#ДвіДумки про роман Сари Вінман «Бляшаний чоловік»

Оглядачки

Віталіна Макарик: 

Віта: Романи Сари Вінман називають меланхолійною прозою, але, як на мене, вони якраз допомагають відчути смак життя. Розмови про несуттєве й важливе, час, проведений в товаристві тих, кого любиш, робота, виконуючи яку відчуваєш чисте задоволення, смакування вином, сигаретами, краєвидами, зізнання в любові і любов, яка не потребує слів. Цей короткий роман – приємна, красива і чуттєва пауза між похмурими буденними клопотами.

Юлія Дутка: Для мене книжки Сари Вінман – це щось надзвичайне, вони залишають після себе багатий післясмак, яким насолоджуєшся навіть після того, як закинула прочитану книжку на полицю. «Бляшаний чоловік» – історія трьох, історія любові, історія глибокої дружби, де часто не потрібні були слова. Ця історія настільки прекрасна, що у фіналі зроняєш сльози вдячності за те, що з тобою це було.

Любий друг

Юля: Елліс малював завжди, всюди, всіх! У хлопця добре виходило, хоча він навіть мріяти не міг про те, щоб стати художником. Але мама підтримувала сина. Він творив і насолоджувався цим. Вона тішилась, що в її дитини виходить щось прекрасне. Але потім мами не стало, і самотність мало не поглинула Елліса з головою, батько ж ніколи не був особливо комунікабельним. Йому ніби й було не начхати, але малювання він мав ні за що. Добре, що тоді в житті Елліса з’явився Майкл. Він вмів слухати, вмів підтримати, вмів любити… Саме той друг, який потрібен підліткові. Саме той друг, який буде поруч все життя.

Але Майкл не тільки друг, він як сім’я для Елліса. Зрештою, Елліс теж для нього сім’я, бо вони майже одночасно стали самотніми і разом перестали ними бути. Вони стали один для одного всім. А та мандрівка до Франції. Мабуть більше в їхніх життях не було нічого настільки сміливого та відчайдушного. Але все закінчується. От і на їхню дружбу впала тінь, але ж не знищила, навіть не надщербила.

Тож час розповісти їхню історію, мон амі…

Віта: Її можна було б почати із того, що зустрілося дві самотності – творчих, вразливих, у різний спосіб покинутих батьками, змушених шукати опору одне в одному. Але мені більше подобається дивитися на їхню зустріч як на велетенську удачу. Бо це несамовито круто – зустріти свого соулмейта, з яким тобі добре, цікаво і затишно. Елліс і Майкл мають одне одного, спільні спогади про Дору – жінку, яка для них обох була особливою, мають Мейбл, яка піклується про обох, як рідна бабуся, мають захоплення творчістю…

Тільки рівень внутрішньої свободи у них все-таки різний. Один готовий поставити на кін усе, що мав досі, покинути колишнє життя і спробувати жити іншим, яскравішим і вільнішим. Таким, як на картинах Ван Гога, тільки страждання художника замінивши любов’ю.

Другий – не те щоб боїться ймовірних страждань, швидше не хоче дати їм шансу. Бо хто зна, чи вдалося б їм збудувати все подальше життя так само пристрасно, яскраво, чарівно, як ці їхні канікули у Франції.

Для одного ця відпустка стала прикладом того, як він хотів би жити завжди. Для іншого – можливістю тимчасово створити паралельну реальність, яку потім легко можна покинути. Хто зна, чи не розійшлися б їхні дороги назавше ще тоді.

Але у їхньому житті з’явилася вона.

Письменниця Сара Вінман

Я любив їх обох

Віта: Енні увійшла в їхній світ так, ніби була в ньому завжди. Як це назвати,якщо не долею? Для Елліса рутинна доставка ялинки стала миттю, що перевернула його світ, додала йому тепла і вогню. Майкл та Енні так легко прийняли одне одного, що Еллісу лишалося тільки тішитися: двоє найдорожчих його людей люблять і його, й один одного. Ще той melange, до того ж абсолютно в рамках традиційної моралі. Коли Елліс та Енні одружувалися, Майкл влаштував для них незабутнє, казкове, особливе свято – подарунок, який могло б зробити тільки любляче серце.

Без ревнощів, без образ, без непорозумінь. Але чи не почувався Майкл тут третім зайвим? У їхньому шлюбі він завжди був «+1». Його небажання заводити власні «серйозні» стосунки мало важливе підґрунтя, але зі сторони могло здаватися, ніби він чогось уникає, «добираючи»потрібні емоції і відчуття у їхній парі.

Та як би там не було, вони – утрьох – справді вміли жити. Вести цікаві розмови, насолоджуватися літературою, мистецтвом, світом довкола, їжею, товариством одне одного. Якщо існує таке собі «мистецтво жити», то вони чудово опанували його і створювали власні шедеври.

Юля: Думаю, він таки відчув, що має рухатись далі, тому й зник на деякий час. Поки Елліс та Енні будували сімейне гніздечко, Майкл був десь далеко – чи зовсім поруч, тут складно сказати. Він десь був і, безумовно, часто думав про них, як і вони про нього.

Інакше возз’єднання за стільки років не відбулось би так органічно і легко. Але чи могло воно бути довгим… чи був в них шанс бути отак у трьох. Можемо тільки здогадуватись, бо тут сюжет робить надто крутий віраж.

Мені ще не доводилось читати книжок з такими добрими любовними трикутниками: без суперництва, без ворожнечі, де все разом тільки любов. Звісно, традиційна мораль кривитиме носа, але таке життя. Воно бентежне, не завжди правильне (а часто завжди неправильне), зовсім неоднозначне, переважно складне.

Сарі Вінман вдалось неможливе: наповнити історію любов’ю від першого до останнього слова. 

Любов крізь призму соняшника

Юля: Я так і бачу ті вангогівські поля у Франції, зарослі соняшниками і залиті сонячними променями. Там хочеться блукати, творити… Тільки Еллісові безмежно далеко до тим соняшників, поки він виконує свою ювелірну роботу, вирівнюючи крила автомобілів.

Він творить у брязкоті металу, постійно слухаючи, щоб видобути саме той звук. Мамині соняшники, за які було стільки гризоти, вже забуті, та й його мрії, які залишились у старих блокнотах, теж відійшли на задній план. Митцем вже не стати. Хоча Майкл вірив, що в нього все вийде. Але, мабуть, вже ні, момент втрачений. Елліс надто втомлений, виснажений життям, в якому в нього вже не залишилось ні напрямку, ні мети.

Та, може, ця мета є, і напрямок теж, адже він навіть зараз відчуває ту любов, яку йому дарували двоє людей. Двоє людей, яких він втратив одночасно. Така іронія і так боляче. Тільки соняшники все такі ж прекрасні, як тоді, коли вони хлопчаками пустились у першу і останню відчайдушну мандрівку. Тому що мистецтво вічне. І соняшники на прованських полях теж.

Віта: Світло соняшників може лікувати, ви знали? Звісно, не для кожного цей лік. Але якщо соняшники стають символом мистецької сили, щасливої юності, нічим не затьмарених мрій, то в найчорніші дні можна (і треба) їхати до них. Лікуватися їхнім життєдайним світлом. Занурюватися у світ, який надихав твого улюбленого художника, відвідувати «його» місця. Намагатися творити те, що тобі до снаги, – тексти або картини. Вкладати у них біль і любов. Розчинятися. Очищуватися. Зцілювати себе.

Втеча до соняшників допомагає Майклу після важкого виснажливого періоду зібрати себе докупи, перетворитися з мсьє Тріста на того, ким завжди був, і повернутися до тих, кого він справді любить. Паломництво до соняшників допомагає Еллісу погамувати біль від незагойної рани. І подумати про те, що втрата зовсім не перекреслить усе красиве, безмежне і щемке, що було у них.

Я не обіцятиму, що цей роман допоможе вам втишити ваш біль, якщо він у вас є. Але він торкнеться ваших сердець тепло і ніжно, як сонячна пелюстка соняшника.

Кому варто читати

Віта: Тим, кому конче потрібно відчути радість життя.

Юля: Тим, кому потрібне емоційне чтиво, яке змусить пережити цілий вихор емоцій.

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто вважає любовні трикутники чимось жахливим і неправильним.

Віта: Тим, хто терпіти не може нелінійної оповіді і книжок про звичайних людей.

Схожі книжки

img414_2_71

Рік Марвелос Вейз

Сара Вінман 

кро

Коли бог був кроликом

Сара Вінман

spytajte-mijechku_0

Спитайте  Мієчку

Євгенія Кузнєцова