Чи може колючка розквітнути - ось головна інтрига «Кактуса» Сари Гейвуд - іронічної історії про мегапрагматичну жінку, в житті якої стався незапланований сюрприз-сюрприз!
Оглядачки
Віталіна Макарик: Я з великою симпатією ставлюся до неідеальних героїв – не надто зручних, недостатньо приємних, не зовсім відкритих. Зазвичай за цією колючістю і вовкуватістю криється якась драма чи дуже сильна емоція, якась глибина. Тож і роман Сари Гейвуд привабив насамперед особистістю головної героїні – колючої, мов той кактус. Але й кактуси, буває, цвітуть, чаруючи дивовижним цвітом. Чи покаже С’юзен нам свою квітку?
Юлія Дутка: Глянула анотацію і зрозуміла, що хотіла б прочитати книжку. Історію про жінку, яка не прагне всім подобатись, радше навпаки їй до дупи, що про неї думають. Головне, щоб з кактусами все було гаразд. І колеги не бісили своєю бездіяльністю. Звісно, коли така людина – хто з ваших колег, то з нею важко. Але як героїня С’юзен мені симпатична, бо має власні межі, а це так важливо у нашому безмежному світі.
Ще та колючка
Віта: С’юзен Ґрін – особа врівноважена і прагматична. Усі ці зайві сентименти і пустопорожні балачки їй ні до чого. Вона готова вділити рівно стільки люб’язностей, скільки вимагають правила добропристойності, адже вона жінка вихована.
Але не чекайте від С’юзен щирості, відкритості та особливої прихильності. Колючка? Гаразд. Кактус? Нехай. Зрештою, вона нічого не має проти цих рослин, навіть колекціонує їх.
А що колеги не задоволені тим, що вона дбає про ефективність роботи відділу більше, ніж про атмосферу, і не надто високо цінує командний дух – то таке. Їй же з ними, як то кажуть, дітей не хрестити.
Особисте життя у С’юзен належить також до цілком регламентованої сфери. Побачення з чоловіком раз на тиждень, з приємним і наповненим проведенням часу, але без зобов’язань, побуту і сварок. Візити до мами – не часто, але регулярно.
Єдина людина, до якої С’юзен проявляє більше емоцій, ніж до інших – її брат Едвард. Ні, не ховає свої колючки, а наїжачується ними ще більше. Смерть матері і дивний та несправедливий, на думку С’юзен, заповіт поглиблюють прірву між братом і сестрою. Аж так, що починається війна сімейства Ґрін.
Юля: І хоч в особистому спілкуванні С’юзен – не найприємніша людина, вона – ідеальна працівниця, яка все встигає і навіть більше, бо встигає і за когось. Зрештою вона б могла мати крутішу роботу, та, схоже, що амбіції – це не її. Колеги її потай ненавидять (якби це переросло у видиму конфронтацію, вона б всім розповіла, що вони замість того, щоб ефективно використовувати робочий час, страждають через непродуктивну ненависть).
То що ж зробило її такою? Ох, з одного боку, все ніби й зрозуміло, але там такий скелет у шафі (ні, не спойлерю, але мене здивувало).
С’юзен, здається, з дитинства була дорослою: самостійна, відповідальна дитина, яка з погодою дивилась на молодшого брата Едварда, який був такою дитиною, до яких ми звикли: вітрогон, готовий до капостей та дослідження світу часто у небезпечний спосіб. С’юзен такою не була. Та чи у цьому проблема?
Рідна мати моя…
Юля: Тож маємо жінку, в якої щоденна рутина розписана по хвилинах і порядок, сформований роками, і бомбу – незаплановану вагітність.
С’юзен сорок з хвостиком (зважаючи, що у нас ті, кому більше 25 вже «старородящіє») і це, мабуть, її єдиний шанс стати матір’ю. Не те, щоб вона відчула ейфорію («Я тепер виконаю свою жіночу роль матері-берегині! Мене переповнює щастя!» – це не її вагітна мантра. Її вагітна мантра про те, що не збожеволіти ).
Вона розгублена, бо щось пішло не так. Ця дитина від чоловіка, якого вона не кохає. Вона взагалі мало про нього знає, крім того, що з ним приємно проводити час, і те, що він такий же control freek, який навряд зрадіє чомусь незапланованому. Але вона народжуватиме і не припускає думки про те, що може бути якось по-іншому. І тут читач пройметься до неї симпатією.
С’юзен любить свою матір в власний спосіб. Зрештою, мати також любила її якось холодно, з морозом. Якою ж якою матір’ю буде вона? Такою ж колючою? Чи колючки перетворяться на пух, який маю деякі особливо милі кактуси?
Віта: У відгуку на Гудрідз я написала, що це роман про те, як «роділа і поняла». Це, звісно, жарт. Але правда в тому, що «Кактус» дійсно просочений темою материнства – того, яке змінює і змушує навіть найколючіші кактуси цвісти.
Однак головна героїня в цій історії виступає не лише з позиції майбутньої матері (у якої небажання мати дитину швидко змінюється на «йой, най буде», а потім на справжню любов до ще не народженого малюка), але й з позиції доньки. Доньки недолюбленої (офіційно – «бо ти й так сильна, тобі ті ніжності і опіка не дуже потрібні»), доньки несправедливо (як на її погляд) обділеної. Чи справді С’юзен у дитинстві отримувала менше материнської любові, чи їй тільки так здавалося? А якщо матір її справді не любила, то чому?
Очевидно, за цим стоїть якась сімейна таємниця (не бійтеся, я вам її відкривати не буду!). Ця ситуація викликає чимало роздумів: чи може рідна мати одну дитину любити більше, ніж іншу? А якщо так, то чому? Чи може та нелюба дитина якось це змінити? Чи любов – це не те, що ти можеш заслужити чемною поведінкою, хорошими оцінками, дбайливим ставленням? Чи може рідна матір позбутися дитини з міркувань «так їй буде краще» – і чи дійсно їй так буде краще? Чи може материнська любов бути надто сильною і задушливою? Це не риторичні питання, тому про них цікаво поміркувати. Втім, роздуми можуть втратити всілякий сенс, коли дізнаєшся правду.
Я відкриваюсь наприкінці
Віта: Усе приховане стає явним наприкінці книжки. З шафи з гуркотом вивалюються скелети, лякаючи глибоко вагітну жінку (бо якою б сильною і колючою вона не була). Та зненацька тріумфальне оприявнення незручної правди не руйнує її життя, навпаки – раптом все стає ясніше і простіше, заплутана ворожнеча втрачає сенс, нав’язливість дорогої родини виявляється такою, з якою можна примиритися. Всі пазлики стають на місце і демонструють доволі симпатичну (хоч і з неприємним бекграундом) картинку.
Наприкінці відкривається і наша жінка-колючка. Сильна леді, яка роками вибудовувала свою самостійність і самодостатність (щоб ніхто не скористався вразливістю і не міг скривдити), усвідомлює, що може довіряти іншим. Що потребує поряд людей, яким може довіритися. Ба більше – що такі люди є. І сусідка, яка дратувала раніше, може стати найближчою подругою, а чоловік, якого вважала неохайним та неприємним, – саме тим, з ким захочеться розділити якщо й не решту життя, то принаймні найближчий його відрізок.
То як, симпатично зацвів наш «кактус», Юлю?
Юля: Фінал переконав мене, що цю книжку таки варто було читати, бо знаєте, тут таємниця, як в доброму трилері. Просто ух! Тому, навіть якщо головна героїня вас бісить браком емоцій, читайте далі, будете винагороджені. Бо ця історія не так про неї, як про сімейні таємниці – і як все це впливає на дитину, яка потім стає отакою от специфічною дорослою (добре чи погано – це ще питання, та тим не менш).
Еволюція С’юзен вельми симпатична – від холодності до емпатії, від відкритої конфронтації до урочистого закопування сокири війни. Вона навіть почне відкриватись іншим, і оточення нарешті побачить щось, крім її колючок. Кактус таки зацвіте і це буде, мабуть, найгарніша квітка, яку тільки може видати колюче тіло невибагливої рослини.
Це було вельми приємне літнє чтиво, яке, думаю, і восени зігріватиме.
Кому варто читати
Юля: Тим, хто прагне історію, де добро переможе феєрично.
Віта: Тим, хто любить життєві історії з глибоким сенсом.
Кому не варто читати
Віта: Тим, кого дратує зосередженість на внутрішньому світі героїв і хто сімейні історії вважає банальними.
Юля: Тим, хто хоче побачити в сімейній історії глибоку філософію, помережану історичними екскурсами. Це хороший роман, але не сага.
