Київ та Сантьяго-де-Компостела – два найулюбленіші міста Дзвінки Матіяш. У першому вона народилася. З другим у неї пов’язані неймовірно приємні спогади – шлях Святого Якова, який пройшла разом із своїм чоловіком у 2013 році. А у 2017 написала про це книгу «Дорога святого Якова». Про твори, які перечитує та які надихають, про письменників, які пишуть «густу прозу», про віру та найцінніших людей ділиться з блогом Yakaboo.
Дзвінка – скорочений варіант справжнього імені української письменниці Дзвінки Матіяш. Мама, що все життя викладала у школі українську мову та літературу, знайшла ім’я у словнику «Власних імен людей». Дзвенислава здалось їй дзвінким, тим, яке принесе щось радісне, мелодійне, яскраве у життя доньки. Так і трапилося. Дзвінка Матіяш стала письменницею, яка пише теплі й дзвінкі твори, що надихають.
Про слова, які найкраще описують Дзвінку
Чудо. Свято. Настрій. Хліб. Чому хліб? В одній розвивальній статті прочитала про те, що випікання хліба – це дуже жіноча справа, сильний зв’язок із родом, традицією, яка набагато старша за нас. Якби жінки у всьому світі частіше пекли круглий хліб, то не було би воєн. Тому що енергія круга, вічності давала б особливу налаштованість тим, хто навколо. Мене це вразило і я почала пекти хліб. Перепробувала найрізноманітніші рецепти, всі види борошна. Цього року з різних причин зробила перерву, але й досі впевнена, що випікання хліба – це важливо.
Про найнеприємніші спогади дитинства
На жаль, вони пов’язані зі школою – це «вирвані» роки з життя. Чомусь усе, що там відбувалося, було антипедагогічне на всіх рівнях. До того, як пішла в перший клас, вже вміла добре читати й прочитала чимало, розв’язувала головоломки. Та раптом усі ці скарби виявилися не те що непотрібними, а й абсолютно позбавленими сенсу. Мої однокласники не сприймали моїх книжкових зацікавлень, я була цілковитою білою вороною. Коли більшість проти одного – відомо що відбувається. На жаль, тоді не вміла себе захищати, намагалася зникнути із зони небезпеки. Нині би, звісно, обирала інші стратегії захисту й оборони.
Зараз часто спілкуюся з людьми з різних областей України і з сумом помічаю, що у провінціях у школах багато що залишилося так, як було у моєму дитинстві. Коли вчитель каже підліткові, що у шістнадцять років задавати запитання і мати власну думку ще занадто рано, то… Зрозуміло, що підліток врешті збунтується, тому що інакше у нього немає жодних шансів стати собою.
Про маму
Моя мама померла у 2002 році, коли я закінчила Києво-Могилянську академію, вступила в аспірантуру у Польщі. Присвятила їй свою першу прозову книгу «Реквієм для листопаду». Мамина любов тримає дитину у світі. Дозволяє відчути, що є по-особливому тепле місце, де тебе зігріють, підтримають, зрозуміють. Коли пишу книги, у мене часто є відчуття, що мама, якщо не підглядає, то, принаймні, перебуває поруч і їй важливо те, що я роблю, вона в курсі всіх подій у моєму житті. Знаєте, цікаво, як би ми нині спілкувалися, скільки б всього могли одна одній розповісти, як би вона реагувала на усю цю віртуальну реальність, чи любила би посидіти в інтернеті…
Про натхнення
Бувають моменти натхнення, а буває навпаки, коли ти нічого з собою не можеш зробити, і нічого не пишеться. У такий період найкраще займатися чимось іншим. І знати, що можна дочекатися натхнення, а можна використати певні методи, які допоможуть йому вас навідати. Скажімо, мені певні підказки дала книга Джулії Кемерон «Шлях митця».
Авторка пропонує протягом дванадцяти тижнів виконувати спеціальні завдання, які допомагають вийти з творчої кризи, або знайти в собі якісь нові таланти. Зазвичай, прогортаємо практичні завдання, які подаються у книжках, й обіцяємо собі повернутися до них пізніше. Але… не повертаємось. Утім, якщо пересилити інертність і зробити те, що пропонується у книзі «Шлях митця», маєш шанс дізнатися щось нове про власну особистість.
Мені найбільше сподобалася теза Джулії Кемерон про те, що «ніколи не пізно, завжди можна спробувати». Так, розпочавши танцювати сальсу у шістдесят два роки, ти, напевно, не будеш виступати на танцювальних конкурсах (а може, й будеш). Але ж зможеш танцювати для себе! Є сотні всіляких можливостей, які ми самі собі часом забороняємо. Книга ж пропонує подивитися на все те, що ми можемо, під іншим кутом, відкрити внутрішні резерви й повірити в себе.
Про колег, які пишуть "густу прозу"
Свого часу мені дуже подобався Ґабріель Ґарсіа Маркес та його «Сто років самотності – густа й «смачна» проза. Український «густий» автор – Тарас Прохасько та його «НепрОсті». Цю книгу читала ще у студентські роки й пам’ятаю, як відчувала її колір, фактуру, густину. Ця книга, як кришталь, – матеріал ріжеш, а він все одно повертає собі форму.
Про графік роботи
Часом відчуваю внутрішню потребу щось написати. Тоді вмикаю комп’ютер й пишу. Часом розумію, що ці записи не стануть книгою, так і залишаться ні ким, крім мене, не читаними сторінками, але мені просто потрібно їх зробити. Між іншим, так буває дуже часто. Напевно тому, що у мене немає спеціального записничка, в якому роблю записи стосовно майбутніх книг – все тримаю у голові. Колись робила подібні замальовки на папері, але з часом до них не поверталась. Якщо ж пишеться книжка, то питання самоорганізації відпадає само собою, ви просто відчуваєте цю потребу й пишете. І це може бути повний робочий день.
Про нову книгу
Моя книга для дітей з’явиться ближче до Нового року. А ось доросла… Поки що не знаю.
Про книгу, яку перечитує час від часу
У дитинстві я читала книгу «Тім Талер, або Проданий сміх» німецького письменника Джеймса Крюса, в якій до одного з розділів був епіграф «Навчи мене сміятися, порятуй мою душу». Цю мудру, нібито дитячу книгу, вже у дорослому віці перечитувала декілька разів. Вона про хлопчика-сироту, який продав свій сміх, а натомість отримав можливість вигравати кожен заклад, яким би абсурдним той не був. Коли втратив сміх, зрозумів, що втратив величезну зброю й силу. Адже варто усміхнутися й чорні хмари вже відступають, можна засміятися й простити когось вже легше. Героєві довелося пройти через багато випробувань, аби повернути собі сміх.
Про Бога та вдячність
Вірю, що Бог «читає наші листи». Але не завжди поспішає виконувати прохання. І причин цьому багато. Ми не дозріли. Ми розтринькаємо те, що нам дадуть. Ми просимо зовсім не те – зашкодить, якщо отримаємо. А іноді ми просимо саме те, що потрібно, і нам його видають поетапно, тільки треба тримати очі, вуха відкритими.
Дякую Богові за людей, які є прикладами того, що неймовірне – можливе. Скажімо, Тао Порчон-Лінч – найстаріша у світі інструкторка з йоги, якій у серпні 2018 виповнилося сто років. Вона каже, що кожен новий день життя – це найкращий день. Є сенс дякувати абсолютно за все. Тому що все головне маємо задарма – повітря, сонячне світло, можливість дихати, чути, бачити, ходити. Уявіть, що всього цього немає…
773 thoughts on “Дзвінка Матіяш: «Якби жінки у всьому світі частіше пекли круглий хліб, то не було би воєн»”