#ЯНеБоюсьСказати, #MeToo, #ЯНеТуристичнийБренд – чого тільки не вигадають ці феміністки, аби тільки лишатися на хвилі медіахайпу. Бо ж рівності прав уже досягнуто: жінки можуть працювати й заробляти собі на життя, їм доступні практично будь-які види професійної діяльності чи творчої самореалізації, та й узагалі вони мало в чому нині рахуються з чоловіками. Проте чому паралельно з новинами про черговий «безглуздий» і «надуманий» феміністичний соцмережний флешмоб продовжують з’являтися інші новини – про трагічні родинні конфлікти на ґрунті ревнощів, про втечі дружин від чоловіків-аб’юзерів, про зникнення дітей? Чи аж таким непотрібним і нав’язаним є фемінізм для сучасного українського суспільства?
Український книжковий ринок паралельно з «бумом» перекладної літератури переживає ще й потребу рефлексувати в текстах зміни, які відбуваються в Україні тут і тепер. І «наздоганяти» західний світ, і оперативно писати про власні проблеми нам доводиться одночасно й часто хаотично. Проте з кожним роком на полицях книгарень з’являється все більше книжок, із яких українські дорослі й діти можуть дізнатися про важливість сексуальної освіти в школі, образи жінок та чоловіків, які транслюються в медіа і що ж такого сказав президент, назвавши брендом красу українських жінок. Попри те, що надворі 2019 рік, таких знань у нашого суспільства катастрофічно мало. Тому рубрика феміністичних друкованих новинок ще довго залишатиметься трендом українських книжкових фестивалів. Так, після цьогорічного Книжкового арсеналу в Києві українські читацькі полиці поповнилися чималою кількістю перекладних та оригінальних українських книжок, які так чи інакше зачіпають теми ґендеру та фемінізму.
Український книжковий ринок паралельно з «бумом» перекладної літератури переживає ще й потребу рефлексувати в текстах зміни, які відбуваються в Україні тут і тепер. І «наздоганяти» західний світ, і оперативно писати про власні проблеми нам доводиться одночасно й часто хаотично. Проте з кожним роком на полицях книгарень з’являється все більше книжок, із яких українські дорослі й діти можуть дізнатися про важливість сексуальної освіти в школі, образи жінок та чоловіків, які транслюються в медіа і що ж такого сказав президент, назвавши брендом красу українських жінок. Попри те, що надворі 2019 рік, таких знань у нашого суспільства катастрофічно мало. Тому рубрика феміністичних друкованих новинок ще довго залишатиметься трендом українських книжкових фестивалів. Так, після цьогорічного Книжкового арсеналу в Києві українські читацькі полиці поповнилися чималою кількістю перекладних та оригінальних українських книжок, які так чи інакше зачіпають теми ґендеру та фемінізму.
Дитяча література
2018 книжковий рік для України виявився напрочуд багатим на історії про сильних жінок та дівчат у дитячій літературі. Одночасно з двома оригінальними українськими виданнями – «Це зробила вона» та «Це теж зробила вона» від видавництва «Видавництво» та «Сила дівчат: Маленькі історії великих вчинків» від «Книголаву» – в українському перекладі вийшла й перша частина книжки, яка започаткувала цей формат маленьких історій про великих жінок. «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» Елени Фавіллі та Франчески Кавалло з 2016 року тріумфально крокують світом, в простій та доступній формі переповідаючи життєві історії Вірджинії Вулф та Серени Вільямс, Гіларі Клінтон та Соніти Алізаде, Марії Кюрі та Гіпатії. Ціла сотня видатних жінок та дівчат, серед яких і античні та напівлегендарні діячки, і наші зовсім юні сучасниці з усіх куточків світу, доводять: дівчатам під силу все що завгодно, головне – вірити у свою мрію і йти до неї незважаючи ні на що.
Цьогоріч українські дівчата і хлопці змогли забрати з собою з Книжкового арсеналу другу частину цієї книжки і прочитати ще одну сотню історій успішних та відомих жінок. Серед героїнь «Казок на ніч для дівчат-бунтарок – 2» традиційно, як видатні особистості «у всіх на слуху», так і менш відомі: легендарна шпигунка й танцівниця Мата Харі, фехтувальниця без рук і ніг Беатріче Віо, правозахисниця-біженка з Іраку Надя Мурад, шведська королева Крістіна, перформансистка Марина Абрамович, акторка з синдромом Дауна Лорен Портер, співачка Бейонсе та чимало інших. Ясна річ, що й двадцяти томів не вистачило би, аби вмістити історії всіх жінок, завдяки яким світ змінився назавжди і які змінюють його просто зараз. Проте обрані життєписи справді здатні надихнути на звершення і маленьких, і дорослих бунтарів та бунтарок. І навіть якщо якісь слова здадуться незрозумілими, читачів і читачок других «Бунтарок» це не спинить: наприкінці книжки міститься словник із поясненнями всіх термінів та професійної лексики – важливе у порівнянні з першим виданням нововведення. Книжці цілком обґрунтовано можна закинути спрощення історій чи оминання увагою важливих деталей – та з заявленим форматом «казки на ніч» вона здатна впоратися на ура. А для всього іншого, як то кажуть, є пошук у гуглі.
Якщо ви раптом призабули скандал навколо презентації книжки Лариси Денисенко «Майя та її мами» на львівському Форумі видавців 2017 року – другий подібний відбувся зовсім нещодавно, кілька місяців тому. МОН України рекомендувало до вивчення в шкільній програмі з української літератури оповідання Тані Малярчук «Цвєтка і її я», що призвело до цілої хвилі праведного гніву батьків у соціальних мережах і до демонстрації найвищих стандартів журналістики деякими друкованими та онлайн-виданнями.
Що ж не так із цими книжками і чим вони так обурили громадськість? Все дуже просто: в обох книжках, серед іншого, висвітлювалась тема гомосексуальних стосунків між двома жінками чи дівчатами. До чого тут фемінізм, спитаєте ви – окрім того, що йдеться знову про жінок? Річ у тім, що фемінізм останніми роками залучає до спектра проблем, із якими працює, зокрема, й дискримінацію за іншими ознаками, окрім статі. Відтак сучасний фемінізм бореться за те, щоб не лише білі цисгендерні жінки, а й інші спільноти та категорії людей, яких критикують чи навіть цькують за певні прояви їхньої ідентичності, мали можливість жити безпечно й бути собою. Проте в Україні, звісно, не все з цим так просто.
2019 року на Книжковому арсеналі презентували переклад українською дитячого коміксу новозеландської письменниці та ілюстраторки Кейті О’Нілл «Принцеса + принцеса: довго і щасливо». І так – він досі не викликав масштабного шквалу обурення лише тому, що не всі встигли його прочитати. Так, цей комікс, працюючи з традиційною формою чарівної казки, переінакшує її. Тут у нас і принцеса у вежі, яку рятує інша принцеса, і товстенький дракон, і переляканий принц, якого самого треба рятувати, і велетень-танцівник, і… І ще багато-багато прикладів того, як дитяча література може працювати з темами інакшості, навчаючи розумінню та прийняттю різних проявів індивідуальності та стосунків між людьми. І хай українське суспільство, найімовірніше, побачить лише весілля двох принцес на останній сторінці – поки хтось гніватиметься, інші дізнаються про комікс і таки прочитають його.
Нон-фікшн
На торішній презентації книжки «Сила дівчат» один із присутніх поставив авторам та видавцям запитання: «Це чудово, що ви видали книжку про сильних дівчат – чому ж не видали тоді про сильних хлопців?» Подібне питання є доволі симптоматичним: в українському (та й не лише) суспільстві останніми роками побутує думка, що сильнішими ставатимуть жінки – то слабшими чоловіки. І взагалі, з цим вашим фемінізмом ні руки жінці на виході з транспорту не подаси, ні в кав’ярні за неї не заплатиш. З подібними упередженнями у всьому світі бореться чоловічий профеміністичний рух – видатні чоловіки (актори, телеведучі, політики, громадські діячі) один за одним висловлюють свою солідарність з ідеями фемінізму та підтримку жіночих прав. Долучаються до цього руху і вчені. Американські соціологи Майкл Кіммел та Майкл Кауфман, одні з найвідоміших популяризаторів фемінізму у світі, у травні приїхали до Києва та взяли участь у презентації перекладу українською своєї книжки «Чоловіки про фемінізм».
Книжка є зразком науково-популярної літератури в своєму найкращому вияві. Складена вона у вигляді словника-довідника термінів та понять, що асоціюються з фемінізмом, впорядкованого за абеткою. Проте «словниковими статтями» тут слугують дотепні діалоги, часто стилізовані під анекдотичні історії, листи чи інтерв’ю, іронічні аналогії – не без посилання на статистику та наукового підґрунтя – та легкі, невимушені «звіряння» читачеві. «Чоловічі» стереотипи про злих некрасивих феміністок без почуття гумору «доктори МК2», як себе називають Майкл Кіммел та Майкл Кауфман, деконструюють якраз із чоловічих позицій, пояснюючи, що жінки насправді не прагнуть знищити «все чоловіче», а борються за ті самі права, які в чоловіків є з народження, як щось само собою зрозуміле. Стиль книжки – іронічний, легкий і водночас не зверхній: авторам справді вдалося заговорити однією мовою зі своєю цільовою аудиторією. Тому дуже хочеться, щоби в Україні книжку прочитало якомога більше людей – і чоловіків, і жінок, і українських профеміністів.
Розмаїті стереотипи про фемінізм, феміністок та (віднедавна) профеміністів – одна з найнепорушніших стін між ідеями фемінізму та широким загалом. Яка там різниця, про що говорять старі страшні жінки, які не голять під пахвами і їх люблять лише їхні 40 котів? Причому що більш вони гротескні й далекі від реальності, то краще вони поширюються й то більше людей у них вірять, відгороджуючись цими переконаннями від власне ідей жіночого руху. Саме тому сюжетів, які розвінчують такі стереотипи – і в кіно, і в літературі, і в масовій культурі загалом – нині просто не може бути забагато. Тож переклад українською книжки «Феміністки не носять рожевого та інші вигадки», яку впорядкувала американська письменниця та активістка Скарлетт Кертіс – дуже вчасний і дуже потрібний.
Книжка є саме «тим, чим здається» – збіркою «розповідей дивовижних жінок про те, що означає для них це страшне слово на літеру Ф». Всесвітньо відомі акторки (серед яких Сірша Ронан, Кіра Найтлі, Емма Вотсон), співачки й композиторки, блогерки, активістки жіночих рухів та чимало інших видатних жінок поділилися для цієї книжки своїми історіями про те, як вони прийшли до фемінізму та чому вважають себе феміністками. Ці історії надзвичайно різні: це й проникливі есеї, і стилізовані щоденникові записи, і зізнання-мемуари, й списки порад. Одні з-поміж авторок прийшли до фемінізму через труднощі, з якими зіткнулися, будуючи кар’єру, інші – завдяки близьким подругам чи матерям, треті – аналізуючи власні стосунки з чоловіками. І яким би не був кожен із цих шляхів, це щоразу дуже людська, щира історія про усвідомлення несправедливості жіночого становища, про пошук власного шляху, про подолання страху та труднощів. І – про щире бажання, щоб одного дня кожна жінка в світі могла бути щасливою, просто будучи собою, такою, як є. «Феміністки не носять рожевого» в такій простій і зрозумілій кожному й кожній формі доносить: фемінізм – не про ненависть і злобу, а про прагнення власного становлення й життя в безпечному світі. Чому б не створити таку саму книжку, зібравши в ній висловлювання українських феміністок?
«Дика жінка», «жінка-фурія» – чи лишилася в нашій сучасній культурі бодай одна позитивна асоціація з цими фразами? В уяві середньостатистичного українця жінка, яка «пиляє», «істерить», «психує» чи «тріпає нерви» – втілення в кращому разі анекдотичного образу злої сварливої дружини, а в гіршому, без перебільшення, нічних кошмарів. І так – попри те що праця докторки психології, психоаналітикині Клариси Пінколи Естес вперше вийшла ще 1995 року, українці досі бояться – так, жінок, які не бояться відкрито виявляти свої емоції, говорити про свої переживання та всіляко проявляти себе. Тож перевидання цієї праці як нагадування про неї зайвим так само не видається.
«Жінки, що біжать з вовками» – вже класична праця з психоаналізу, в якій цей стереотип про страшну, демонічну «дику жінку» аналізується із залученням цілого пласту міфів, легенд, казок та втілених у них архетипів. Клариса Естес доводить, що ця «дикість» якраз є основним джерелом вітальності, творчої енергії жінки та загалом запорукою її гармонійного світовідчуття. Замість боятися власних переживань, огортати їх різноманітними табу, навішувати на них ярлики архетиповому духу творчої жіночості слід звільнитися – і для такого звільнення Клариса Естес пропонує метод, нині відомий як казкотерапія, який дозволяє контейнувати страхи, пропрацьовувати травматичні моменти та перестати ігнорувати власні потреби. Книжка буде корисною не лише дослідницям і дослідникам архетипів жіночості чи тим, хто цікавляться юнгівським психоаналізом, а й тим, хто загалом цікавляться темою особистісного (чи так, жіночого) становлення.
Наукові збірники
У лютому 2019 року на кафедрі літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія» відбувся міждисциплінарний круглий стіл «Ґендер і культура: виклики сьогодення». Участь у ньому взяли літературознавці та соціологи, захід відбувся на пошану Соломії Павличко – і насправді цей круглий стіл в очах широкого загалу нічим не відрізнявся би від усіх решта подібних наукових заходів, якби не його наслідок. Збірник наукових праць «Інша оптика: ґендерні виклики сучасності», який літературознавиця Віра Агеєва та соціологиня Тамара Марценюк впорядкували, а видавництво «Смолоскип» опублікувало за результатами заходу, відправився не припадати пилом у наукових бібліотеках, а на полиці книгарень. Здавалося б, нарешті в Україні починає з’являтися власний пласт науково-популярної літератури про ґендер та фемінізм. Забігаючи наперед – «Інша оптика» цих очікувань не виправдала.
Перші два розділи книжки – «Літературознавство» і «Соціологія» – містять наукові статті, які в переважній своїй більшості так і лишилися науковими статтями, складними для сприйняття непрофесійної аудиторії, переобтяженими термінами та цифрами. Останній розділ «Іншої оптики» об’єднав спогади про Соломію Павличко – без перебільшення, одну з ключових фігур для української феміністичної теорії та загалом гуманітаристики кінця ХХ століття – якими поділилися українські письменники, публіцисти та громадські діячі. І якраз цей розділ заслуговує на увагу найбільше – хоча стилістично й композиційно він настільки контрастує з попередніми двома, що краще було би видати ці спогади окремою книжкою.
Чи пропонує праця нам «іншу оптику», кардинально відмінну від тієї, якою послуговувалась ще Соломія Павличко для своїх досліджень у сфері ґендеру та фемінізму? І тут відповідь однозначна – ні. Дослідження, особливо з соціологічного кластеру, є справді фаховими й сучасними, та нової методології «зразка 2019 року» вони не демонструють. Тож «Інша оптика» не стала ані повноцінним науковим збірником, ані науково-популярною працею для широкої аудиторії, ані збірником спогадів. Втім, ця не найвдаліша спроба означає лише те – я сподіваюся на це – що за нею будуть наступні, де вдасться більше.
Репортажистика
Сучасний фемінізм приділяє особливу увагу маргіналізованим групам жінок, для яких «типові» складнощі «буття жінкою» в Україні підсилюються дискримінацією за тими чи іншими ознаками ідентичності. З 2014 року в Україні існує ціла окрема категорія таких жінок – жінки-переселенки з окупованих територій, і їхні голоси дуже часто губляться за гаслами, обіцянками й пострілами. Євгенія Бєлорусець у своїй книжці репортажів «Щасливі падіння» зібрала історії саме таких жінок, які змушені були кардинально змінити власне життя та світогляд під впливом драматичних подій на сході України. Це один із небагатьох, проте дуже важливий жест, який дозволяє почути цих жінок, зрозуміти, як і про що вони мислять.
Втрата роботи й дому, руйнування родин, відчайдушне прагнення віднайти себе й зібрати своє життя по шматочках на чужій землі – це тільки невелика і вкрай узагальнена частина того болючого досвіду, з яким зіткнулися героїні репортажів Євгенії Бєлорусець. Ці «прості» жінки, то зворушливі у своїй скромності – «та нічого особливого, та хіба я одна така», то навпаки горді, переконані в значущості свого досвіду й радо діляться ним – кожна по-різному переживають «велику історію». Ця історія позбавила їх усього, що вони мали, змусивши наважитися на речі, на які вони навряд чи наважилися б за інших обставин – і дала їм щось таке, що їм самим ще досі важко вписати в слова. Книжка Євгенії Бєлорусець – це ще навіть не повноцінна рефлексія навколо української поствоєнної травми, це радше документування її тут-і-тепер у всій розмаїтості її досвідів, форм і виявів. В найуніверсальнішому сенсі і водночас у сенсі найвужчому, близькому й знайомому нам – це важлива й цінна репліка до досвіду буття жінкою в Україні, до якої ще не раз звернуться і дослідники, і широка аудиторія.
Настільна гра
Якщо життя середньостатистичної української жінки уявити як класичну комп’ютерну гру, де вона як головна персонажка має долати перепони, ухилятися від атак та змагатися з «босами» різного рівня складності – це буде не найпростіша гра навіть для досвідчених геймерів. З тим, скільки труднощів доводиться щодня переборювати жінці в Україні – від настирливих токсичних атак фразами «а коли вже заміж?», «та кому ти така будеш потрібна?», «пора вже народжувати!», «жінка повинна!» до реальних небезпек, які підстерігають її на вулицях – кожна українська жінка з повним правом може почуватися супергероїнею. То чому б не втілити таку гру в життя – якщо не в форматі відеогри, то в форматі настолки? Саме це й зробила благодійна організація «Благодійний фонд “Stabilization Support Services”», створивши за підтримки «Українського жіночого фонду» настільну соціальну гру «Бути жінкою».
Мета гри, яку вже презентували в 22 областях України та зокрема презентують на книжкових фестивалях – у доступній формі розповісти про дискримінацію за ґендерною ознакою в Україні. Кожен хід гравців супроводжується наборами «позитивних ситуацій» або «стереотипів» (так-так, тих самих «так треба» і «коли заміж»), які спрощують чи навпаки ускладнюють ігрову динаміку. Зіграти можна за одну з восьми вигаданих – чи не таких вже й вигаданих – персонажок: жінка з сільської місцевості, переселенка, лесбійка, трансгендерна жінка, пенсіонерка, військова, активістка та жінка з інвалідністю. Найцікавіше, як зізнаються в інтерв’ю творчині гри – те, як ігровий процес корелює із власним досвідом гравців. Часто їх щиро вражає, що ті чи інші ситуації зіткнення зі стереотипами, які в грі забирають «ресурс», і справді є такими травматичними – або ж вони навпаки підтверджують: так, все так і є. Ігрова форма є однією з найдоступніших форм набуття знань, донесення різних ідей та пояснення складних чи неймовірних на перший погляд реалій – і гра «Бути жінкою», як свідчать відгуки тих, кому вже вдалося в неї пограти, непогано справляється з цими завданнями.
873 thoughts on “Новинки феміністичної літератури 2019”