- Дві письменниці, новачок та авторка бестселерів, дві історії та два життя — читайте, чим здивував Віталіну та Юлію роман Колін Гувер «Веріті». Книжку удостоєно нагороди Goodreads Choice Award у категорії романтична проза та LovelyBooks Leserpreis у категорії романтична література не лише за красиву палітурку.
- Кому варто читати
- Кому не варто читати
- Схожі книжки
Дві письменниці, новачок та авторка бестселерів, дві історії та два життя — читайте, чим здивував Віталіну та Юлію роман Колін Гувер «Веріті». Книжку удостоєно нагороди Goodreads Choice Award у категорії романтична проза та LovelyBooks Leserpreis у категорії романтична література не лише за красиву палітурку.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Із Колін Гувер я познайомилася завдяки заплутаному й емоційному, дивному, непростому і дуже симпатичному янг-едалтному роману «Без Меріт». Але найновіший її роман кардинально змінив мої уявлення про неї як про авторку. «Веріті» — це майже класичний трилер, який надихається найкращими зразками вікторіанської готичної літератури й осмислює їх на вельми сучасний манер. Ну а ще це історія про письменницю, навіть двох — що автоматично робить її цікавою для мене.
Юлія Дутка: Для мене Колін Гувер насамперед є авторкою емоційної прози про хитромудрі переплетення стосунків, про душевний біль, який ця плутанина завдає. Але мені ще не доводилось читати її трилери, тож я була вельми заінтригована. Тим паче, що книжка про письменниць та творчий процес, а ми тут таке любимо.
У письменницькій голові
Юля: Що саме відбувається у письменницькій голові швидше можна запитати Віту, в неї є досвід:) А щодо мене, то мені завжди була цікавою психологія творчості: як саме вдається створювати персонажів, ліпити для них правдоподібні сюжети і взагалі оживлювати це все так, щоб люди вірили. Веріті це вдається дуже круто, бо її серія неймовірно популярна. Читачів вабить те, що вона розповідає від імені антагоніста. Це там безодня, яка вдивляється в тебе. Безодня, в яку хочеться пірнути з головою. Негатив, який дурманить і кличе, але, мабуть, не варто давати йому себе перемогти.
Як дати раду такій серії? — ось виклик для Лоувен. Вона добре пише, але ніколи не пробувала саме такий підхід. Та ще й на неї тисне слава попередниці. Вона все ж не Веріті. І ніколи не стане нею. Чи все ж зможе залізти їй в голову. Наприклад, якщо прочитає її щоденник.
Як ти гадаєш, Віто, чи можна належно дописати чужу серію?
Віта: Якщо це не література високої полиці, де унікальні ідеї автора переважають над ниткою сюжету чи його стиль абсолютно не подібний ні на чий інший, — то чому б і ні? Звісно, популярність серії накладає на того, хто візьметься за таку справи, відчутний вантаж відповідальності. Безумовно, щоб результат був успішним, доведеться повчитися чужому стилю, але це десь так, ніби підробити чужий почерк — складно, однак реально. Тим паче, у Лоувен є для цього всі умови: вона живе в домі Веріті, просиджує дні в її кабінеті, має доступ до всіх нотаток, чернеток і рукописів. Ба навіть може уявити себе на її місці не лише в ролі письменниці, а й у ролі господині маєтку, бо сама Веріті ніби й присутня, але так, наче її і нема.
Та замість того, щоб занурюватися у канву романів, до яких їй слід написати продовження, відслідковувати їхню логіку і розвиток персонажів, як це, либонь, мала б зробити кожна письменниця, відібрана на роль співавторки, Лоувен все частіше тягнеться до рукопису, який не має жодного стосунку до серії, але розкриває подробиці життя Веріті. А там «сюжет» — ще гостріший, ніж у її романах, а найбільшої пікантності додає те, що всі дійові особи, місця і навіть події — реальні.
Кроуфорди і 33 нещастя
Віта: Хроніки — схильні до хронічних трагедій, одна біда іде за іншою. Цей термін придумала Веріті, і він чудово описує їхню родину. Здається, у них було все — й успіх, і достаток, а головне — кохання та взаєморозуміння. Тільки жити, ростити дітей і творити. Коли все пішло не так? Коли померла перша донька, потім загинула друга, а їхня мама перетворилася на овоч, залишивши сина й чоловіка єдиними свідомими пожильцями дому, в якому колись панувала радість? Чи були вони приречені на це долею? Чи, може, у всіх бід є один або кілька конкретних винуватців?
Нещастя іноді стаються самі по собі. Просто «бо можуть». І тим, хто їх пережив, довго мучитися з їхніми наслідками. Звісно, завжди лишається опція залишити минуле минулому і піти вперед — перестати виглядати постаті померлих з вікна будинку, відправити людину, що стала тінню самої себе, під опіку спеціально найнятих людей. І просто жити далі.
Та чи зважиться на це Джеремі Кроуфорд, зважаючи на все те, що було між ними? Адже в їхньому минулому було стільки хорошого… Чи… ні?
Юля: Така гарна родина: дружина — успішна письменниця, чоловік — рієлтор, двоє донечок-близнючок і менший син. Як вона встигала писати свою шалено популярну серію? Чи вистачало дітям уваги? Але ми на цьому не зупиняємось, адже ця родина пережила трагедію… і їх давно вже не п’ятеро. Та й сама Веріті не має надії на повноцінне життя.
Біда взагалі не приходить сама, вона завжди з мішком таких самих, як сама, які готові вчепитись своїми гострими зубками у твоє не захищене міцною бронею серце. Озирніться довкола, адже переважно так: ланцюжок нещасть рідко обривається на одній ланці, переважно він тягне за собою ще. Він — як удар тараном у фундамент. Будинок ще може трохи постояти, зберігаючи хиткий баланс, але обов’язково впаде і розвалиться.
Біль Кроуфордів складно уявити. Батьки не мають ховати дітей. А тим паче двох. Нехай таке трапляється тільки в книжках. Та й тільки в тих, читачі яких не пропускають все крізь себе. Чи була ця смуга випадковою — ось що цікавитиме нас насамперед? Чи все ж хтось доклався до того, щоб Кроуфордів стало -2…
То де ж правда?
Юля: Прийом роман у романі змушує текст звучати на два голоси. З одного боку маємо безстороннього всезнаючого спостерігача, з іншого — дуже особистий і аж надто відвертий щоденник Веріті, який написаний настільки переконливо, що навіть сумніву не може бути, що там написано правду. Знана письменниця — монстр ще страшніший за тих, який вона зображує у своїх творах. Але чи правда це? Чи варто вірити всьому, що написано?
Але я все одно в команді Веріті (що б це не значило для тих, хто не читав). Бо Колін Гувер вдалось класно зманіпулювати мною як читачкою, що я до кінця не впевнена в цьому сюжеті ні в чому. Вперше, мабуть, таке зі мною в принципі. І, думаю, серед читачів будуть люди з іншого табору. Але це завеликий спойлер, тому просто скажу, що тут ви до кінця не знатимете, де ж правда… Хоча й в кінці можете бути так само не впевнені, як і я зараз.
Віта: Обожнюю, коли письменники використовують прийом «ненадійного оповідача». Цим, до речі, користується не лише Колін Гувер, але і її героїня. Нам покажуть два тексти авторства Веріті — в одному вона постає справжньому монстрицею, другий переконує, що все було ну зовсім навпаки. Ми можемо вагатися, якому з них повірити, як вагається і Лоувен, яка їх читає. Але…
Але не можна забувати, що оповідачка, з якою маємо справу ми, — це сама Лоувен. І її розповідь варто сприймати крізь призму двох фактів: вона в цій історії — сторона заангажована (о так, не обійшлося без старого-доброго любовного трикутничка!), а ще вона також письменниця. А що іноді коїться в письменницькій голові — то передбачити важко. Тому я б не радила сприймати за чисту монету жодне з одкровень наших ненадійних оповідачів. А от насолодитися цією драматичною, пристрасною, загадковою й атмосферною історією дуже раджу!
Кому варто читати
Віта: Тим, хто любить історії про письменників і родинні трагедії.
Юля: Тим, кому подобається прийом «текст у тексті».
Кому не варто читати
Віта: Тим, хто крутить носом від кліше «молода жінка приїжджає у розкішний похмурий будинок, окутаний таємницею».
Юля: Тим, хто крутить носом від сцен 18+ (навіть доволі лайтових).
Читайте інші огляди книжок у нашому блозі.