Мандрівний безхатько з кумедним прізвищем й один із найвпливовіших філософів Східної Європи; бароковий поет-силабік, від творчості якого починається відлік української модерної літератури; затятий вегетаріанець, що полюбляв курити люльку і знався на хорошому вині; найвідоміший випускник Києво-Могилянської академії, який, проте, її так і не закінчив, – про культову й контроверсійну постать Григорія Сковороди читати не менш цікаво, ніж власне його тексти. Втім, філософські трактати якраз не кожен подужає, зате один твір Григорія Савовича всі знають напам’ять – його епітафію.
Портретування і мерч
Щоправда, всі знають і зображення на 500-гривневій банкноті, де філософ чомусь нагадує Сосюру, хоча Сковорода – людина, яка майже все життя уникала тенет матеріального і мала гарне почуття гумору, – мабуть, дуже би потішився, що там на себе не схожий. А ще зрадів би своєму малюнкові філософського фонтану, адже емблематика – всі ці сфінкси, веселки, змії, перстені між рядків рукописів відіграють колосальну роль у текстах Сковороди, насичених містикою і герметичними образами (так-так, у хороших виданнях Сковороди багато картинок, але про це наприкінці).
Втім, єдиний збережений прижиттєвий портрет, намальований якимось безіменним художником, можливо, теж далекий від оригіналу і є лише аматорською репродукцією. Як пише Микола Костомаров, зображення Сковороди в ті часи зберігалися в багатьох хатах від Києва до Воронежчини, – десь так само, як у наступному столітті портрети Шевченка. І так само, як і в портретів Шевченка, варіації подекуди геть курйозні, як-от оця вишивка якоїсь дуже посидючої школярки.
Сучасні професійні художники також не лишаються осторонь інтерпретацій образу Сковороди: від керамічних панно 90-літньої шістдесятниці Галини Севрук до абсурдистських загадок Олександра Ройтбурда, затишних ілюстрацій Марисі Рудської та нового постера скандально відомого Олександра Грехова.
Прикольно, що крім літературного фестивалю “De Libertate” у Сковородинівці та етнофесту «Сад пісень Сковороди» у Бабаях, Григорій Савич став обличчям фестивалю дабстепу в «Капеях» – “Skovorodub”. Звідтоді у КПІ є це миле графіті:
Нині образ Сковороди настільки розтиражований, що його легко знайти не лише на футболках і горнятках, а навіть на шкарпетках і наліпках, ЗD-пазлах і значках.
Музика
Який би вигляд не мав Григорій Сковорода, значно важливішим за зовнішність для нього був голос. У Києво-Могилянській академії, де, крім логіки, фізики, метафізики, поетики, риторики, польської, німецької, єврейської, латини і грецької, Григорій Савович вивчав музику, він, вочевидь, співав у хорі. У 19, перервавши навчання, Сковорода пройшов прослуховування до придворної капели – і опинився в Петербурзі. У ті часи столиця Російської імперії була колонією освічених українців, адже імператриця Єлизавета Петрівна потайки одружилася з Олексієм Розумовським – братом майбутнього гетьмана, що сприятливо вплинуло на ставлення метрополії до України.
За спогадами Михайла Ковалинського, Сковорода умів грати не лише на сопілці, а й на флейті, флейтравері, скрипці, бандурі та гуслях. Він і сам писав літургійну музику: аж у 70-х роках віднайшли його «Херувимську пісню».
Піснею Возного в «Наталці Полтавці» Івана Котляревського став сатиричний вірш Сковороди «Всякому городу нрав і права». Хто його тільки не виконував: від Ніни Матвієнко до репера Дмитра Шапкіна, який створює хіп-хоп на класичні вірші українських письменників. А гурт «Хорея Козацька» на чолі з Тарасом Компаніченком, що працюють у руслі автентичного виконавтва, поклали на музику кілька Сковородинівських віршів, серед яких “De Libertate”.
2015 р. іменем Сковороди назвали цілісіньку радіостанцію: Radio SKOVORODA.
Театр
Достеменно невідомо, чи грав Григорій Сковорода в театрі. Низку його філософських діалогів можна прочитати й подати як драматургію: «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», «Потоп зміїний», «Пря біса з Варсавою» і т.д. Хай там як, у складі царської капели Сковорода точно співав у постановках італійських опер.
Із сучасних театральних експериментів за його текстами найцікавішими були три, кожен з яких має відеоверсії: «Благодарний Еродій» львівського театру ім. Леся Курбаса, «В саду світла» київського театру «Міст» і театрального центру «Пасіка» та перформанс “Per Se” – українсько-німецький проєкт пластичної, танцювальної інтерпретації філософських творів Григорія Сковороди та його сучасника Іммануїла Канта.
Коли 1744 р. Єлизавета Петрівна приїздила з візитом в Україну, могилянських спудеїв навіть не пустили на вакації, тобто канікули, бо вони мусили готувати для неї пишне театралізоване дійство із князем Києм на фаетоні, запряженому пегасами, та інші атракції. У складі свити цариці був і Сковорода, проте назад він з нею не поїхав, а лишився в Києві та продовжив навчання в Академії.
Кіно
Якраз з цього моменту починається сюжет байопіку Івана Кавалерідзе 1960 р. «Григорій Сковорода», який кілька років тому навіть показували на Фестивалі українського кіно в Кембриджі. Попри всі ідеологічні реверанси, цей фільм був дуже важливим для свого часу, адже реабілітував постать релігійного, по суті, філософа для радянського глядача. Режисер показав Григорія Савовича завзятим атеїстом, якого нібито вигнали з Академії за вільнодумство й заледь не соціалістичні прокламації, а його нібито конфлікт із батьком учня Стефаном Томарою був нібито спричинений куркульством. Уже наступного року в Союзі вперше вийшло видання творів Сковороди. Цікаво, що «Сад божественних пісень» тоді неодноразово друкували як просто «Сад пісень».
Григорія Савича справді виганяли, але не з Могилянки, а з Переяславського колегіуму, де він не вчився, а викладав аж надто нетипово для тодішньої освітньої системи – десь як Джон Кітінг у «Товаристві мертвих поетів», та ще й власний підручник з поетики написав. І конфлікт у них був не з батьком, а з матір’ю учня, яка образилась на нищівну оцінку академічних успіхів сина, чию голову порівняли зі свинячою.
Іван Кавалерідзе створив і знаменитий пам’ятник навпроти Сковородинівської alma mater. Від початку, доки не втрутились партійні функціонери, філософ мав бути босий, із Біблією під пахвою та хрестиком на шиї. Озвучену Іваном Миколайчуком документальну стрічку «Відкрий себе» (1972 р.) про створення монументу мали знищити, але одну копію вдалося потай винести зі студії, і режисер Ролан Сергієнко 16 років ховав бобіни з плівкою на балконі.
На День Академії Сковороду традиційно бурлескно миють за участі т. зв. Спудейського братства та ходулістів студентського театру. А вкінці навчального року цьому академічному тотемові урочисто одягають гігантський бонет.
На території Могилянки росте ще й т.зв. Шовковиця Сковороди, внесена до переліку видатних дерев Києва, проте насправді Григорія Савовича вона не застала. На відміну від 700-літнього Дуба Сковороди на Харківщині. У дуплі цього дерева містився стілець і столик, за яким філософ полюбляв працювати. Саме тут Григорій Савич, кажуть, передбачив свою смерть і власноруч викопав могилу. Та не всі чули іншу містичну історію: у ХІХ ст. садибу придбала поміщиця Кузіна, якій почав ввижатися старець у білому вбранні, тому поховання вона наказала перенести подалі, за яр. Як і заповідав Сковорода, на його надгробку немає хреста чи скульптури – тільки камінь. Нині всю цю територію займає музей.
Книги
Останніми роками твори Сковороди друкують часто й дуже ошатно. У найновішому виданні «Байок харківських» ілюстрацій більше, ніж текстів, і всі вони предивні та багатозначні.
Хіпстерське видання «Сковорода. Найкраще» з передмовою Андрія Любки й ілюстраціями молодого іконописця Данила Мовчана це теж фактично арт-бук.
«Буквар миру» від КСД ілюстрований старовинними гравюрами, що їх любив сам Сковорода. Передмова тут менш грайлива, ніж у попередньої книжки, зате більш кваліфікована, бо писав її знаний фахівець, перекладач творів Сковороди Леонід Ушкалов.
«Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди» того-таки Леоніда Ушкалова – це вивірена до дрібниць біографія, яка, попри абсолютну свою науковість, захоплює, як добрий художній роман. Усе найцікавіше в цій статті я прочитала там, а про ще більше змовчала.
Власне мандри Україною та Європою, наречена Сковороди, чому він удруге покинув Академію, чому мусив звільнитися з Харківського колегіуму, чому відмовився бути хатнім філософом Катерини ІІ — усі ці цікавинки, але в легшому та більш дитячому форматі Ушкалов розповідає і в новій абетці Видавництва Старого Лева «Сковорода від А до Я».
Про загадкову, сповнену пригод і масонерії подорож Григорія Савича за кордон фантазує Володимир Єшкілєв у своєму епатажному романі «Усі кути трикутника». Мабуть, годі сказати, що трикутник мається на увазі любовний і не зовсім гетеросексуальний…
Докторка філософії Міланського університету Марія Ґрація Бартоліні у своїй моногорафії «Неоплатонічні джерела в творчості Г.С. Сковороди» спростовує стереотипи про народний, несистематичний характер його філософії; нещодавно вийшов український переклад книги.
А найважливіше тематичне видання останнього часу має 1400 сторінок і важить два з половиною кілограми – це «Повна академічна збірка творів» Григорія Савовича Сковороди.
1 567 thoughts on “Перший гіпі у Європі – Григорій Савович Сковорода”