлю?

Юля: Мені подобається, що Наомі Альдерман обрала електрику. Я б сама її обрала. Електрика захоплює. В певному діапазоні вона може бути благом цивілізації, а вище — знищує дотла. Коли почала читати «Силу», уявляла, як електрика струмує моїми жилами, як потріскує мотанка. І я вже не така, як раніше. Сильніша. Заряджена. Нестримна. Тож дівчата мали відчувати себе неймовірно. І водночас наляканими, бо хтозна, що з цим роботи.

Але такої різкої ескалації все ж уявити не могла. Що заряджені електрикою кинуться робити таке. Просто тому що можуть. Просто тому що хочуть спробувати, як це — мати силу над іншими. Силу, яка лякає, силу, яка поневолює, силу, яка може захопити світ. А там, де є сила, обов’язково будуть зловживання. Буде те, чого так хотілося б уникнути. Хтось використає силу як щит. Хтось підніме її над головою як меч. А хтось боятиметься її використати.

Чоловіки мріятимуть про силу. А жінки насолоджуватимуться владою, яку щойно перебрали. Як вони змінять світ? Чи вистачить електрики, яка годиться лише для контактного бою, проти ядерного потенціалу? Що буде з цим світом?

Mister in distress

Юля: Тунде — єдиний чоловічий персонаж, який отримав від авторки належну увагу. Є ще кілька, але вони не такі яскраві. А цей нігерійський студент, якому одному з перших вдалось зафільмувати електричну бійку, стає топовим репортером, що опиняється саме там, де треба. Йому вдається ловити найкращі кадри, жінки йому довіряють, тож він йде протестною ходою разом з ними. Сила інших зробила його відомим, сила інших подарувала йому улюблену справу. Він не відчуває небезпеки, хоча інші чоловіки вже внюхали загрозу. Тунде все ще спокійно… аж до одного моменту.

Еволюція від впевненого у собі молодика до загнаного звіра, який ховається по закутках, блукає лісами, щоб не натрапити комусь на очі. Разом з новим укладом зникають всі переваги, які він сприймав, як належне. Всього кілька рядків – із репортера, якого слухав весь світ, він став ніким. Щастя, що живим залишився, бо ж всяке може бути.

Чи зможе він знайти своє місце у цьому світі? Для кого взагалі цей світ?

Віта: Спочатку видається, що якщо ти нормальна людина без упереджень і стереотипів, тобі знайдеться безпечне місце у цьому новому прекрасному світі. Але коли в тебе є Сила, тобі мало Рівності. Тобі потрібен Реванш. І цей наелектризований матріархат перетворюється на криве дзеркало патріархату, з усіма крайнощами і жорстокостями. Тунде — класний хлопець, який одразу з належною увагою і повагою поставився до жіночих рухів, який відверто їм симпатизував і прагнув дивитися ширше і бачити глибше, аналізувати і прогнозувати. Але й він став їхньою жертвою.

Утім, Наомі Альдерман нагадує, що не варто недооцінювати чоловіків. Віками підживлювана впевненість у своїй вищості не дозволить їм просто так поступитись. Це підтверджує історія з батьком і братом Роксани Мункі, найсильнішої із сильних, яка здобула трон королеви наркотрафіку, але і її зуміли приборкати — щоправда, навряд чи надовго.

Хочеш війни — готуйся до війни

Віта: Тож про рівність далебі не йдеться. «Сила» — не утопія, де всі зажили мирно і щасливо під керівництвом мудрих берегинь людства (до речі, це типова стереотипна картинка з патріархальних уявлень про те, що жінки миролюбні, спокійні й тихі, тобі не здається?). Зрештою, це й не антиутопія, лише пролог до неї. Авторка показує, що може спричинити неконтрольоване використання сили в окремо взятій нестабільній країні (спойлер: це Молдова, і вона місцями перетворюється на пекло). Але якщо масштабувати це на всю країну, або й на цілий світ… Ох, страшно навіть уявити.

«Сила» — це не просто класно написана історія. Це запрошення до рефлексії і дискусії. Що буде, коли ті, хто довгий час зазнавав страшних утисків, отримають певну силу? І тут ідеться навіть не про жінок-чоловіків, а в принципі про гнобителів і пригноблених. Всіляко ізолювати їх від тієї сили чи, може, поводитись так, щоб у них не було бажання мститись за кривду (тобто — не кривдити), щоб не давати приводу зловживати нею? Чи це нічого не змінить, бо сильні завжди гнобитимуть слабших? Наомі Альдерман не дає остаточної відповіді, тим і цікавіше про це міркувати.

А ти що думаєш?

Юля: Знаєш, Віто, я ніколи не була особливо миролюбною (буваю навіть агресивною), але чимало жінок — переконані пацифістки, як і чимало чоловіків, зрештою, але це не рятує наш світ від насильства, захоплення територій, воєн. І що далі в «Силу», то більшим ставало моє переконання в тому, що цей світ зміниться — загине чи переродиться — тут цілковитої певності не було, але вже ніколи не повернеться до патріархату.

Але не оцінила швидкості, з якою все відбувалось, та століття (чи радше тисячоліття) утисків, принижень, гарасменту готували до цього. Бо немає в цьому світі жодної жінки, яка не постраждала, тому що жінка. Тому що дівчинка має переступити через власні інтереси, бо хлопчики погано переживають поразки. Тому що дівчині вистачить четвірки, а хлопцям важче вчитись. Тому що молода жінка піде в декрет, а молодий чоловік — ні. Тому що вона може бути «не першої свіжості», а на козаку нема знаку… Гендерні стереотипи залишили подряпини на кожній з нас.

І коли з’явилась сила, вже неможливо було терпіти, що твоя стать — завжди номер два, що б не сталось. Війни уникнути неможливо, чи не так?

Кому варто читати

Юля: Шанувальникам антиутопій і тим, хто вірить у силу дівчат. 

Віта: Тим, хто любить інколи змінити оптику і уявити «світ навиворіт».

Кому не варто читати

Віта: Мізогонам обох статей — тим, кого в принципі лякає думка, що жінка може мати реальну силу.

Юля: А ще тим, кого лякають антиутопії, теж читати не варто.

Схожі книжки

Юля: Насамперед, «Оповідь служниці» та «Заповіти» Маргартер Етвуд, а далі — «Голос» Крістіни Далчер. 

Віта: Мені цей роман трішки нагадав «Діти кістки й крові» Томі Адеємі.

Залишити відповідь