#ДвіДумки про роман Мирослава Лаюка «Залізна вода»

Оглядачки Юлія Дутка та Віталіна Макарик прочитали новий роман Мирослава Лаюка «Залізна вода». Сюжет книжки закручений навколо факту перебування Лесі Українки у далекому селі Буркут, який був колись бальнеологічним курортом. Леся у романі – не основна героїня, але диво-жінка, яка й через століття здатна повернути життя у село-привид

Оглядачки

Віталіна Макарик: Леся – моя улюблена видатна українка. В дитинстві я читала збірки її драматичних творів, біографічну книжку Миколи Олійника «Донька Прометея» (написану не без радянського пафосу, але загалом непогану), присвячений їй том «Життя видатних людей» і навіть кілька разів перечитала листи письменниці, зібрані в багатотомнику під білою палітуркою. Приємно, що нині у нас є і її нецензурований епістолярій, і повне зібрання творів. З’являються і художній книжки, присвячені різним аспектам біографії Лесі Українки. Переконана, що вона на це заслуговує, бо вона таки справжня супергеройка.

Юлія Дутка:  Зараз модно читати книжки про Лесю Українку (добре, що хоч тепер ця Диво-жінка отримує належну увагу). Певна річ, такий ювілей не кожному поколінню випадає. Але чомусь мені здавалось, що в «Залізній воді» буде більше Лесі, та за межі приводу вона не вийшла. Залишилась декорацією навіть не на передньому плані, а хмаринкою, десь в глибині сцени, хоча й без того розповідь вийшла непогана. Та не можу сказати, щоб я була геть в захваті. Але про це згодом.  

Красна пісня на всі голоси

Юля: У «Залізній воді» Мирослав Лаюк (на фото) вдається до багатоголосої розповіді. Тут є сильні голоси, які ведуть партії, і беквокал, який додає пісні глибини, але не проривається на передній план. Головна нитка (хоча яка нитка – канат!) розповіді – теперішній час, столяр-віртуоз Богдан, який, попри все, мріє колись здійснити материн намір – збудувати готель в Буркуті – там, де залізні джерела, там, де колись бувала Леся Українка, щоб покращувати своє слабке здоров’я. В Богдана є земля і лист від Ольги Кобилянської до Лесі Українки, який прибув запізно. Його так ніхто і не відкрив. І не відкриватиме – він просто буде в рамці, як символ, як оберіг для готелю. Але таку мрію так просто не реалізуєш…

Богданів голос найсильніший, але є тут і монахиня, яка все хотіла дійти в Буркут, і музикантка Окуневська, і місцева жінка, яка збирала свідчення про Лесю Українку та прагла торкнутись її постаті, і бокораш з Чорного Черемоша, якого причарувала своєю силою тендітна поетка. Так би й слухав і слухав… 

Цей багатоголосий хор не завжди звучить злагоджено, але це дозволяє робити картинку об’ємною, хай час від часу ніби розмитою.

Як тобі звучання, Віто?  

Віта: Я ним насолоджувалася. І мушу не не погодитися з тобою у тому, що Леся у цьому тексті – невиразна «хмаринка-декорація». Вона не захована вглиб, вона радше понад усім і всіма, така собі вища сутність, яка поєднує всі ці історії, цих людей і їхні життя. Я була трішки заскочена тим, з яким пієтетом говорять про Лесю Українку люди, які перетиналися з нею на шляху її короткої мандрівки до «залізної води», в Буркут.

 Не знаю, чи так це задумував Лаюк, але мені місцями це багатоголосся було схоже на янгольський хор, який співає Всевишньому (Всевишній?) осанну. І дуже класно, що автор розбавив його більш приземленою і дещо гротесковою сучасною лінією.

Кожен голос із «хору» не лише додає штрих до портрету Лесі Українки (наприклад, про те, як вона вміла елегантно, однією-двома фразами присадити чоловіків-професорів чи як була єдиною, хто не побоявся їхати верхи над стрімкою прірвою), але й розкриває власну історію. Історію провінційної письменниці, творчість якої не цінують належним чином, історію дарабника, який вирушив у свій останній сплав, історію музикантки, яка перестала грати. Мій улюблений – голос Петри, черниці, яка вже точно не схильна «створювати собі кумирів», бо так саркастично дивиться на світ і людей у ньому. Але і її Леся Українка дечим зачепила.

Письменник Мирослав Лаюк

Непрочитаний лист

Віта: Зачіпає вона і тих, хто жив після неї. Мама головного героя «сучасної» лінії Богдана Плав’юка мріяла збудувати готель у Буркуті, там, куди приїздила на відпочинок Леся Українка. Гадаю, якби їй це вдалося, такий заклад (з належним брендуванням!) міг би стати «туристичним магнітом» не лише для «творчої молоді», а й для хіпстерів з креативних індустрій, які би їхали на ретрит до Лесі. Однак ця мрія лишилася не втіленою. Можливо, це міг би зробити сам Богдан, але замість того, щоб нарешті навести лад у питаннях спадщини і вивчити потенціал ділянки в Буркуті, він виявляється втягнутим у довгу і якусь безглузду погоню за листом.

Бо ще одна людина, яку Леся Українка не лишила байдужою, режисерка Анна, хоче поставити виставу про стосунки Лесі та Ольги Кобилянської. Наскільки інтимними вони були? Тільки ніжна дружба чи щось більше? Здається, пікантні подробиці міг би оприявнити лист, який роками зберігався у сім’ї Плав’юків. Але він все вислизає з рук. Так, ніби деякі особисті речі і сімейні таємниці мають лишитися непрочитаними.

Юля: А чи був лист? З листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської збереглось небагато, тому кожен віднайдений був би на вагу золота, адже він би підтвердив або спростував те, чи було між Лесею та Олею щось більше за міцну дружбу двох творчих феміністичних натур. Той лист, безумовно, треба було б відкрити, хай що б не підказувала мораль. Для історії, для літератури, зрештою, для тих, кого так цікавлять взаємини двох письменниць. Хоча я в їхній пейринг не вірю. Але в нього є свої прихильники…

У лютому я прочитала роман «Оля» Ольги Саліпи – чудову історію про кохання Ольги Кобилянської до Осипа Маковея, який так і не зважився поєднати долю з цією сильною жінкою. От в цю історію, підтверджену десятками листів та свідченнями очевидців, мені віриться краще. До слова, раджу придивитись до книжки, там про Лесю Українку згадано дуже трошки, але Кобилянська не менш цікава постать.

Що ж там у листі було для мене головною інтригою «Залізної води». Я не скажу вам, про що там, але, як гадаєте: про що там? 

Мальовниче село Буркут (Верховинський район, Прикарпаття) відоме тим, що тут відпочивали та лікувалися Леся Українка, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник. Зараз у селі ніхто не живе.

Лесі - 150

Юля: Мені подобається, що святкування 150-річчя з дня народження Лесі Українки насамперед присвячене спростуванню міфів про неї як про хвору бідолашку з села, в якої ніколи не було повноцінного життя. Ні, Леся Українка жила цікавіше і наповненіше за багатьох із нас у доковідні часи. Бачила десятки країн без безвізу та лоукостів, знала десяток мов без онлайнових словників та інтернету, листувалась з доброю сотнею інтелектуалів різних калібрів… Вона творила драматургію, яка значно випереджала час. Навіть складно уявити, чого вона б могла досягти, якби хвороба не змушувала її сповільнюватись та брати перепочинок. 

Різностороння, як Леонардо да Вінчі, і не менш талановита, а ще й доводила почате до кінця… Леся Українка – вже не просто літературна та історична постать, вона – символ того, що для улюбленої справи насправді немає перешкод, навіть болюча невиліковна хвороба не може зупинити.

Леся надихає сподіватись, бо немає безнадійних.

 А що в ній надихає тебе, Віто?  

Віта: Вона не просто вирізнялася працелюбністю, Леся була високоефективною. У певні періоди лікарі дозволяли їй працювати три-чотири години на день, а комп’ютерів і ксероксів не існувало, тож копії текстів, переклади, листи – все це доводилося писати від руки. І вона писала стільки, що зараз її могли б назвати суперпродуктивною (окей, Франко встиг більше, але і здоров’я в нього міцніше було). Леся була доволі успішною фрілансеркою і прагнула вийти з-під батьківсьої опіки, щоб забезпечувати себе (трагедія в тому, що її не надто хотіли бачити самостійною).

А скільки в ній було здорової самоіронії і такого ж іронічного, дотепного сприйняття світу! Леся була гострою на язик і вміла красиво й безжально відповідати на несправедливі і нечесні закиди. Про її внутрішню силу свідчить не стільки вміння долати фізичний біль, скільки вся ця історія з Мержинським, ця відчайдушна приречена любов, яка могла зламати будь-яку жінку – а Леся переплавила її в «Одержиму». Так, вона мене захоплює насамперед як людина, як особистість. І якби вона жила тепер, я б охоче подружилася з нею чи принаймні зафрендилася на фейсбуці. Але натомість можу хіба долучитися до хору тих, хто вголос говорить про її крутизну. Так, як Мирослав Лаюк у «Залізній воді».

Кому варто читати

Віта: Тим, кому близька постать Лесі Українки і хто захоплюється стилем письма Мирослава Лаюка.

Юля: Тим, хто любить атмосферні твори та постмодерн. 

 

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто прагне біографічності, бо зовсім не те. 

Віта: Тим, хто очікує на історичний роман.

Схожі книжки

img_80819

Оля

Ольга Саліпа

file_1126 (2)

Леся. Мандрівний клубочок

Наталка Малетич