У пошуках власної Європи: Славенка Дракуліч про досвід виживання після соціалізму

Часи «після совка» досі процвітають і країни з таким минулим шукають власний «порятунок» в європейському майбутньому. Але й до цих пір не дуже зрозуміло, що їхні лідери та мешканці вкладають у це європейське майбутнє, переконана хорватська письменниця та журналістка Славенка Дракуліч. У своїй книжці «Кафе «Європа» вона між рядків пояснює, чому так вважає і наводить переконливі докази.

Одним з моїх перших негативних спогадів дитинства була історія зі світлом. Точніше його відсутністю. Відключення світла у 90-ті рр. начебто було економією і мільйони сімей звикали проводити вечори за розмовами при свічках, а я — слухати розмови старших. Десь, мабуть, тоді я дізналася, що колись держави та кордони були іншим, ціни дешевшими і життя значно простішим і безпечнішим. Хоча й з портретами вождів на стінах кабінетів та у букварях. Вже потім з’ясувалося, що називається те все соціалізмом (та в перспективі комунізмом) і принцип «щоб не гірше» стало ключовим гаслом життя покоління наших бабусь, а згодом і батьків. Але ми, українці, точно не єдині в цьому досвіді виживання. Такими ідеями з різним успіхом захопилися по всьому світу і мешканці Балкан (як і колишні громадяни СРСР) знають йому ціну. Про цей досвід в своїх книжках досить відверто пише хорватська письменниця та журналістка Славенка Дракуліч. 

Історії з книжки «Кафе «Європа» родом зі соціалістичної Югославії. Вони розповідають про речі, які досі нас оточують, так відверто та яскраво, що в якийсь момент хочеться і плакати, і сміятися одночасно. Бо ці звички виживання «після соціалізму» ще панують у нашому розумі. І зовсім не зрозуміло, скільки треба часу, щоб цього інстинкту позбутися. Отже, скільки  таких історії ще досі живе з нами?

Історія перша. Світоглядна

Вперше я потрапила за кордон в 2010-му. Закінчила тоді бакалаврат і вже навчалася на магістерці в столиці, а влітку мала можливість своїми очима побачити, якою ж є та Європа.

У Славенки Дракуліч все було інакше. Комуністична Югославія хоча й обрала шлях побудови «омріяного» соціалізму, але, очевидно, у значно легшому втіленні. Бо кордони країни (як наприклад, того ж Радянського Союзу та України згодом) не були закритими та обмежені візами і ще з кінця 50-х рр. для місцевих була можливість подорожувати. Народилася Дракуліч на Адріатичному узбережжі тодішньої Югославії неподалік кордону з Італією, а в італійському Трієсті жила її тітка. У свою першу закордонну подорож ще підлітком, згадує авторка «Кафе «Європа», вона разом з бабусею відвідувала  родичку. 

Ще одним приводом для подорожі була можливість закупитися всім необхідним. Бо було це значно дешевше ніж в її рідній країні. І цей в той час, коли стандарти життя в Югославії були вищими ніж в інших країнах соцтабору. Цікаво, що б сказала Дракуліч про СРСР і розповіді моєї бабусі про ціну на хліб у кілька копійок?

За збігом обставин моєю першою країною теж була Італія. До сьогодні гарно пам’ятаю свої європейські враження: приємні та експресивні італійці, затишні вулиці маленьких містечок регіону Тоскана, а ще Флоренції та Риму, гарні дороги і кава та светр, які зовсім не лякали своїми цінниками. І були значно смачнішими та якіснішими за те, що вдома. Вже згодом був наш безвіз, мій власний бюджет і можливість подорожувати більше та освоювати нові країни Європи. І було в цих подорожах щось особливе: завжди хотілося краще зрозуміти, як працює цей світ поза межами українських кордонів.

Але чому ми так захопилися Європою, між рядків запитує авторка, і чим вона стала для мешканців постсоціалістичних країн? Бо, здавалося б, це очевидно, що тамтешнє життя теж не є ідеальним та має свої особливості. Над цим можна довго думати, але здається, відповідь знайшлася у самої Дракуліч: «Європа є протилежністю до того, що ми маємо й чого прагнемо позбутися, — себто вона є місцем без комунізму, страху й нужди». 

Історія друга. Прикордонна

Містечко Істрія на узбережжі Адріатики має свою особливість. Місцева територія фактично знаходиться на перетині трьох країн — Хорватії, Словенії та Італії. Саме в цьому регіоні має будинок Славенка Дракуліч. «Мій дім стоїть посеред півострова на північній Адріатиці, поміж бухтами Трієста і Рієки. Після розпаду Югославії більша частина півострова перейшла до Хорватії, а менша — до Словенії, але є також тонесенька смужка землі, яка належить Італії», — розповідає хорватська письменниця. І прикордонний досвід дається взнаки і для мешканців регіону та можливостей, які вони з цього отримують. Змішана кров, розмови на трьох мовах та їхніх діалектах, а ще одночасно паспорти трьох країн в кишені для найкмітливіших — звичний порядок речей тут. 

Український досвід життя в прикордонних регіонах, наприклад, у Закарпатті, мабуть, теж зацікавив би письменницю. Мої друзі з Ужгорода, з якими пощастило об’їздити не один кілометр європейських та українських доріг, часом розказують багато цікавих історій про прикордонне життя поруч з Європою. Наприклад, місто Берегове, куди українці звички «їздити на води», поєднує в собі дві ідентичності: угорську та українську. Назви вулиць там одразу дублюють на двох мовах, в розмовах на вулицях частіше чути угорську — місто розташоване всього за 5 кілометрів до кордону з Угорщиною. Про кількість паспортів у місцевих відверто ніхто не скаже, але між іншим зізнаються, що на роботу вони часто їздять «за кордон». 

Свідками такого паспортного заробітчанства власне якось стали і ми з подругою-журналісткою у потязі на українсько-словацькому кордоні. В пана, який одночасно говорив і угорською, і словацькою, і українською, прикордонник на контролі виявив кілька паспортів… і якийсь адміністративний штраф на території Британії. 

Як ми зрозуміли, виникла дилема: який паспорт показувати і за яким паспортом платити штраф. Потяг стояв на кордоні поки ці деталі з’ясовувалися, пан довго щось обговорював з дружиною, поки прикордонник не повернув йому всі паспорти і ми спокійно поїхали додому, на територію України. «Тут всі такі», — намагався він потім якось пояснити свою ситуацію подорожнім. 

Щось подібне робив і співрозмовник Дракуліч з Істрії, коли та запитала, що він робить одразу з паспортами трьох країн. «Це питання виживання: ніколи не знаєш, що тут станеться, — відповів тоді місцевий. То може між радянським та югославським досвідом соціалізму вже ж значно більше спільного ніж здається на перший погляд?

 

Славенка Дракуліч випустила 13 збірок есе

Чи готові українці до такої Європи?

Якось в одній з своїх поїздок (вже не пам’ятаю, у якій країні саме) мені захотілося записувати свої подорожні враження у Facebook з тематичним хештегом: і про словацьку реальність між пост-совком та капіталізмом,  і симпатичні, але дорогі Амстердам і Відень, і надзвичайно високі податкові ставки в Данії. Відгуки моїх друзів та рідних були різними, але зазвичай позитивними. Європа є різною і цікавою, але, звісно, зовсім не ідеальною. Проте одним з питань, яке так і залишилося без відповіді: українці намагаються позбутися радянських звичок, але наскільки вони взагалі розуміють те, якою сьогодні є омріяна ними Європа?
Що ж до глобального контексту, то й тут думок безліч. Звісно, у кожної країни свій «біль» життя з власним комуністичним минулим і свій шлях пошуку Європи. І для кожного з її мешканців це не завжди виглядає очевидним. Досвід комунізму швидко не проходить. Українцям (як і мешканцям колишньої Югославії) ще варто багато осмислити в тому, чим для нас є Європа і що це взагалі таке. Бо, знову ж цитуватиму авторку, «найімовірніше, Європа — це те, що ми — країни, народи, індивіди — самі з неї робимо». 
Але що Славенці Дракуліч варто знати про радянський досвід? Здається, нам є що розказати.

Інші книжки Славенки Дракуліч

komunizm

Славенка Дракуліч
Як ми пережили комунізм і навіть сміялися

muha

Славенка Дракуліч
Вони б і мухи не скривдили

Авторка: Оксана Купер