Українська письменниця й перекладачка Галина Петросаняк видає вже другу свою книгу впродовж 2019-го року. Першою була поетична збірка «Екзофонія», яку авторка презентувала навесні. А напередодні 26 Book Forum у видавництві Discursus вийшла книжка її короткої прози під промовистою назвою «Не заважай мені рятувати світ». Про що ці оповідання та які враження залишає по собі збірка Галини Петросаняк, дізнавайтесь завдяки #ДвіДумки.
Оглядачки
Ірина Стахурська: Із творчістю Галини Петросаняк я познайомилася зовсім нещодавно – завдяки збірці оповідань «Різдвяний янгол», яка вийшла торік напередодні Новорічних і Різдвяних Свят. Мушу зізнатись, мені відразу припав до душі спокійний і душевний стиль письма пані Галини. А згодом я читала в її перекладі романізовану автобіографію Соми Морґенштерна «В інші часи», тож відкрила для себе Галину Петросаняк ще й як надзвичайно ретельну і професійну перекладачку. Коли почула, що виходить нова книжка її власних прозових творів, мене найперше заінтригувала назва, і захотілось продовжити знайомство з авторкою.
Мар’яна Хемій: Це перше моє знайомство з творчістю Галини Петросаняк як письменниці. Зізнаюся, читаючи, не знала, що це її дебютна збірка прози – і не відчула у ній несміливості перших кроків, навпаки – відчитується авторський стиль, збірка цілісна за настроєм, тематикою. Це не зібрані під однією обкладинкою різношерсті тексти – книжка сприймається як гармонійна й зріла, дається взнаки авторчин тривалий досвід роботи зі словом.
«Без відчуття присутності Творця життя рано чи пізно загрожує загубитися в хаосі й втратити сенс…»
Ірина: «Не заважай мені рятувати світ» – невелика за обсягом книжка, але читати швидко її якось не вдається. Вона потребує неспішного читання і повсякчасного обдумування. Всього у збірці 9 оповідань, одне з яких і дало назву книжці. Спільною ознакою для всіх текстів, на мою думку, можна назвати непереборне бажання головних героїв віднайти душевну рівновагу, яке ними і керує. Це якщо узагальнювати. Гостросюжетними ці оповідання точно не назвеш, а от філософськими і світоглядними – скоріше, так. А як тобі здається, Мар’яно?
Мар’яна: Згодна. Кожне з цих оповідань – про пошук себе, внутрішньої рівноваги, спокою чи відвойовування майбутнього щастя. Теж не читала книжку за один присіст, але, здається, це така універсальна характеристика короткої прози – якщо роман читаєш, щоб якомога швидше дізнатися, що ж там наприкінці, то в кожному оповіданні чи новелі – свій світ, до якого звикаєш за ті кілька сторінок, переймаєшся проблемами і почуттями героїв, співчуваєш їм, а тоді одразу переключитися на іншу історію нелегко – насамперед емоційно.
До того ж, герої «Не заважай мені рятувати світ» – з різних часів і культур, відповідно атмосфера в текстах вимагає занурення в певний час, в іншу, відмінну від нашої, епоху.
Ірина: Якщо ж конкретніше, то практично в кожному оповіданні є два обов’язкові елементи: люди і кордони. Це або історії іноземців, які потрапили в Україну, або українців у інших країнах. Тому порушення теми виходу (добровільного чи примусового – то вже інше питання) із власної зони комфорту – це, мабуть, той наріжний камінь, який послужив Галині Петросаняк за опорну ідею збірки. Так само, як і присутність Бога в житті персонажів. Кожен із них так чи інакше приходить до розуміння Його невидимої присутності: скажімо, колишній наркоман Фабіан, француз, який завдяки зустрічі з українкою Ніною зумів встояти перед черговою спокусою; або ж «пані Фоґель» – Зоряна, якій дивом вдалося поїхати з України до коханого в Німеччину (надворі – 90-ті, тож звучить це справді майже фантастично, якщо згадати візи і обмеження, про які ми вже встигли благополучно забути).
Мар’яна: Мене «підкорила» в книжці невидима, але відчутна присутність вищої сили і постійне відчуття, що зараз, от-от хтось втрутиться і все налагодиться. Як і в житті, тут теж не завжди стається геппі енд, але це відчуття присутності Бога (й символічно – автора-творця) не залишає нас наодинці з відчуттям безнадії, безвиході. Читаючи, ми знаємо – станеться те, що повинно (що судилося), і як би там не було, у героя чи героїні стане сил це пережити.
Ірина: Мені сподобалось, як Галина Петросаняк описує своїх героїв, знайомить читача з ними, заходячи здалеку, розкриваючи їх з найприхованішого боку. Наприклад, нереалізованого письменника з того ж таки оповідання «Не заважай мені рятувати світ»: «Михайло митець, у душі. Але за це ніхто не платить. За те, що в душі, взагалі якось не платять. Колись він мріяв про славу письменника і завоював би її таки, якби не ці мишачі перегони. Він мріяв написати роман, уже навіть сюжет придумав, але не склалося […] А тепер усе має змінитися». Мабуть, саме це оповідання і запам’яталося мені найбільше. Можливо, через нотку містицизму, а, може, й просто через близькість теми письменництва.
«Уся світобудова тримається на волосинці, але ця волосинка – надійніша й витриваліша від усього, що створили люди…»
Мар’яна: З одного боку, глибше переживалися оповідання, що розповідають історії сумні, де зі сторінок аж нависає майбутня зустріч із неминучим, з іншого – безпросвітності нам час від часу не бракує і в повсякденному житті, тому такі, на перший погляд, дещо наївні, любовні історії зі щасливим кінцем привабили легкістю і життєствердністю.
Одна з таких, вже згадувана тобою, «Ноктюрн над озером» – про доленосну зустріч українки Ніни, що втратила дім під час війни на Сході України, й француза Фабіана, митця, що, як виявиться, переживав на той час не найкращі свої часи. Наївність цієї історії зокрема в тому, що дівчина вирушила за кордон, не маючи достатньо грошей навіть на дорогу, не кажучи вже про можливу ночівлю, їжу та заощадження «на перший час», поки знайде роботу й отримає зароблені кошти. Так само страшно було за героїню, що в світі, сповненому небезпек, вона довіряється незнайомцеві, не боїться зупинитися в нього в помешканні, хай і ненадовго.
Прозріння її випадкового знайомого теж більше схоже на казкове перевтілення героя, та, втім, чому б не впустити казку в своє життя хоча б в оповіданні? Тут – і про здійснену давню мрію, і про безвихідь, що спонукає до дій, і про безумовну довіру до світу, і про щасливі невипадкові випадковості, і про зустріч «споріднених душ»:
«Його пальці торкнулися клавіш, й тишу прекрасно порушили звуки другого ноктюрну Шопена. Ніна любила цей твір, у ньому було стільки меланхолії, суму, а водночас стільки надії, ніжності, любові. Вона дивилася на чоловіка, якого ще годину тому не знала, й відчуття дива переповнювало її. Жодного сліду від розгубленості й відчаю, з якими він боровся, коли заговорив до неї. Тепер Фабіан випромінював спокій і силу. Ніна була заворожена і не знала, хто заворожив її більше – Шопен чи цей незнайомий чоловік? Зрештою, вони, здається, були дуже схожі…»
Друга – також вже згадана тобою вище – «Пані Фоґель віза не потрібна». В дечому сюжет та настрій перегукуються з попереднім оповіданням: доленосною зустріччю – з тих, що наперед визначені за нас; передчуттям, що все складеться на краще; очікуванням геппі енду. Правда, проблеми тут вирішуються дещо інші, й характери героїв – твердіші. На відміну від мрійників з «Ноктюрну», тут зустрічаються двоє зрілих, вольових, цілеспрямованих людей, що знають, чого хочуть, і прийнявши рішення, рухаються до своєї мети.
Ірина: Є у збірці й такі оповідання, від яких віє трагізмом. Це «Естера» про молоду єврейсько-українську сім’ю, якій не пощастило двічі: стати жертвою людського осуду та жити в час німецької окупації. А також «Уроборос» – про заробітчанську трагедію молодого чоловіка Василя Пахолка. Тобто загалом тексти Галини Петросаняк – це не тільки особисті рефлексії з приводу якихось особистих переживань, але також переосмислення важливих суспільних та історичних проблем. Її книжка – це ще один привід задуматися над призначенням людини в цьому світі та її складною долею. Хто кує її насправді – ми власними руками або ж на все – воля (не)щасливого випадку?
«Раніше, ще не так давно, я думав, що обмеженість – це великий ґандж, клеймо недосконалості. Тепер знаю, що обмеженість – саме те, до чого варто прагнути. Правильно обмежити себе… Бо чим більший простір – байдуже, йдеться про внутрішній, чи зовнішній, – тим буйніша на ньому ентропія. Важко дотримуватися правил гри, якщо вона ведеться на необмеженому полі. За такою грою важко встежити, неможливо. Чим менше поле, тим легше пильнувати за дотриманням правил. Хочеш порядку – обмеж своє внутрішнє поле, відгороди свої води від стічних канав…»
Кому читати
Мар’яна: Книжка вам сподобається, якщо відчуваєте, що забракло віри (в свої сили, людство тощо) або ж опинились на роздоріжжі. Чітких відповідей на свої запитання, імовірно, не отримаєте, але емпатія – співпереживання героям, проживання, пропускання через себе їхніх історій сприятимуть терапевтичному ефекту. А, може, у вас трапиться інсайт і вирішиться те, що досі здавалося нерозв’язним.
Ірина: Тим, хто любить стилістично нескладну, втім глибоку за змістом прозу. Поціновувачам сучасної української літератури. Читачам, які отримують насолоду від вдумливого читання і розміреного стилю оповіді.
Кому не варто читати
Мар’яна: Атеїстам, усім, хто скептично налаштований до всього, що не можна пояснити раціонально – містики, релігії; тим, хто не вірить у втручання в долю людини вищих сил і в щасливі співпадіння. У такого читача оповідання викличуть скепсис та, можливо, повне несприйняття.
Тим, для кого коротка проза загалом – незрозумілий, не їхній жанр.
Ірина: Шанувальникам гостросюжетного чтива (і взагалі – сюжетного, бо чіткий сюжет можна простежити не у всіх оповіданнях цієї збірки).
Рекомендуємо також книги
Мар’яна: Мені збірка дуже перегукується із «Землею загублених» Катерини Калитко
Ірина: Ярослава Терлецька, Галина Петросаняк «Різдвяний янгол», Андрій Бондар «Церебро», Андрій Любка «Кімната для печалі», Сома Морґенштерн «В інші часи», інші поетичні та прозові твори Галини Петросаняк.
19 thoughts on “«Не заважай мені рятувати світ»: #ДвіДумки про нову книжку Галини Петросаняк”