#ДвіДумки Кейтлін Уґолік Філліпс «Майбутнє почуттів. Розвиток емпатії в світі, одержимому технологіями»

#ДвіДумки Кейтлін Уґолік Філліпс «Майбутнє почуттів. Розвиток емпатії в світі, одержимому технологіями»

Оглядачки Віталіна Макарик та Юлія Дутка препарують нонфікшн "Майбутнє почуттів. Розвиток емпатії в світі, одержимому технологіями" та розмірковують над реанімацією живого людського спілкування у вік гаджетів та соцмереж.

Оглядачки

#ДвіДумки Кейтлін Уґолік Філліпс «Майбутнє почуттів. Розвиток емпатії в світі, одержимому технологіями» 0

Віталіна Макарик: 

Дивлячись на дітей, які залипають у ноутах і телефонах, я нерідко ловлю себе на бентежній думці: «Чого їх можуть навчитися ці гаджети з іграми, у яких одним кліком ти можеш підірвати світ чи вбити десятки ворогів?». З одного боку, ми говоримо про те, яка важлива емпатія. З іншого, в добу, коли звичайного людського спілкування стає все менше, як її прокачати? І що буде далі, адже технології розвиваються як ніколи стрімко? Я почала читати з надією, що дослідження Кейтлін Уголік Філліпс дасть мені хоч якісь відповіді на ці запитання.

#ДвіДумки Кейтлін Уґолік Філліпс «Майбутнє почуттів. Розвиток емпатії в світі, одержимому технологіями» 0

Юлія Дутка: 

Мені здається, що в нестримному потоці інформації ми втрачаємо дещо насправді важливе. Щодня бачимо катастрофи в новинах, чуємо про війни, розглядаємо сумні обличчя хворих дітей – і вже не можемо співчувати так, як це було колись. Адаптувались? Зачерствіли? Ні, ми просто не змогли б давати раду почуттям, якби брали кожне повідомлення близько до серця. Але разом з тим, ми перестаємо відчувати біль наших близьких, розділяти з ними радощі, все більше замикаючись у собі і у своїй віртуальній бульбашці. 

Чи мріють андроїди про електричних овець?

Юля: Якщо ви читали один із найвідоміших романів Філіпа К. Діка, то знаєте, як там відловлювали небезпечних андроїдів. Роботи нічим не відрізнялись від людей зовні і ясно мислили. Вони мали тільки одну дірку у броні – нездатність до емпатії. Тому тільки анкети зі спеціальними запитаннями-маркерами. Тільки так вони могли «спалитись». Вони не хотіли мати домашніх тварин, як всі люди, які жили у тому постапокаліптичному світі.

Наш апокаліпсис тільки починається з невеликого притуплення відчуттів. Ми вже майже не плачемо і розівчились співчувати. Кейтлін Уґолік Філліпс розповідає про новинну редакторку, яка відчула на собі кризу почуттів. Мені це так зрезонувало, адже історія схожа на мою. Чуже горе настільки переповнило її, що вона вже перестала реагувати на всесвітні біди. Мене на другому році роботи в ЗМІ аварії та трагедії вже не зачіпали. Оце правиш некролог і попиваєш чай, ніби пишеш анонс концерту. Зрештою, що більше ти в цьому, то менше можеш дозволити собі. Інакше болітиме, інакше вигориш занадто швидко. Хоча вигориш все одно, якщо не працюватимеш над збереженням емпатії. 

Віто, а твоя емпатія не страждає через професійну діяльність? 

Віта: Мені навпаки доводиться нарощувати броню, особливо коли пишу про важкі історії. І водночас потрібно максимально достовірно передати цей складний досвід читачам, торкнутися їхніх почуттів.

Я пишу тексти, але деякі сучасні медіа пішли набагато далі. Кейтлін розповідає як ЗМІ за допомогою найсучасніших технологій створюють VR-репортажі, конструюють для аудиторії віртуальну реальність, спроможну перенести їх, скажімо, у камеру до несправедливо засудженого в’язня, який відбув в «одиночці» багато років, або в момент, коли твій будинок накриває хвиля цунамі.

Такий напрямок журналістики – імерсивна журналістика – набирає обертів і збирає нагороди профспільноти, однак і породжує дискусії. Скажімо, чи «пережитий» в додатку досвід має більше від гуманізму чи від розваг? Чи не стають такі сюжети для глядачів «розважальним парком» емоцій – «пережив», спожив, і повернувся до звичного життя?

Етичність подібних досвідів – також питання дискусійне. З одного боку, різноманітні додатки дозволяють буквально поглянути на світ очима темношкірого хлопця, який зазнає дискримінації при влаштуванні на роботу, або жінки, яка в робочому колективі стикається з домаганнями. І це насправді допомагає поглибити розуміння проблеми у суспільстві. З іншого, вимкнувшись з віртуального світу, ти знову стаєш собою – людиною, яка не відчуває цих проблем. Чи цього кількахвилинного досвіду достатньо, щоб розвинути емпатію?

Криза та вигорання

Віта: Утім, в деяких випадках її треба не пробудити, а повернути. Йдеться насамперед про ті професійні спільноти, у яких не обійдешся без нарощування емоційної «броні» – у лікарів, наприклад. Іноді ти мусиш робити людині боляче зумисне – щоб врятувати або просто бо іншого виходу нема. Якщо пропускати крізь себе кожну історію, то й до божевільні недалеко. Те ж саме у тих професіях, які вимагають іноді жорсткого підходу і рішучих дій, які іншим можуть завдати незручностей чи страждань.

І зрештою у них часто виникає аж така профдеформація, коли видобути з себе крихту співчуття чи розуміння стає важко. Однак всім нам хочеться, щоб лікар, який нас оглядає, був делікатним, найперше до наших почуттів, правда? Для того, щоб знову увімкнути в медиках емпатію, розробники придумали ряд додатків та симуляторів, які допомагають людям в білих халатах відчути себе в ролі пацієнтів. Авторка розповідає про деякі з них і зауважує: пацієнти лікарів, які пройшли через такі емпатійні технотренінги, більш задоволені спілкуванням з медиками, ніж ті, чиї лікарі не мали такого досвіду.

Може, ми дійсно потребуємо допомоги гаджетів, щоб побороти вигоряння? Як думаєш, Юлю? 

Юля: Починаю думати, що зараз додатки є абсолютно для всього. І так, згодна, що деяким людям потрібно нагадати, що таке співчуття, щоб ми більше не чули про «каральну медицину», конфлікти у транспорті, скандали в освіті і де завгодно… Чи має це відбуватись з допомогою доповненої реальності чи застосунків – не впевнена, що такий досвід підійде всім (точно не тим, кому вже багато за…, оскільки для них такий спосіб сприймати інформацію важко назвати традиційним), та для здорових стосунків у суспільстві можна спробувати.

Емоційне вигорання небезпечне не тільки для тих, хто по той бік «вигорілої» людини, а й для самого носія почуттєвого попелища. Адже ця людина відчуває порожнечу, яку нічим заповнити. Звісно, порівнювати вигорання з депресією не можна, але що там, що там важко знаходити приводи для радості і жити повноцінно.

Як же мені хочеться, щоб у наших почуттів було майбутнє!   

Будь же людиною!

Юля: Вірш Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина…» разом з гуманоїдом з фільму «Я, робот» – чудовий мем, який ілюструє наше можливе майбутнє: більше ефективності, менше емоцій. Чи ні? Емоції – це витрати чи навпаки поповнення ресурсу – як ви гадаєте. Авторка цієї книжки схиляється до того, що все людське треба берегти, адже у світі, де все більше функцій можуть виконувати роботи, особливо цінним залишатиметься те, що притаманне тільки людям. Власне, моральні та суспільні надбудови, взаємодії високого рівня, ідейність. 

Ви – не роботи і люди довкола – теж. Тому мусите зважати на їхні почуття, розвивати емпатію і вимагати того ж від оточення. Кожен з нас живе у своїй бульбашці, але тільки емпатія робить її комфортною для всіх учасників. Яке майбутнє у почуттів? Важко сказати, але вже зараз можна побачити, що зміни постійні (порівняйте емоційну літературу різних епох – звісно, спектр почуттів переважно залишається незмінним, але як вони проявляються – ось в чому питання). Нехай вони будуть на краще. Тільки на краще. 

Віта: Іноді, до речі, боти мімікрують під людей. Намагаються стати твоїм другом – тим, хто розуміє тебе на 100%. Ну, всі ми бачимо в принципі, як працюють алгоритми фейсбука, які підсовують нам цікаві для нас і приємні пости. Але алгоритми навряд чи зможуть замінити почуття, розуміння, інтуїцію, спорідненість душ, тобто все те, що існує суто в людському світі. Максимум – можуть стати помічником, підказкою, милицею для стосунків, якщо хочете. В «Майбутньому почуттів» є розповідь про дуже цікавий цифровий інструмент Muse, який на основі аналізу даних допомагає знайти спільну мову, спільні інтереси і точки дотику батькам зі своїми дітьми. В принципі, нічого надзвичайного: хороші, уважні й люблячі батьки і самі все це можуть, але  Muse ніби спрощує шлях, дає конкретні підказки – наприклад, яке спільне заняття запропонувати дитині, щоб це принесло користь і задоволення усім учасникам процесу.

«Майбутнє почуттів» – книжка дуже пізнавальна, але вона належить до тих, які лишають після прочитання чимало світоглядних питань, про які хочеться поміркувати, щоб відповісти на них хоча б самому собі. Я, наприклад, зробила висновок, що якщо технології в питаннях стосунків і почуттів використовувати як дозовану допомогу, а не заміну, то емпатія буде врятована 🙂 Але ваш може виявитися цілком інакшим) 

Пряма мова

  • Крах співчуття: фахівці вважають, що ми автоматично регулюємо емоційні реакції, коли відчуваємо, що не можемо з ними впоратись. 
  • Сподіваюсь, ми використовуватимемо інтернет якнайкраще і водночас створюватимемо дедалі більше можливостей для спілкування офлайн, розмови сам на сам без чиїхось лайків чи дизлайків. 

  • Людям надзвичайно важко обговорювати питання, щодо яких у них немає спільної думки. Невідомість викликає у нас занепокоєння, і коли нам здається, що тема розмови пов’язана з нашою ідентичністю, ми відчуваємо загрозу. 

Кому варто читати

Віта: Тим, хто цікавиться сучасними дослідженнями на тему технологій та емоцій.

Юля: Тим, хто відчуває, що починає черствіти і хоче попрацювати з емоціями.

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто не вважає проблему браку емпатії такою вже проблемою.

Віта: Тим, хто надає перевагу історіям, а не дайджестам.

Схожі книжки

1_297_117

Ювал Ной Харарі 
21 урок для 21 століття

androids_om

Філіп К. Дік
Чи мріють андроїди про електричних овець?